Суть вчення про буття

1. все знаходиться в процесі; не існує ніяких безумовних меж між формами буття, немає нічого окремого і не пов`язано з усім;

2. неможливо зрозуміти явище, не осягнувши всього шляху, яке воно здійснювало в своєму розвитку;

3. розвиток проходить не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих; виникає перехід кількісних змін у якісні;

4. джерелом розвитку є протиріччя, які рухають світ і є корінням всякого руху;

5. уся історія є історією думки, саморозвитку розуму, тобто це є логічний процес.

Головні форми природного буття

1. механіка – простір, час, матерія, рух;

2. фізика – небесні тіла, світло, теплота і зв`язок між ними;

3. органіка – геологія, ботаніка, зоологія.

Таким чином, Гегель заклав шляхи загальної класифікації природничих наук. Філософ вказував на нерозривність матерії та духу, а формами існування матерії вважав час і простір. Велику роль філософ відводив історії, вважаючи що в її основі лежать світовий дух як суб`єкт, який усвідомлюється окремими індивідами, тобто в своїй діяльності вони виходять не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. З цього витікає, що дух діє підсвідомо і реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Це він називає “хитрістю розуму”, тобто люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію. Носієм світового духу кожен раз є дух одного конкретного народу. В той час, як одні народи вже пройшли етап свого найвищого розвитку, вичерпали свої можливості і схиляються до занепаду, інші – тільки народжуються, знаходячись в “дитячому віці”. Наприклад, можна виділити такі етапи:

1. східний світ (Індія, Китай) – 3-4 тис. до н.е.

2. Єгипет, Вавілон, Сирія – 3-2 тис. до н.е.

3. Давня Греція – 1 тис. до н.е.

4. Давній Рим – поч. 1 тис. н.е. і т.д.

Виходячи з цього, кожен народ отримує право зробити свій внесок у процес сходження самопізнання світового духу.

В цілому, філософія Гегеля базується на таких принципах як:

• історизм;

• об`єктивність (закономірність);

• монізм (визнання лише одного природної першооснови).

Й.Г. Фіхте (1762-1814) – суб’єктивний ідеаліст, розвинув теоретичну систему «Науковчення», відкинувши вчення Канта про «річ в собі» і намагаючись вивести все розмаїття форм пізнання з одного суб’єктивно- ідеалістичного початку.

Суть вчення

1) існує певний абсолютний суб’єкт, який є творцем світу, наділений безкінечною активною діяльністю - абсолютне «Я»;

2) абсолютне «Я» - це моральна діяльність свідомості, діяльність думки, яким протистоять природні схільності людини. Джерелом схильностей є фізична природа людини, пов’язана з усім світом (це і є «не-Я»);

3) «не-Я» - до нього відносится природа, об’єкти, які діють на «Я» і певним чином впливають на його дільність (поштовх);

4) повшовх від «не-Я» безпосередньо відчувається нами, але не пізнається, тобто в основі теоретичної діяльності лежить позасвідома діяльність;

5) визнання абсолютної свободи волі, бога і безсмертя душі.

За думкою Й.Фіхте, умовою виконання морального закону є перемога над чуттєвою схильністю. Чим сильніше дія чуттєвої природи на людину, тим більш високе моральне значення отримує перемога морального закону над схильністю. Зміст наших відчуттів дано нам ззовні. Ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає із продуктивної діяльності «Я». Діяльність «Я» - є процес безперервного створення протиріч між діяльністю та її задачею. Як тільки долається одне протиріччя, в той же час виникає інше, тому зняття меж і поява нових обмежень є процесом безкінечним (антитетичний метод).

Користуючись цим методом, Й. Фіхте виводить логічні категорії, послідовно рухається від основних теоретичних положень (розгляд сприйняття, споглядання, уявлення мислення) до основних засад практичного розуму з його здібностями і спрямуванням.

У практичній філософії Й. Фіхте розробив вчення про право і державу, вчення про виховання, у яких центральним поняттям є свобода.