Основні питання, які осмислювалися екзистенціоналістами
існування індивіда і його кінцевість;
занурення в «ніщо»;
припинення існування і смерть;
переживання усіх способів існування;
вічний жах перед смертю.
Існування – це щось внутрішнє, яке не виражається в поняттях, тобто це буття, яке ніколи не стає об’єктом, ми не можемо поглянути на себе зі сторони. Щоб описати буття, треба його пережити і змалювати так, як воно відкривається в безпосередньому переживанні і внутрішньому почутті.
Жах – один із способів буття, це вихідне «прапереживання», яке лежить в основі всього існування. Жах дає можливість усвідомити людині:
кінцевість людського буття;
співвіднести існування з не існуванням;
усвідомити свою нікчемність і слабкість;
в стані жаху перед людиною розкривається її власне існування.
Екзистенція являє собою центральне ядро людського «Я», завдяки якому це останнє виступає не просто, як окремий індивід і «мислячий розум», а як конкретна неповторна особистість. Вчення про екзистенцію спрямоване як проти раціоналістичного розуміння людини, так і проти марксистського розуміння цієї сутності, як сукупності суспільних відносин.
Серен К’єркегор |
А. Камю |
К. Ясперс: «Существование есть сознание, и я существую как сознание..Анализировать существование значит анализировать сознание» [Ясперс. К. Философия.-Берлин, 1956.-Т.1.-С.7 ] «Я один не есть самость для себя, но становлюсь таковой во взаимодействии с другой самостью»; [Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.187] |
С. К’єркегор (1813-1855) – попередник екзистеніоналістів, виступив проти філософії німецьких ідеалістів, вважаючи Г. Гегеля головою школи спекулятивних філософів, які мають розсуди з точки зору всезагального – людства, народу, держави і виключають значення особистісного початку. За думкою філософа, філософія повинна бути тільки «екзистенціальною», тобто вона повинна нести глибоко особистий характер. Він встановив три типи існування особистості: естетичний, етичний і релігійний (найвищий). Божественний світ і світ людський принципово несумісні, оскільки віра вимагає відмовитися від логічного мислення і вводить у сферу «парадоксів», абсурдних з точки зору людської логіки і етики. Компроміс між цими сферами неможливий.
А. Камю (1913-1960) – французький письменник і філософ, який центральною темою філософії поставив питання про смисл людського існування, питання «чи варто жити тільки заради життя ». Існування людини він вважає абсурдним, без сенсу, подібно Сизифу, який приречений вічно вкатувати на горище камінь, котрий ледве досягнувши вершини, знову котиться до низу (сизифова праця). Не витримуючи цього, людина бунтує, проходять революції, в яких людина намагається стихійно знайти вихід з свого становища.
М. Хайдеггер «Нетость Бога означает, что нет более видимого Бога, который неопровержимо собирал бы к себе и вокруг себя людей и вещи и изнутри такого собирания складывал бы и мировую историю, и человеческое местопребывание в ней» [Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет.-М.,1993.-С.226 ]; «Мы не можем сказать перед чем человеку жутко… Все вещи и мы сами тонем в каком-то безразличии.. Не остается ничего для опоры. Остается и захлестывает нас – среди ускользания сущего- только это «ничего». Ужасом приоткрывается Ничто» [Хайдеггер М. Время и бытие.-М.,1993.-С.20]. |
М. Хайдеггер (1889-1976) вважав, що ціль філософії не може бути зведена до аналізу тільки наукового пізнання, вона повинна досліджувати системи цінностей, що існують в людській культурі. Така установка, з одного боку, дає початок з’ясуванню специфіки гуманітарного знання та його відмінностей від природничо-математичних наук, з іншого боку, дає імпульс для аналізу філософії як форми позанаукової і позарацінальної свідомості. У своєму аналізі філософ визначає положення, які принципово відрізняють філософське мислення від наукового:
1) філософія є рефлексією (відображенням) до аналізу самих наук, вона заснована на виявленні їхніх гносеологічних передумов і обмеженості;
2) філософія, хоча і спирається на знання, але не повинна до них зводитися;
3) сутність філософії – це особливе споглядання, що є передумовою мислення і внутрішнім способом міркування про особливості світу;
4) роль розуму дуже висока і він не може бути відірваний від чуттєвості.
У пізніх працях М. Хайдеггера відчувається міцна позиція стосовно наукового пізнання, під впливом негативних наслідків науково-технічного прогресу він проводить диференціацію між наукою і філософією, стверджуючи, що наука все більше відчужується від філософії і культури, виступає як «мислення, що обчислює», що є принципово однобічним. Історія, мистецтво, поезія, мова, Бог – все це феномени, які не піддаються опредметненню і тому недоступні науці.