16. Пряма мова, непряма і невласна пряма мова та розділові знаки при ній.

Пряма мова – дослівно відтворений чужий вислів, в якому збережені його лексичні, синтаксичні та інтонаційні особливості, супроводжується словами автора. Супроводжуючі слова: казати, подумати, вважати, уявити, вирішувати, обурювати. Слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка; використовуються також для характеристики самого мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині.

Руднєв: Пряма мова – один із видів складнопідрядних речень (безсполучникових), де слова автора - головне, а пряма мова – підрядне.

Б. Кулик: Пряма мова – це особливі безсполучникові конструкції із взаємозалежними частинами.

Пряма мова – речення, що виходить за межі синтаксису одного речення, мах наближені до безсполучникових складнопідрядних речень з підрядним з’ясувальним; якщо слова автора переривають пряму мову, то їх уже не назвеш безсполучниковими, це уже речення зі вставними компонентами: «Карпе, - промовив Лаврін, - а кого ти будеш оце сватати?».

Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова). А: «П». А: «П!» А: «П?» «П», — а. «П!» — а. «П?» — а. «П,— а,— п». «П? — а.— П!» «П!— а,— П». «П,— а.— П».

Варіантом прямої мови є діалог (полілог) – дослівне відтворення мови учасників спілкування. Розділові знаки при діалогах: діалог починається з абзацу, і перед реплікою ставиться тире; у драматичних творах діалог пишеться після назви дійової особи і крапки; в усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Непряма мова – чужа мова, введена в авторський текст як мова автора. Йде після слів автора і позбавляється індивідуальних особливостей – переказується зі згладженням. Поєднуться сполучниками: що, який, хто, де, коли, звідки тощо.

У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки: 1. Не є окремим висловленням чи реченням. 2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною: Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки.

3. Може бути частиною простого речення: Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник) 4. Має інтонацію підрядності (підлеглості). 5. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів.

При перебудові прямої мови на непряму, речення з прямою мовою стає складнопідрядним, в якому головне речення утворюється із слів автора, а підрядне — з прямої мови; для зв'язку головної і підрядної частин вживаються сполучники що, щоб, чи, а також займенники та прислівники. При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від якої тепер передається чуже висловлювання:«Я, коли виросту, теж садівником буду!» – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж садівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді – вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками: «А так! – підтвердив дідусь. – Отам, на плесі, завжди качки є!» (Остап Вишня). – Дідусь підтвердив, що там, на плесі, завжди качки;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться: «Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» – допитувалась мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась, чого його понесло в поле.

Невласне прямою мовою називається такий спосіб передачі чужої мови, який поєднує особливості прямої та непрямої мови. Це своєрідний проміжний тип, характерний лише для художнього та деяких жанрів газетно-публіцистичного стилю. Мова персонажа передається у вигляді авторської мови, (автор ніби ототожнюється з героєм), однак стилістично наближається до прямої мови, зберігаючи певною мірою й лексичні, синтаксичні особливості, інтонацію та емоційне забарвлення. Напр.: «А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко» (П.Куліш). Пунктуаційно невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона може виступати і як частина складного речення, і як окреме самостійне речення чи кілька речень. З непрямою мовою невласне пряму мову зближує й те, що в ній теж може змінюватися особа дієслова й займенники. Іноді буває досить важко встановити її межі. У таких випадках слід звертати увагу на характер і структуру розповіді, на її лексичні та синтаксичні особливості. На початку невласне прямої мови, як правило, стоїть сигнальне речення, що містить указівку на особу й часто називає дію, що супроводжує процес мислення або мовлення.  Найхарактерніший тип невласне прямої мови — форма питальних та вигукових речень, що виділяються в емоційному та інтонаційному плані на тлі авторської розповіді, напр.: «Докторові Рудольфові хочеться вибігти і з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами. О ні! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батіг! Буде страх! Але який? Холод? Вони, як птиці, на зиму переходитимуть у теплі краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дітей і здобуванням трави. І будуть щасливі.