9.5. Діалектика та її антиподи: метафізика, догматизм, софістика, еклектика

Діалектика – наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні, що відповідають дійсності. Вона підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, орієнтується на різнобічне вивчення об’єктивних процесів. На відміну від інших концепцій, діалектика розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв’язку, тобто у взаємодії і суперечності. Але до появи діалектики існували інші методи пізнання і пояснення світу, які були панівними у світогляді певний історичний час. За своїми підходами вони були протилежними діалектиці, тому називаються антиподами: метафізика, догматизм, софістика, еклектика.

У античному світі під діалектикою розуміли мистецтво досягнення істини у дискусії шляхом розкриття протиріч у судженнях суперника і подоланні цих протиріч. Так, Геракліт говорив, що все існує, і в той же час не існує, виникає і зникає; світ складається з протилежностей, які ведуть між собою боротьбу. Це є причиною розвитку. Елементи діалектики були застосовані філософами Декартом, Спінозою, Дідро, Гегелем. Тільки у ХІХ ст. діалектика стала ґрунтуватися на наукових засадах і лягла в основу усіх наук.

Метафізика – цей термін почав використовуватися у 1 ст. до н.е. як частина філософської спадщини Арістотеля (буквально означає те, що слідує після фізики). В середні віки метафізика слугувала філософським обґрунтуванням теології. У Новий час метафізика сприймалася як результат однобічності пізнання, коли речі і явища розглядаються як незмінні і незалежні один від одного. Тобто всі речі розглядаються в їхній незмінності, поза системою, у незалежності один від одного, що не дозволяє побачити внутрішні протиріччя як джерело розвитку. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, який передував появі діалектики. Вона з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила поняття і терміни, які почала використовувати філософія. Але з розвитком науки виявилася недостатність метафізики у точному і об’єктивному пізнанні світу.

Догматизм – це метод філософського пізнання, який використовує метафізично одностороннє, схематичне, застаріле мислення, що оперує тільки догмами. Сліпа віра в авторитети, захист старих положень приводить до помилок у пізнанні світу. Виникнення догматизму пов’язано з розвитком релігійних уявлень, вимог віри в догмати релігії, які сприймаються у якості істин і не підлягають критиці.

Софістика – вчення, засноване на навмисному порушенні законів логіки, шляхом додатку різноманітних вигадок, головоломок, хибних доказів. Вона абсолютизує те чи інше визначення, змішує суттєве з несуттєвим, хибно виділяє другорядні властивості, що приводить до свавільної інтерпретації. Характерними прийомами софістики є виривання подій без їхніх зв’язків з іншими, застосування закономірностей однієї групи явищ до явищ іншої групи, однієї історичної епохи до подій іншої і т.д. Перші софісти з’явилися в античну добу (Протагор, Гіппій, Продік, Антіфон).

Еклектика (гр. eklego – вибираю) – це метод, який враховує механічне з’єднання різнорідних, протилежних принципів, поглядів, теорій, елементів (матерія і свідомість, буття і життя). Для еклектики характерно змішування різних, іноді протилежних філософських поглядів, теоретичних положень, політичних оцінок, невміння виділити з суми зв’язків і відношень об’єктивного світу головних зв’язків предмету, явища, механічне об’єднання різних сторін і властивостей.