63. Класифікації речень у синтаксисі. Типи речень за метою висловлювання. Типи речень за експресією. Типи речень за структурою. Прості речення двоскладні / односкладні, непоширені / поширені.

У першу чергу речення поділяють за структурою на прості і складні: прості речення є моно предикативними одиницями, оскільки характеризуються наявністю одного предикативного (граматичного) центру; складні речення, маючи у своєму складі дві чи більше предикативні основи, є одиницями полі предикативними.

Прості речення поділяють на типи:

• за метою висловлювання – розповідні, питальні, спонукальні та бажальні (оптативні) речення;

• за емоційним забарвленням (експресією) – окличні (емоційно забарвлені) та неокличні (емоційно нейтральні);

• за способом вираження змісту – стверджувальні і заперечні речення;

• за здатністю / нездатністю членуватися – членовані, нечленовані;

• за складом граматичної основи (за головними членами речення) – двоскладні та односкладні;

• за другорядними членами речення – поширені і непоширені;

• за наявністю / відсутністю необхідних членів – повні та неповні.

64. Структурно-семантична класифікація складнопідрядних речень.

При структурно-семантичній класифікації розрізняють дві групи складнопідрядних речень:

1. Складнопідрядні речення, підрядна частина яких тісно пов’язана з конкретним опорним словом головної частини. Вихованець називає їх реченнями з прислівними підрядними частинами.

За характером підрядного синтаксичного зв’язку виокремлюють займенниково-співвідносні речення (з прислівно-кореляційним зв’язком) і речення з прислівною підрядною частиною (з власне прислівним зв’язком).

2. Складнопідрядні речення, в яких підрядна частина співвідноситься зі змістом головної частини в цілому. Вихованець називає їх реченнями з детермінантними підрядними частинами.

За характером підрядного синтаксичного зв’язку і сполучних засобів розрізняють: а) детермінантні речення часу, місця, зумовленості (з власне детермінантним зв’язком) і б) речення із супровідними підрядними частинами (з детермінантно-кореляційним зв’язком).

65. Повні і неповні речення. Різновиди неповних речень за складом. Роль неповних речень у діалогічному та монологічному мовленні.

Залежно від того, чи всі члени речення наявні у ньому, чи якийсь пропущений, речення поділяються на повні і неповні. Повними є речення, в яких наявні всі члени речення, а неповними – ті, у яких пропущений один або кілька членів, які можна встановити з попереднього речення чи з ситуації:

По тім боці – моя доля, по сім боці – горе. (Шевч.)

Пропущеним може бути будь-який член речення, але найбільше відчувається відсутність присудки чи підмета. На місці пропущеного члена речення ставиться тире, а інтонаційна пауза вказує на відсутній компонент.

Неповнота речення як формально-граматична ознака постає тільки у зіставленні з його повним граматичним і семантичним варіантом, адже неповні речення формуються під впливом відповідних повних.

Синтаксична категорія неповноти тісно пов’язана із комунікативним аспектом речення, його темно-ремним членуванням і свідчить про єдність усіх факторів у розбудові речення: семантичних, формально-граматичних та комунікативних. Вдаючись до неповноти, ми висловлюємось лаконічно, а найголовніше, нове в повідомленні, те, що стосується реми, постає на видноті: Кінь гуляє по волі, козак – по неволі.(Н. тв.).

Умови, за яких можлива неповнота, і визначають три типи неповних речень: неповні контекстуально, неповні ситуативно і традиційно неповні, так звані еліптичні.

Контекстуально неповним називаємо речення, відсутні елементи якого містяться в ширшому відрізку письмового чи усного мовлення, тобто в контексті, наприклад: Я скверни людської гортав скаменілі томи натрудженим серцем, бо їх неможливо – руками.Пропущене слово в тотожній чи іншій граматичній формі обов’язково міститься в ширшому відрізку тексту. Контекстуально неповні становлять помітну більшість серед усього масиву неповних речень у функціональних стилях, що обслуговують письмове мовлення.

Ситуативно неповне речення набуває реалізації завдяки потужному арсеналу екстралінгвістичних факторів, таких як жест, погляд, вираз обличчя тощо, і стає зрозумілим не у власне мовленнєвому, а в побутовому контексті – у ситуації. Наприклад, коли люди обідають, господиня запитує: Може ще? А ситуація підказує повний варіант: Може з’їси ще мисочку борщу? Ситуативно неповні речення поширені в діалозі, який і характеризують як ситуаційно зумовлене спілкування двох або кількох осіб.

Концептуально й ситуативно неповні структури стосуються власне текстуальної неповноти й не можуть бути зрозумілі за межами лінгвістичного контексту чи за межами побутового контексту – ситуації. Ці 2 типи неповних речень об’єднують на підставі спільних ознак: 1) неповноти формальної та 2) неповноти семантичної.

Традиційно неповні реч.

Цей різновид неповних речень пов’язаний з загальномовною компетенцієюучасників комунікації – для їхнього розуміння не потрібен ні контекст, ні ситуація. Такі речення часто номінують знакові ситуації в житті людини (вітання, побажання, здивування, радість тощо) і становлять необхідний спільний фонд знань комунікантів. Неповні речення цього типу називають еліптичними:

Еліптичними є такі неповні речення, в яких уявлення про неназваний член речення (або його частину) безпосередньо встановлюється з їх власного змісту і будови, насамперед із значення та форми синтаксично залежних членів (за підручником сулм за ред. Білодіда);

Еліптичними називають словосполучення, вислів, зворот, речення, конструкцію, де є пропуск якогось компонента (чи кількох компонентів), потенційно відновлюваного.

Традиційно неповні речення, незважаючи на формальну неповноту, не потребують конситуації чи ширшого контексту, отже, семантично вони видаються повними, але для етнічних носіїв мови, які добре засвоїли умови їх використання. У таких реченнях найчастіше відсутній підмет, присудок або частина присудка, або навіть підмет і присудок разом, наприклад: Посередині – стовбур літ, обабоки – крона. Посередині – вічний слід.(В. Стус).

У висловленнях часто опущено дієслівну зв’язку бути у формі теп.часу(є): Ти – філолог. (Д. Білоус)

66.У сучасній лінгвістиці відсутнє єдине розуміння терміна “пряма мова”. Більшість мовознавців, зокрема І. Білодід, М. Каранська, В. Кодухов, Г. Чумаков, К. Шульжук, вважають, що це засіб передачі чужого мовлення, яке передається дослівно, з повним збереженням лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. М. Каранська зауважує: “Пряма мова – це не завжди сказане іншою особою, бо мовець у формі прямої мови іноді повідомляє висловлене ним самим, свої думки та розмову самого з собою”. Тобто за такої умови чуже мовлення перетворюється у власне, оскільки повідомлення, яке передається і передає, належить одній особі. Питання про синтаксичний статус конструкцій із прямою мовою є дискусійним. На думку В. Кодухова, який досліджував пряму мову в російській лінгвістиці, коли авторське речення і речення прямої мови об’єднуються у складне речення, то виникає особливе складне безсполучникове речення, яке називається реченням із прямою мовою. І. Білодід виводить ці конструкції за межі синтаксису речення, повністю заперечуючи можливість їхнього функціонування у складі безсполучникових речень.

М. Каранська таки переконана, що певне семантико-функціональне взаємовідношення між частинами конструкцій прямої мови існує, незважаючи на те, що між ними немає синтаксичних зв’язків. К. Шульжук розглядає такі утворення як конструкції з прямою мовою, аналізуючи окремо як речення пряму мову і слова автора. Якщо слова автора – це переважно просте речення, то пряма мова може становити будь-який тип простого і складного речення. 2. ПРЯМА МОВА. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ПРЯМІЙ МОВІ. Чуже мовлення може відтворюватися і передаватися іншим людям такими способами:

–   пряма передача чужого мовлення (пряма мова, діалог, цитата);

–   непряма мова (непряма і невласне пряма мова). Точна, незмінна передача мови, зроблена мовцем від імені особи, яка її висловила, із збереженням лексичних, синтаксичних, інтонаційних та інших особливостей цієї мови, становить пряму мову.

(визначення з лекції!!! Пряма мова – дослівно відтворений чужий вислів в якому збережені його лексичні, синтаксичні, інтонаційні та інші особливості).

Сказала мати: «Ти здаш екзамен,доцю!» Пряма мова звичайно супроводжується словами автора, що вказують, кому належить ця мова. Із синтаксичного боку слова автора можуть оформлятися як простим, так і складним реченням, що стоїть у препозиції, інтерпозиції або постпозиції: Слова автора і речення, що безпосередньо відтворюють чуже мовлення, перебувають не у граматичному, а у загально-змістовому зв’язку. Змістовий зв’язок випливає насамперед з того, що у складі слів автора, як правило, наявні дієслова на позначення процесів мовлення або мислення, які потребують конкретизації свого значення. Це такі дієслова: говорити, казати, повідомляти, оголошувати, наказувати, покликати, вітати, розуміти, доводити, вирішувати, задумати, підкреслювати, зазначати і т.п. Якщо автор передає чуже висловлювання від себе, розкриваючи тільки зміст чужої мови і не намагається зберегти всі індивідуальні властивості живої мови того, хто говорить, то маємо пряму мову:

Мати запитує 5-річного сина, що б він хотів на свої іменини в подарунок.

– Коника, пістолета і три дні не вмиватися.

Як видно, пряма мова виразніша і більш емоційно насичена, ніж непряма. Тому вона дуже поширена в живій розмовній мові. Вона також дає змогу авторові використовувати мову як засіб характеристики персонажів, передати їхній внутрішній світ, світогляд. Для збереження цих особливостей у прямій мові зберігаються звертання, вигуки, вставні слова. Без зміни передається інтонація висловленого.

Основна граматична ознака прямої мови – що вона зберігає самостійність і чітко відмежовується від тексту автора. На письмі – розділовими знаками, а в усній мові – відповідною інтонацією: між словами автора і прямою мовою робиться чимала пауза. Якщо СА(слова автора) стоять перед ПМ(прямою мовою), то між ними попереджувальна інтонація; якщо СА після ПМ – висновкові інтонація. Коли СА розривають ПМ і становлять вставне речення, то вимовляються з інтонацією, близькою до інтонування вставного речення. Відповідно ставляться розділові знаки:

А:”П...” Каже тато синові: „Добре, сину, що ти вже перестав плакати”. На що той відповів: „Я не перестав, я відпочиваю”.

”П,” – а. „Це не ваш синок загортає піском мій одяг?” – запитує сусідку відпочиваючий. „Ні, це син моєї сестри. Мій набирає вашим капелюхом воду” – відповідає та.

„П, – а. – П” „Куме, – каже один чоловік до другого. – Моя дружина як зашиє шкарпетки, зовсім не видно”. „Моя також, – відповідає другий. – Як попрасує сорочку, теж непомітно”.

„П?(!, ...) – а. – П” „Це тільки ти так можеш...– докоряє чоловік дружині. – Послати мене на батьківські збори і не сказати, в якому класі навчається наш син”.

„П, – а, – п” „Який час, – запитує на уроці вчитель, – кращий для збирання яблук у саду?” Учень відповідає: „Коли пес спить у будці”.

„П. (?/!) – а: П” (одна частина СА стосується 1-ї частини ПМ, а друга частина – 2-ї частини ПМ): „Ой!.. Богдан! – скрикнула Ярина і тихо відповіла йому чи собі: – Це я...”

РІЗНОВИДИ ПРЯМОЇ МОВИ

Діалог – різновид прямої мови, розмова двох осіб. Може вводитися словами автора і бути без них. Окремі повідомлення (репліки), з яких складається діалог, пишеться з нового рядка, перед кожним – тире. Якщо пишуть в рядок – беруть у лапки. Слова автора називаютьремарками:

1.   –Мама вдома?

–   Ні.

–   А тато?

–   Теж заховався.

Монолог – це усне або писемне розгорнуте мовлення однієї особи, яке не розраховане на безпосередню словесну реакцію слухача й адресується або самому собі, або іншим особам. Монолог характеризується складними синтаксичними побудовами, це вже текст з усіма його особливостями.

 4. НЕПРЯМА ТА НЕВЛАСНЕ ПРЯМА МОВА

Непряма мова – це чужа мова, уведена в авторський текст як мова автора. Непрямою мовою мовець передає чиєсь висловлювання від свого імені, причому це він робить не буквально, а тільки переказує його загальний зміст. Така мова не зберігає індивідуальних риспереказуваного чужого мовлення (лексики, синтаксису), не передає інтонації. У чистому вигляді у художній літературі чи поезії вона зустрічається рідко. Сфери її використання: ділові стосунки, наукова проза. Непряма мова відрізняється від прямої:

–   граматично. Вона не може бути самостійним реченням, – це завжди підрядне речення, що стоїть після головного. Головне – це СА.

–   інтонацією. В головному реченні тон підвищується, потім – пауза, і з високого тону, що спадає, вимовляється непряма мова. Непряма мова приєднується до слів автора певними сполучниками. Найчастіше – ЩО, бо ним легко вводяться розповідні речення різних типі: Сократ колись писав, що він знає, що він нічого не знає. Якщо автор у чомусь сумнівається, то непряма мова вводиться сполучниками ніби, мов, немов, наче, неначе: Мені здається, наче я це десь читала. При передачі прохання, наказу непряма мова приєднується за допомогою сполучника ЩОБ: Клієнтка попросила свого адвоката, щоб той зробив усе можливе, щоб вона залишилась з машиною, а чоловік з дітьми. Наказ і прохання можуть передаватись і за допомогою слів хай, нехай: Олеся просить, хай почекають її. Я передала тітці, хай, як зможе, зайде до мене. В інших випадках, коли треба передати непряме питання, непряма мова приєднується до слів автора питальними займенниками: хто, що, який, чий, котрий, стільки та питальними прислівниками: де, куди, звідки, коли, як. Питання в непрямій мові може бути передане і за допомогою частки ЧИ. Особливістю непрямої мови є те, що особові форми займенників і дієслів уживаються „з погляду автора”, а не того, чия мова автора передається: Запитує дружина чоловіка:

– Лікар мені порадив у цьому році поїхати на Чорне море. Як ти думаєш, куди податися?

–   До іншого лікаря.

Дружина запитала чоловіка, куди б їй податися, бо лікар порадив цього року їй поїхати на Чорне море. Той сказав, що до іншого лікаря. Пряма мова може замінюватися непрямою – замінюються форми особових дієслів і займенників + сполучники або сполучні слова. Проміжною ланкою між прямою мовою і непрямою є невласне пряма мова (вільна непряма). Як і пряма мова, вона:

– певною мірою зберігає інтонацію прямої мови;

– порядок слів;

–   дослівні вирази;

–   емоційне забарвлення живої мови персонажів. Спільне із непрямою мовою:

–   особові форми займенників;

–   особові закінчення дієслів;

–   місце у СПР – як у непрямій мові.

Дієслово-введення і сполучники можуть опускатися. Такий прийом використовується, коли показується, що герой думає, згадує щось, мріє, для показу психічного стану героя, обґрунтування вчинків тощо. Невласне пряма мова синтаксично не виділяється, бо не має типізованої форми, не формується як підрядна частина, це здебільшого окремі (питальні, спонукальні, окличні) речення. Це „внутрішнє мовлення” персонажа (автор перевтілюється у персонаж, говорить за нього): Розкажіть ви, буйні вітри, що живий син Микола, живий, здоровісінький. Тільки сивина рясна вкрила скроні, як паморозь осіння. Не забув тебе, мати, молодий син... Мовчи, серце! Стань твердим, як кремінь. Ні однієї сльози з очей, бо сльоза зір соколиний затуманить... (А. Шиян).

67.Складні речення, в яких безсполучниково поєднуються три предикативні одиниці і більше, є формально і семантично ускладненими(Наш підручник ст. 224)  Питання про кваліфікацію так званих складних речень ускладне­ного типу є особливо актуальним у сучасній лінгвістиці. Так, І. Р. Ви­хованець наголошує: «Коли складне речення включає три або більше предикативних частин, то воно стає ускладненою складною конструк­цією» [Вихованець 1992, с. 36-37], а Л. Двонч розмежовує просте складне речення і ускладнене складне речення. До першого типу належать такі структури, у яких наявний лише один тип граматичного зв’язку між складовими части­нами, а до другого зараховуються речення, у яких реалізуються одно­часно два типи граматичного зв’язку. Ще один дослідник Й. Грбачек(чех) схиляється до думки про те, що при визначенні ускладненого речення як синтаксичного утворення необхід­но брати до уваги синтаксичний критерій як провідний, оскільки кількісний критерій не відображає сутності самого речення. Останній критерій може виступати домінувальним при тлумаченні складного речення не як власне-синтаксичної одиниці, а як висловлення. У силу того, що «протиставлення складнопідрядного і складносуряд­ного речень мусить бути основним принципом поділу складних речень взагалі», Й. Грбачек пропонує розглядати ускладнені складні речення не у відриві від звичайних складних, а в загальному комплексі вчення про складне речення, оскільки будь-яке складне речення попри свою складність може бути зведеним до паратактичної і гіпотактичної ос­нови.  Багатокомпонентні складні речення мають ряд специфічних ознак: а) наявність трьох і більше предикативних частин; б) наявність у їхньому складі мінімум двох сполучників (для сполучникових речень); в) специфіка порядку розміщення частин для різних типів. I. Предикативні частини багатокомпонентних складносурядних речень поєднуються в одне ціле сурядними сполучниками єднальними та розділовими: / щось відмирає, і час заколисує рани, і все ж таки щось не вмира (Б. Олійник); Ми збирали з сином жолуді дубові, і про день майбутній я казав синкові, і пливли багрові хмари в вишині і співала осінь весняні пісні (М. Рильський); То вітрець дихне по ниві, то коник в житі засюрчить, то радісно бджола з добутком, злетівши з квітки, задзижчить (Л. Глібов). Складносурядні речення, предикативні частини яких поєднуються протиставними сполучниками, належать до речень закритої структури, тобто вони лише двочленні. Проте протиставні сполучники можуть входити до складу багаточленного складносурядного речення, в якому є й інші сполучники: Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, і серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, а ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, і очі твої променіли вогнем переможним, і вабив мене той огонь, і про все заставляв забувати (Леся Українка). II. У багаточленних складнопідрядних реченнях об'єднується кілька підрядних частин. Серед них розрізняють такі типи: 1) конструкції з супідрядністю; 2) конструкції з послідовною підрядністю; 3) конструкції з послідовною підрядністю і супідрядністю. 1. Конструкції з супідрядністю. Супідрядність - це вид підпорядкування, коли підрядні частини (дві й більше) безпосередньо залежать від тієї самої головної частини. Супідрядність буває однорідна й неоднорідна. Однорідною супідрядністю називається такий вид підпорядкування, коли кілька підрядних частин одного типу пояснюють головну частину чи якийсь її член. Отже, такі підрядні частини завжди виконують однакову синтаксичну функцію і є однорідними: Розкажи, як за горою сонечко сідає, яку Дніпра веселочка воду позичає (Т. Шевченко); Молися Богу за Вкраїну, молися, сину мій! Щоб підняв її з руїни, щоб дав він волю їй! Щоб сонце правди і свободи над нею сяло день і ніч; щоб всякі свари і незгоди повік втікли від неїпріч!.. (С. Бердяєв). Схеми цих речень такі:

Підрядні частини в однорідних супідрядних реченнях зазвичай приєднуються до головної частини за допомоги однакових сполучників, що повторюються, як у наведених вище реченнях. Однак зустрічається вживання й різних сполучників, але підрядні частини відповідатимуть на однакові питання й пояснюватимуть головну частину чи її член в одному плані, в одному відношенні: Невинна біль змінилась в гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала, де соловей співав пісні весільні (Леся Українка). Повторюваний підрядний сполучник, що приєднує першу підрядну частину, перед іншими підрядними частинами може опускатися, а зв'язок між підрядними частинами в таких, випадках виражається або за допомоги сполучників сурядності, або безсполучниково: Минули тії часи, коли в грізній Січі гарцювало тут славне козацтво і земля дрижала під копитами коней (М. Олійник). Сурядний зв'язок між однорідними супідрядними реченнями нерідко виявляється в тому, що поряд зі сполучником підрядності вживається сполучник сурядності: Забула, мабуть, доля злая, відкіль наш рід і що за птиці ми (Л. Глібов). Неоднорідною супідрядністю називається такий вид підпорядкування, коли кілька підрядних частин різних типів стосуються або одного якогось члена головної частини, даючи йому різнопланову характеристику, або різних його членів. Пояснюючи один і той самий член головної частини, неоднорідні супідрядні відповідають на різні питання: Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний, плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками (О. Гончар); Він не міг уявити, що це дійсно так, бо не знав цього (Н. Рибак). Схеми цих речень такі:

Неоднорідна супідрядність, за якої підрядні частини пояснюють різні члени головної частини, називається різиочленною:

Найголовнішою темою нових творів М. Рильського, який чуйно прислухається до настроїв, дум і почуттів людей, є тема боротьби за мир, що за післявоєнні роки охопила всіх трудящих людей світу (О. Білецький). Неоднорідна супідрядність може бути й одночленною - тоді, коли дві й більше підрядних частин пояснюють те ж саме слово головної або й усю головну частину, відповідаючи на різні питання: Донеччино моя... Ти з піснею мене, коли гули гармати, послала, щоб тебе прославив я в піснях (В. Сосюра). Окремо виділяються складнопідрядні речення з кількома підрядними, в яких маємо як однорідну, так і неоднорідну супідрядність. Це змішаний тип складнопідрядних речень з кількома підрядними: Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся її кучерява долина здається буйними зеленими прозорими хвилями, що десь набігли з моря (І. Нечуй-Левицький). 2. Конструкції з послідовною підрядністю. Послідовна, або ступенева, підрядність характеризується тим, що одна підрядна частина залежить від головної частини (підрядна частина І ступеня), а кожна наступна - від попередньої щодо неї підрядної частини (підрядні частини II, Ш і т. д. ступенів). Кожна підрядна частина стосовно наступної підрядної виступає в ролі головної, й усі вони становлять своєрідний блок підрядних частин: Треба глибоко розуміти, що мова тільки та невичерпно багата й гарна, яка живиться із народних джерел, що ніколи не замулюються (П. Панч). Схематично залежність частин складнопідрядного речення з послідовною підрядністю зображується так:

Отже, за послідовного підпорядкування існує ланцюгова залежність підрядних частин. Найпоширенішим різновидом складнопідрядних речень з послідовною підрядністю є такі, в яких першою виступає головна частина, а далі послідовно розмішуються підрядні частини. У мовленні вживаються й інші різновиди: ланцюг підрядних частин передує головній частині: Коли в один прекрасний день помічаєш, що якась частина твоїх надій раптом проростає в душі твого сина, який з власних порухів стає близьким тобі в твоєму ремеслі, - серце виповнюється невимовною радістю (В. Сухомлинський). 3. Конструкції з послідовною підрядністю й супідрядністю. Окремий структурний тип складнопідрядних речень з кількома підрядними становлять такі, в яких підрядні частини приєднуються до головної не одним, а різними способами - способом супідрядності й способом послідовної підрядності: А Леся обмірковувала своє. Бачила себе уквітчаною серед рідної серцю природи, де вона ніколи не скучала, де багато пісень, що їх вона любить над усе (М. Олійник,).

Зі схеми видно, що в реченні поєднується однорідна супідрядність і послідовна підрядність. Конструкції з послідовною підрядністю й супідрядністю мають немало варіантів залежно від комбінації складових частин. III. Характерними для багаточленних безсполучникових речень є структури, що об'єднують три й більше значеннєво й синтаксично одно функціональних предикативних частин, тобто речення з однотипними частинами:Трава зеленіє, льон синіє, гречка пахне, пшениця жовтіє (Л. Глібов); Кричать сови, спить діброва, шепчуть густі лози (Т. Шевченко). Безсполучникові багаточленні складні речення з різнотипними частинами у мовленні вживаються рідко, частіше зустрічаються структури, що містять у собі одночасно й однотипні, й різнотипні частини: Рвучко встав, озирнувся: товариші спали, багаття ледве тліло (О. Гончар). IV. Складні багаточленні речення з різними типами зв'язку (складні синтаксичні конструкції). Крім "чистих" складносурядних, складнопідрядних і безсполучникових складних речень, у мові функціонує значна кількість конструкцій, у яких є різні типи зв'язку, так звані сполучникові складні синтаксичні конструкції й сполучниково-безсполучникові складні синтаксичні конструкції. Вони надзвичайно різноманітні з погляду можливих поєднань предикативних частин, серед них виділяють кілька типів: 1) із сурядністю й підрядністю; 2) із сурядністю й безсполучниковим зв'язком; 3) із підрядністю й безсполучниковим зв'язком; 4) із сурядністю, підрядністю й безсполучниковим зв'язком. Речення з сурядністю й підрядністю широко представлені в мовленні, в них одні предикативні частини поєднані сурядним зв'язком, а інші - підрядним: Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була нестерпна спека (О. Гончар). Взаємопорядок предикативних частин у цих реченнях - вільний: у препозиції може виступати й складнопідрядне речення: Йому ще в штабі розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він ішов попід насипом (О. Гончар). До речень цього типу відносять і такі, в яких одне підрядне речення своїм змістом стосується двох чи більше сурядних частин: Як тільки зайшов будень, небо спохмурніло і почав сіяти лапатий сніг (Л. Пер-вомайський). Складнішими за щойно розглянутий тип є конструкції, в яких сурядним зв'язком поєднуються кілька сурядних частин і складнопідрядне речення: Я знов пригадую весну свою хлоп ячу, що квітла у вітрах в донецькій далині, і вчителя свого лице я бачу, і п 'є душа моя слова його ясні (В. Сосюра). Часто також зустрічаються сурядно-підряні складні реченя, в яких поєднуються кілька сурядних речень і кілька складнопідрядних: Сонце вже покотилось на захід, а над полями здіймалась легка пара, і в небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, і зеленим соком душіли трави, в які причепурилися горбки (П. Панч). Найменшу в кількісному відношенні групу становлять сполучниково-безсполучникові речення з сурядністю й безсполучниковим зв'язком. Частини таких речень можуть поєднуватися сурядним зв'язком і безсполучниковим, за якого предикативні частини є однорідно незалежними, однотипними (у значеннєвому аспекті вони співвідносяться з сурядними частинами складносурядних речень) або семантично неоднорідними, різнотипними (у значеннєвому плані співвідносні з головною й підрядною частинами складнопідрядних речень), або ж становлять поєднання однорідно незалежних і семантично неоднорідних частин (змішаний тип): Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, лише вербиці поклонились, та вітер листям золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи червоне (П. Тичина); Місто жило тривогою: зовсім недавно ним прокотилася небачена досі хвиля страйків і демонстрацій, і тепер, обагрене робітничою та солдатською кров 'ю, воно готувалося до наступних боїв (М. Олійник); Учні успішно закінчили третю чверть, і знову перед ними постали відповідальні завдання: витримати екзамени (3 газ.). Складні сполучниково-безсполучникові речення з підрядністю й безсполучниковим зв'язком досить широко вживаються в сучасній українській мові. У реченнях цього тину, як і попереднього, може виявлятися різний безсполучниковий зв'язок, а тому серед них виділяють теж кілька груп: 1) з підрядністю й безсполучниковим зв'язком, властивим однорідно незалежним, однотипним частинам: Ми знялися гордо і крилато, бачим світ і небо молоде, той, кого навчила ти літати, з піднебесся не впаде! (А. Малишко); 2) з підрядністю й безполучниковим зв'язком властивим семантично неоднорідним, різнотипним частинам: Пасажири, які їдуть через Донбас до моря, похапцем зачиняють вікна вагонів од пилу і вугляного пороху, їм і на думку не спаде, що цей край насправді такий, що повітря в ньому цілюще й солодке... (Ю. Янов-ський); 3) з підрядністю, й безсполучниковим зв'язком різних типів: Перед нами оживали неозорі лани, нам вчувався сріблострунний спів жайворонка і здавалось: ми чуємо пахощі степових трав, яких так багато було навколо (Д. Ткаченко). Складні сполучниково-безсполучникові, речення з сурядністю, підрядністю Й безсполучниковим зв'язком також досить поширені в мові. Сполучниковий зв'язок між предикативними частинами поєднується з різними типами безсполучникового зв'язку в різних варіантах: Молоденькі, гіллясті берізки, може, тільки вночі покрилися листям, і те листя було ще навіть не зеленим, якимось світло-багряним з ледве помітною жовтизною, таке тендітне, що так здавалося: от-от воно розтане, випарується під гарячим промінням сонця (Ю. Збанацький); Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечінь, мов читає живу книгу долів; у плюскіт стебла непомітно вплітаються голоси його великої рідні, і кожне поле дивиться на нього допитливими очима друзів, що, мов казку, підводили до сонця народне добро (М. Стельмах). Речення з сурядністю, підрядністю й безсполучниковим зв'язком -це найбільш різнопланові в синтаксисі конструкції. Розділові знаки в таких конструкціях вживають на загальних підставах - з урахуванням виду синтаксичного зв'язку і смислових відношень між предикативними частинами.

«Думка про те, що речення з однорідними присудками входять у сфе­ру складного речення, досить обґрунтована і має значне поширення », — підкреслює В. А. Бєлошапкова у своїй монографії «Сложное предложение в современном русском языке» [Белошапкова 1967, с. ЗО]. У пере­важній більшості граматичних слов’янських традицій панує погляд на речення з однорідними присудками як на прості ускладнені речення. Це стосується і сучасних українських студій, хоча І. К. Кучеренко відстоює тезу про складний характер таких речень.

У чеській лінгвістиці здійснювалася неодноразова спроба розмежу­вати речення з однорідними присудками на прості і складні. Пошире­ним є погляд Ф. Травничека, який зазначає, що «однорідними бува­ють усі члени речення, крім дієслівного присудка» [Тгаупісек 1951,з.  89, 92, 107]. Це виступає достатнім критерієм для кваліфікації ре­чень з однорідними дієслівними присудками як складних, речень з однорідними іменними присудками — як простих. З таким тлумачен­ням важко погодитися в силу того, що в обох різновидах присудків реалізуються граматичні ознаки часу, способу, особи. Водночас і з-поміж речень з однорідними іменними присудками вирізняється кілька принципово відмінних типів: Хлопець був добрим і щирим; Хлопець був доброю і щирою людиною; Хлопець раніше був добрим, а тепер став злим. Й. Грбачек заперечує тезу про співвідношення кож­ного дієслова-присудка з реченням і вважає, що однорідними є дієслова-присудки синонімічної/антонімічної семанти­ки, які взаємно доповнюють один одного: Пісенька розбилася, розси­палася, розклеїлася і розірвалася. Присудки, що виражають дві різні дії, пов’язані у часі, вважаються «дієслівними основами двох різних речень»: Учень сидить і пише (подібний погляд обґрунтував також і Й. Ружичка [Кигуска 1954], пор. з поглядами Я. Бауера, К. Кожевникової [Коіеупікоуа 1961; Ваиег 1961, з. 101-105]. Зазначені підходи до з’ясування статусу однорідних присудків заслуговують на увагу, вод­ночас вони вимагають свого розвитку та уточнення.

68.Другорядними називаються члени речення, що поширюють безпосередньо або опосередковано (через інші другорядні члени) головні члени речення, конкретизуючи їхнє значення. Будучи поширювальними компонентами, вони підпорядковуються головним членам речення і водночас можуть самі підпорядковувати інші (теж другорядні) члени речення. Граматичне значення другорядних членів речення визначається непредикативними відношеннями: означальними (у тому числі прикладковими), додатковими, обставинними. Поняття другорядності членів речення пов’язане з формально-граматичним аспектом речення, з власне граматичною структурою речення, і має сенс лише в тому випадку, якщо їх співвідносять із головними. Якщо головні члени речення формують граматичну основу речення (реченнєвотвірна функція), то другорядні члени ре¬чення всього-на-всього поширюють головні члени речення, а тим самим — і мінімальну структурну схему речення (поширювальна функція). У цьому полягає граматична відмінність між головними і другорядними членами речення. За семантико-синтаксичного та комунікативного членування ре¬чення формально другорядні компоненти можуть виконувати кон¬ститутивні (головні для реченнєвої структури) функції. Так, додатки й деякі локативні обставини (при дієсловах із семантикою руху, переміщення) разом із присудком та підметом співвідносяться із і интаксемами, які входять до розширеної структурної схеми речення (семантико-синтаксичний аспект). З комунікативного боку (при актуальному членуванні речення) всі структуропоширювальні члени речення, реалізуючись у відповідних конситуаціях, можуть виступати як актуально значущі, інформативно вагоміші компонен¬ти речення (реми). Наприклад, у реченні: Сьогодні студенти складиють іспит з української мови формально другорядні члени речення набувають “вищого статусу” в семантико-синтаксичному плані: іспит — є конститутивною об’єктною синтаксемою, валентно зумов¬леною предикатом складати; у комунікативному плані іспит — актуально найважливіше слово в мовленнєвій ситуації “— Що складає студент? — Іспит”, з української мови — в мовленнєвій ситуації Який? — З української мови”; сьогодні — в мовленнєвій ситуації “— Коли? — Сьогодні”. Важливою диференційною ознакою другорядних членів речення вважають віднесеність їх до слова чи речення в цілому, або характер підрядного зв’язку. За цією ознакою розрізняють прислівні і детермінантні другорядні члени. За семантикою прислівні члени стосуються опорного слова, детермінанти — речення (граматичної основи речення) в цілому. За функцією до прислівних належить переважна більшість об’єктних і означальних компонентів, а також обставинні компоненти, валентно передбачувані дієсловами з семантикою перебування чи переміщення, наприклад: Вправи роблять майстрів (С. Йовенко); Люблю гармонію ритмічну (М. Дмитренко); За Пру том була Туреччина (М. Коцюбинський). До детермінантних членів речення відносять переважну більшість обставинних компонентів та незначну частину суб’єктно-об’єктних: Не покохав ще жоден із при нуки (С. Йовенко); Поету ніколи не пізно кохати (С. Йовенко). За критерієм наявності/від сутності у складі речення другоряд¬них членів речення відповідно розрізняють прості речення поширені і непоширені.(Наш підручник ст..55-56)

ДЕТЕРМІНАНТ Детермінант – це самостійний семантичний поширювач речення, наявність якого зумовлюється комунікативними потребами висловлювання: Гармошка десь на другій вулиці виводила добре знапйомий мотив довоєнної пісні. Детермінант є факультативним поширювачем, який може бути опущений без порушення формальної будови речення. Фактор "опущення” такого компонента із структури речення без впливу на семантику дієслова є доказом на користь виділення детермінанта. У цьому – головна відмінність детермінантів від прислівникових поширювачів – конструктивний елементів, які включені в речення за законами валентності. Детермінант – категорія реченнєвого рівня і характеризуються детермінанти власним детермінантним зв”язком. Зв”язок детермінанта з реченнєвою предикативною основою є непередбачуваним і необов”язковим: Другого дня ми були в Києві. З-поміж детармінантів вирізняють за семантикою: 1) фонові; 2) детермінанти зумовленості; 3) детермінанти з характеризуючим значенням. Фонові детермінанти виконують атрибутивну функцію щодо всього висловлення і є своєрідними експозиціями до нього. Вони об”єднують локальні і темпоральні детермінанти: Шумить на сотні кілометрів приморська тайга; Детермінанти зумовленості називають ситуацію, подію, яка перебуває у відношенні зумовленості з основною подією. Детермінанти зумовленості поділяються на:

А)детермінанти причини (Од знемоги бійці хиталися);

Б) детермінанти мети (Для захисту від обростання підводні частини різних споруд покривають необростаючими фарбами);

В)умови та наслідку (При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження);

3)детермінанти з характеризуючим значенням вміщують різноманітні відтінки якісної харатеристики основної події. Прикметною особливістю характеризуючих детермінантів виступає їх двопланова співвіднесеність і залежність з кожним з двох головних членів речення: Василь поглянув здивовано = дивиться здивовано + Василь здивований. Детермінанти характеризуючого типу поділяються на:

а)детермінанти з означувальною характеристикою: радісно, ніжно, спокійно, нервово, голосно, несміливо (Спокійно і чемно батько ступив у тамбур);

б) детермінанти зі значенням уточнення/обмеження: зовні, практично, фактично, психологічно (Зовні він здавався спокійним);

в) детермінанти сукупності/роздільності: вдвох, гуртками, разом з сином, поодинці (Разом з Григорієм вони розробили кілька спеціалізованих маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор).

ДУПЛЕКСИВИ Значну групу утворюють члени речення з подвійним зв”язком, що одночасно відносяться до двох членів речення: Темна хмара одна чорніє на далекому небосхилі. Словоформа "одна” стосується водночас іменника "хмара” та дієслова "чорніє”. Члени речення з подвіним зв”язком здобули назву дуплексиви. До дуплексивів належать два типи другорядних членів речення з подвійними відношеннями:

атрибутивно-обставинні;

атрибутивно-об’єктні;

Перші позначають ознаку предмета, яка одночасно вказує на обставини, при яких спостерігається ця ознака: На фронт Микола пішов ще хлопцем (тобто "хлопцем” = коли ще був хлопцем).

Атрибутивно-об’єктний дуплексив позначає ознаку предмета, яка одночасно є об”єктом дії і виявляється у предмета тільки у результаті цієї дії. Цей тип дуплексива спостерігається при дієсловах типу: працювати, служити, оформити, оформитися, зарахувати, влаштувати, влаштуватися, зробити, зробитися, вважати, вважатися (Марія оформилася секретарем. Словоформа "секретарем” позначає атрибутивно-предикативну ознаку предмета і водночас є об”єктом дії). І.Р.Вихованець кваліфікує дуплексиви як компоненти речення, що перебувають у подвійних синтаксичних зв”язках і постають як подвійні присудки, який слід відрізніти від тотожних у зовнішньому плані елементів іменного складеного присудка у конструкціях з дієсловом "стояти” і прикметником: Люди стояли похмурі й сумні. Ліс стояв мовчазний… . Осінь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. Диференціація формально-синтаксичної струкутри цих речень проходить по лінії семантичної природи іменника-підмета. Якщо іменник-підмет називає особу, то він поєднується подвійним синтаксичним зв”язком з елементами подвійного присудка. І навпаки – коли позицію підмета займають назви неживих предметів, то сполука "дієслово стояти + прикметник” з формально-синтаксичного боку не членується, тобто є ананлітичною формою, іменним складеним присудком із трансформованим у зв”язку дієсловом "стояти”. Відмінність між цими типами синтаксичних конструкцій виявляється за допомогою трансформ ації розчленування: Люди стояли похмурі – Люди стояли + Люди були похмурі.