11.2. Історичний генезис соціальних спільнот: єдність індивідуального і соціального

Формування людини і людського суспільства – це довгий і складний шлях, обумовлений проблемою виживання людини, взаємодією з природою, функціонуванням і розвитком виробництва, засобів до існування, форм обміну, розподілу та споживання, спілкуванням тощо. Між людьми виникають суспільні відносини, які охоплюють усі сфери суспільного життя та діяльності (економічної, соціальної, політичної, культурної тощо). Філософи розглядали людину як частину природи, як діяльну і предметну істоту, як мислячу і суспільну істоту.

Історично сформовані спільноти людей

Спільноти людей	Характер об’єднання
Сім’я, рід	Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії
Плем’я	Спільнота первісного суспільства, яка охоплює декілька родів і має спілну територію, економічні стосунки, єдину мову, культуру, традиції, які ґрунтуються на родових відношеннях
Народність	Спільність людей, яка формується в процесі злиття різних племен, що живуть на одній території, має єдине культурне середовище, єдиний мовний простір, традиції, звичаї, заміна родових відносин приватно-власницькими стосунками
Нація	Ширша, ніж народність, спільнота людей, яка характерна для капіталістичної формації, має спільність матеріальних умов життя, спільну мову, національний характер, своєрідність культури

Людина – це жива істота, яка має свої потреби, прагне їх задовольнити в процесі діяльності і спілкування, прагне перетворювати і світ, і себе. Але тільки в суспільстві людина може стати особистістю – це конкретний соціальний індивід, який має систему соціально значущих рис і якостей суспільства, самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки. Розвиток людини, як особистості, пов’язаний з історичним розвитком суспільства, в якому формувалися спільноти людей та форми соціальних відносин.

11.3. Людина в системі цінностей

Цінності – це специфічно соціальні визначення об’єктів оточуючого світу, які виявляють позитивне чи негативне значення для людини і суспільства. Цінності виконують роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності. Прагнучи втілити цінність в життя, людина розглядає їх як ідеал, ціль, як довжне, тому життя представляється як переплетіння індивідуальних прагнень, але освячених загальними цінностями-цілями.

Ціннісні орієнтації можуть мати місце у будь-якій сфері людської діяльності. Філософія ж розглядає тільки ті, які виражають сутність людини, відношення до місця людини в світі, основу світостворення. Сутність таких цінностей (базових або ключових) в різні епохи, у різних соціальних груп і людей можуть розрізнятися майже до протилежностей. І, разом з тим, всі вони – атрибути людини в її відношенні до світу. Наприклад, різний зміст вкладається різними людьми у визначення краси, але немає таких спільностей і людей, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця. Кожна з ключових цінностей виражає сутнісне (що робить людину людиною) відношення до світу, а їх система дає цілісне уявлення про відношення “людина – світ”. В усіх аспектах своєї взаємодії зі світом людина орієнтована на кінцеву цінність – благо. Платон визначив благо як єдність істини, краси і міри. Зрозуміло, що зміст цих цінностей історичний, воно є заключною характеристикою її прагнень. Цінності можуть бути: сімейні, національні, матеріальні, духовні, моральні, загальнолюдські, культурні тощо. Але серед них необхідно виділити ті базові цінності, які сформувало людське суспільство протягом тисячоліть і на яких ґрунтується гуманність, моральність і цивілізованнясть суспільства (благо, свобода, причетність, істина(правда), творчість).

У прагненні до блага людина, з однієї сторони, виражає себе, свою неповторність, і це прагнення до самореалізації, саморозвитку орієнтовано на ключову цінність – свободу. З іншої сторони, людина усвідомлює самоцінність світу в цілому, а себе – частиною цього цілого, як би це ціле не розумілось – Бог, природа, нація, людство, партія чи ін. Таке відношення орієнтовано на цінність – причетність. Свобода індивідуальності і причетність до цілого – фундаментальні цінності людського буття. Разом з тим, орієнтуючись тільки на причетність до цілого, людина губиться в ньому, губить своє “Я”, йде від звичайних людських цінностей (благо, добро), від цілі взагалі. Але реалізуючі тільки свою свободу, не враховуючи світ, людина перетворює її в свавілля і гине в цьому божевільному протистоянні світу. Благо досягається через єдність суб’єктивно-об’єктивного відношення, орієнтованого на цінність користі (міра зовнішнього середовища) і міжособистісних відносин, подолання перешкод, орієнтацію на цінність добра. У корисній діяльності свобода і причетність доповнюють одна одну.

Людина будує свої відносини із світом і іншими людьми за програмою, яку сама же і розробила. Для цього вона повинна вміти пізнавати об’єктивну реальність, бути націленою на усвідомлення “величі” істини, прагнути до розуміння суб’єктивної реальності існування інших людей і спільностей, орієнтуватися на цінність правди. При цьому різниця між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання здобуває знання про об’єкт, а розуміння передбачає співпереживання, входження у внутрішній світ, в цінності іншого суб’єкта. Істина може бути одна, але її розуміння може бути різним. Єдність істини і її розуміння дозволяє створювати ідеальні проекти і програми, які основані на знанні об’єктивної реальності і відповідних цінностей суб’єктів. Це ідеальне створення майбутнього – реалізована цінність творчості

Регулятором людських відносин є мораль, в основі якої лежат традиції, які суспільно визнані і позасвідомо засвоєні індивідом. Поведінка людини, як правило, спирається на моральні норми і звичаї. Але між звичаями і мораллю є певні відмінності. Звичаї – це усталені, стереотипні способи масової поведінки, які склалися історично. Вони вимагають буквального виконання і не потребують індивідуальної інтерпретації.

Приклади: за звичаями ацтеки дозволяли пити вино лише людям похилого віку, а молода людина каралася, якщо порушувала ці звичаї. Чим вище соціальний стан винного, тим тяжче було покарання.

Історичний тип моралі визначається цілою сукупністю ознак:

- співвідношення моральних норм і звичаїв;

- характер санкцій;

- співвідношення вчинку і його мотивів;

- ступінь автономності суб’єкта моралі, зрілість особистості.

Історичними типами моралі виступають жах, сором, честь, гідність.

Жах перед покаранням – це проста форма соціального контролю, поширена у колективних взаємовідношеннях. Сором – простіша форма соціального контролю, яка стала самооцінкою індивіда. Людина осуджує себе за об’єктивним результатом, а не за мотивами вчинку. Честь – характерна для станового суспільства, регулятор поведінки, вираз персональної репутації індивіда. Поняття гідності втілюється у корпоративні «кодекси честі». Для привілейованих груп населення гідністю вважалися хоробрість, перемога, відповідь на виклик (дуель), необхідність змити образу кров’ю тощо. Для представників нищих станів поняття честі пов’язано з майстерністю, працею, як гідним людини заняттям. Гідність мислится як те, що повинно бути притаманне кожному індивіду і носить всезагальний характер Гідність розкриває простір для особистого самовдосконалення, індивід відчуває себе представником «роду людського».Головним принципом, який лежит в онові гідності є гуманізм- сукупність поглядів, які виражають повагу до гідності і прав людини, його цінність як особистості, турботу про благо людей.