1.4. Принципи управління

Відносини між суб'єктами управління підпорядк2йиррро­вані певним тенденціям, і їх застосування в практиці упра­влінської діяльності не припускає довільності й стихійнос­ті. Керівні структури у своїх діях щодо об'єкта управління, тобто підпорядкованих структур, виконавців, спираються на вироблені пракгикою та узагальнені в теорії основні правила або принципи управлінської діяльності. Принципи управління - це вихідні, основні правила, керівні настанови, норми діяльності для впровадження системи, управління загальними процесами.

Принципи управління забезпечують інтеграцію окремих видів управлінської діяльності в різних підрозді­лах системи управління, взаємну їх погодженість та загаль­ну направленість на реалізацію вироблених цілей. На осно­ві принципів організується процес управління, тобто нау­ково обгрунтоване впровадження дій для здійснення упра­влінських функцій, вибору методів та прийомів управлін­ського впливу.

В теорії та практиці управління виділяють загальні принципи, тобто ті правила поведінки, якими мають керу­ватися всі суб'єкти управління незалежно від свого статусу, й принципи управління на рівні галузі (галузеві принципи) або на статусному рівні - інституційному, організаційному, груповому. З найбільш загальних виділяють принципи со­ціальної спрямованості управлінської діяльності, законно­сті, об'єктивності, комплексності и системності, гласно­сті, поєднання колегіальності й єдиноначальності.

Соціальна спрямованість в управлінні визначається різноманітністю інтересів учасників управлінських відно­син. У процесі вироблення й реалізації управлінського рі­шення органу управління доводиться враховувати інтереси суспільства, галузі, конкретної організації та соціально-професійних груп, які її складають (адміністративні пра-

Козлов Ю.М., Фролов Е.С. Научная организация труда:

Управление й право. М., 1986. С. 180.

32

цівники, спеціалісти, обслуговуючий персонал, робітники). Сьогодні від органів управління різні сфери суспільства вимагають прогнозування соціальних наслідків управлін­ської діяльності. Це належить робити також і в системі правоохоронних органів. Дана вимога випливає з фунда­ментальної настанови розвитку української держави, яка згідно з чинним законодавством України будується як соці­альне орієнтована держава.

Соціальна спрямованість управлінської діяльності в системі правоохоронних органів полягає в наступному. По-перше, під впливом структурної перебудови суспільного виробництва, формування різних форм власності, станов­лення ринкових відносин має місце процес соціальної ди­ференціації та соціальної нерівності в українському суспі­льстві. Але незалежно від свого соціального статусу в сус­пільстві (підприємець чи безробітний, фізично здоровий чи інвалід, керівник чи підлеглий тощо) всі його громадяни мають рівні права і міру правової відповідальності перед Законом. По-друге, силові інститути є своєрідними продук­тами суспільних процесів, і соціальна нерівність (в обсягах влади, доступі до магеріальних і духовних благ, в оцінці трудового внеску учасників управлінських відносин) влас­тива і їм. А це означає, що вищі органи управління повинні знати про потреби, нєстатки, запити своїх підлеглих, про їх забезпечення належними умовами, гідною оцінкою праці, системою просування по службі тощо. Така інформація є необхідною для того, щоб не допустити штучного створен­ня соціальної нерівності, яке може викликати соціальне на­пруження, конфліктну ситуацію. По-третє, особовий склад органів внутрішніх справ в основному відтворюється за ра­хунок делегування в систему ОВС представників практич­но від усіх соціальних груп суспільства. Представники різ­них груп приходять у силові інститути з надією реалізувати власні уявлення, ціннісні орієнтири на обрану спеціаль­ність чи професію, поєднати власні інтереси з державними. Коли ж ціннісні орієнтації молодої людини не співпадають з реальними функціями, роллю обраної професії і результа­тами праці, виникає конфліктна ситуація. Часто незнання природи незадоволення молодих людей, невміння керівни­ків розв'язати даний конфлікт призводить до підвищеної плинності кадрів у системі органів внутрішніх справ.

Вміння забезпечити соціальну спрямованість упра­влінських рішень є важливою умовою стабільності в роботі правоохоронних органів, ефективності їх діяльності.

Принцип законності в управлінській діяльності по­лягає в тому, що організація і діяльність апарату управлін­ня й посадових осіб регулюється нормами права. Принцип законності грунтується на підзаконному характері управ­лінської діяльності, на обов'язку кожного суб'єкта управ­ління (органу, посадової особи) діяти в межах наданих йо­му прав і повноважень. Всі акти управління (накази, інст­рукції, розпорядження) повинні спиратися на вимоги зако­ну. Ніякі посилання на необхідність, місцеві умови, ін­тереси справи, доцільність не можуть виправдати відхи­лення від закону. Явно незаконні управлінські рішення суб'єкта управління можуть не виконуватися, завдані неза­конними актами управління збитки відшкодовуються за ра­хунок суб'єкта управління в установленому порядку. За­конність в управлінні забезпечується системою організа­ційно-правових заходів, в тому числі й адміністративною, цивільною і кримінальною відповідальністю.

Призначення управління полягає в тому, щоб досяг­ти відповідності між діями суб'єкта управління й тенденці­ями функціонування та розвитку об'єкта управління. Ця відповідність досягається на основі пізнання й використан­ня тенденцій і закономірностей розвитку явищ та процесів. Чітке дотримання вимог об'єктивних закономірностей, урахування наявних можливостей, дійсного стану суспіль­них процесів складають зміст найважливішого принципу управління - принципу об'єктивності, який безпосередньо виявляється в науковій обгрунтованості та реалістичності завдань управління.

Управління - це двоєдиний процес, який містить у собі знання про закони розвитку процесів, закони управлін­ських відносин і практику управління, інакше кажучи, це поєднання теорії і практики. Теорія відкриває шляхи ефек­тивній практиці управління. Однак теорія і практика пере­бувають одночасно і в згоді, і в суперечних відносинах, можуть випереджати або відставати одна від одної, але не можуть знаходитись у стані тотожності й злиття.

Теорія - це пізнане, свідоме надбання практики, з'ясування її закономірностей, провідних тенденцій. Ось

34

чому так необхідно розвивати прикладні сторони теорії управління. Емпіричні дослідження дозволяють суб'єкту управління спиратися на більш вірогідну, науково апробо­вану інформацію для розробки управлінських дій.

Принцип об'єктивності дозволяє керівній системі використовувати знання об'єктивних законів для досягнен­ня цілей управління. Він спрямований проти суб'єктивізму й волюнтаризму, свавільних рішень, поспішних дій, що слабко враховують реальні ситуації й суперечні процеси. Принцип об'єктивності припускає принаймні три рівні нау­кового обгрунтування управлінських рішень: суб'єкт упра­вління повинен володіти системою загальних законів і ка­тегорій суспільного розвитку; теоретичними концепціями й результатами емпіричних досліджень; закономірностями управлінської діяльності. В такому підході забезпечується взаємозв'язок принципів об'єктивності, законності, систе­мності, комплексності в управлінні, створюється заслін від відомчих перешкод, роз'єднаних дій, ігнорування загаль­нодержавних завдань, що дозволяє управляти зі знанням справи, компетентне і професійне.

Про дію принципів комплексності й системності ми кажемо тому, що органи управління покликані розгля­дати всю сукупність факторів розвитку системи та її виро­бничо-технічних, економічних, політико-правових, духов­но-ідеологічних елементів і процесів яку часі, так і в просторі.

Принцип системності передбачає, що суб'єкт управління при виборі методів, форм, засобів впливу на об'єкт мусить враховувати ті зміни, котрі відбуваються в середовищі, в межах якого функціонує й розвивається сис­тема. Наприклад, органи внутрішніх справ при організації боротьби з економічними злочинами виходять з нової па­радигми про причини та обставини виникнення, форми ви­явлення економічних злочинів в умовах глибокої економіч­ної та політичної кризи, що дозволяє з огляду на таку ситу­ацію перебудовувати свою структуру, функції, ставити нові завдання.

Принцип комплексності в управлінні полягає в то­му, що в кожному достатньо складному явищі необхідно враховувати всі його аспекти: технологічні, економічні, со­ціальні, ідеологічні, психологічні, організаційні, політичні. Стосовно управління органами внутрішніх справ комплек-

35

сний підхід потребує повноти охоплення всіх сторін роботи підрозділів та співробітників, тобто має враховувати кри­міногенну ситуацію, штатну забезпеченість, матеріально-технічне постачання; ступінь кваліфікації і професіоналіз­му фахівців та співробітників; структуру робочого часу; за­доволення працею; санітарно-гігієнічні умови праці; інтен­сивність праці; режим праці - змінність; розміри фінансо­вого забезпечення, співвідношення розумових і фізичних затрат праці; суспільний престиж спеціальності; стан служ­бової дисципліни; стосунки між співробітниками в підроз­ділах; дотримання законності; зв'язки з населенням.

Ігнорування принципів системності та комплексно­сті в управлінні чи невміння їх використовувати на практи­ці не дозволяє досягати намічених цілей або дозволяє дося­гти їх частково, з надто великими затратами сил і засобів. Так, вузьковідомчий, некомплексний підхід призвів до сер­йозних порушень економічної рівноваги, соціальної й наці­ональної напруженості в ряді регіонів держави.

Гласність в управлінні - це забезпечення доступно­сті обговорювання й компетентної участі всіх учасників управлінських відносин у прийнятті управлінських рішень на основі широкої інформованості й врахування суспільної думки. Гласність включає правдиву, своєчасну і широку інформацію про дійсний стан справ у закладі, організації, є вираженням довіри й поваги до людей, їх здатності розі­братися в поточних подіях, виробити правильне рішення, свідомо брати участь в його здійсненні.

У системі управління принцип гласності постає ін­струментом реалізації прямого й зворотнього зв'язку між суб'єктом і об'єктом, адміністрацією та співробітниками. Реалізація принципу гласності в управлінській діяльності пов'язана з рядом основних напрямків її розвитку на прак­тиці. По-перше, з залученням працівників, фахівців до при­йняття управлінських рішень, коли особливо необхідним є відкрите та всебічне обговорення найважливіших питань та рішень, які приймаються. Передусім це пов'язано з проб­лемами соціального розвитку колективу, застосуванням си­стеми матеріального та морального стимулювання, розпо­ділом житла, пільг, перспективами розвитку, змінами ста­тусу тощо.

36

По-друге, в умовах ринку добробут закладу знач­ною мірою залежить від його іміджу на ринку товарів, по­слуг. З цією метою в міжнародній практиці вироблено сис­тему відносин закладів, організацій з широкою громадські­стю, націлену на популяризацію як самого закладу, так і якості його послуг за допомогою засобів масової інформа­ції, реклами, виставок, презентацій, виступів керівників. Ця система носить назву «паблік рілейшнз» і служить важли­вим методом укріплення авторитету державних і недержа­вних інститутів у суспільній думці. До послуг «паблік рі­лейшнз» широко вдаються сьогодні на Заході й силові ін­ститути суспільства. Поступово гласність стає інструмен­том популяризації діяльності правоохоронних органів і в Україні. При обласних управліннях внутрішніх справ фун­кціонують центри громадських зв'язків, систематично ви­користовуються засоби масової інформації для ознайом­лення громадськості з результатами оперативно-розшуко-вої роботи міліції, частішими стали зустрічі керівників правоохоронних органів з пресою, населенням тощо. Таким чином, вже можна говорити про певний досвід упрова­дження «паблік рилейшинз» у системі правоохоронних ор­ганів, який ще потребує узагальнення і розвитку.

Принцип поєднання єдиноначальності і колегіаль­ності в процесі управління відображає співвідношення двох основних форм виявлення владних повноважень. Єдиноначальність прямо пов'язана з персональною відпо­відальністю керівників за результати прийнятих рішень і є важливим засобом забезпечення оперативності управління. Натомість колегіальність виступає як форма колективної розробки проектів рішень і тим самим підвищує ступінь їх обгрунтованості. Колегіальність до того ж сприяє підви­щенню відповідальності колективу в процесі виконання вироблених і прийнятих управлінських рішень. При цьому єдиноначальність не втрачає своєї головної властивості, тобто відповідальність кожного керівника за прийняті ним рішення зберігається у повній мірі.

Єдиноначальність передбачає підпорядкування ко­лективу працівників волі керівника, начальника, який несе всю повноту відповідальності за діяльність певної структу­ри (органу внутрішніх справ, установи виконання покарань, пожежної частини, підприємства). Принцип єдиноначаль-

37

ності передбачає, що кожний працівник має одного і тільки одного безпосереднього керівника. Але один керівник, яким би він не був досвідченим і професійно підготовле­ним, не може охопити всі розгалужені напрямки управлін­ської діяльності, він не може бути одночасно спеціалістом з усіх питань, що належить вирішувати в процесі управління у сферах економіки і виробництва, технології, фінансів, права, кадрів, соціальної роботи тощо. Тому єдиноначаль­ність керівника слід підкріпити зусиллями інших спеціаліс­тів. Для цього начальник організовує колегію, оперативну нараду, штаб та інші допоміжні, дорадчі структури, тобто таку команду, яка допоможе виробити найбільш правильне комплексне колективне рішення та реалізувати його в жит­тя. В умовах сучасного надзвичайно складного процесу управління в органах внутрішніх справ поєднання єдинона­чальності з колегіальністю є виправданим.

Сучасному керівникові необхідно знати й інші принципи управління, зокрема, делегування повноважень, створення комісій, розподілу обов 'язків і відповідальності між членами загального керівництва, розробки положень про підрозділи, посадових інструкцій, визначення функціональних обов 'язків конкретних виконавців.