24. Теорія федералізму Александра Гамільтона.

Один із видатних політиків США на межі XVIII—ХІХ ст., непересічний політичний теоретик, міркування і конкретна діяльність якого пов'язані з обгрунтуванням і прак тичною реалізацією ідеї федералізму багатьма аспектами, не втратили своєї пізнаваль ної та функціональної актуальності. Федералізм як принцип державної організації на засадах федерації (форми державного устрою; союзної держави, що складається з кіль кох держав, які разом із загальнофедеральними мають свої владні інституції) завдяки його старанням перестав бути лише ідеєю і став практичною політикою.

Основні положення його політико-правових поглядів викладені в збірнику ста тей «Федераліст» (1787—1788), до якого А. Гамільтон написав більше як половину статей; авторами інших статей були політичні філософи Джеймс Медісон і Джон Джей. Разом вони виступали під псевдонімом «Публій».

Теоретичними засадами статей збірника «Федераліст» є раціональне розуміння людського і суспільного порядку, «республіканський» спосіб мислення, тлумачен ня соціальних і політичних феноменів на основі критеріїв класичної спадщини гре ків і римлян, політичної думки Нового часу, конституційної практики Англії та американських колоній.

Наскільки діячі американської революції мислили категоріями класичної полі тики і діяли під впливом історичних прикладів, свідчить скарга делегата Конвенту Чарльза Пінні, яку наводить «Федераліст»: «Чи можуть солдатські звички та звички Європи стати нашими? Чи маємо ми поділ на плебеїв і патриціїв? Чи перебували Гельвецька та Бельгійська конфедерації або не оформлена побудова Німецького рейху в такій самій або подібній на нашу ситуації? Ми розглядаємо себе як жителів старої, замість молодої, країни». Підтримуючи вищенаведені думки, «Федераліст» наголошує на негативному прикладі минулого: «Чи не полягає перевага американ ського народу саме в тому, що хоча він постійно і віддавав належне думкам мину лих часів та інших націй, але ніколи не давав так осліпити себе культом минулого, традиції або великих імен, щоб забути своє власне становище та здобути на влас ному досвіді знань? Володарем цього мужнього духу стануть онуки, світ майбут нього буде вдячний прикладу деяких нововведень, розроблених на американській землі «задля приватних прав і громадянського щастя...».

Автори збірника звертали увагу на відмінності в тлумаченні «людських інститу цій». Неясність виникає не лише з предмета, а й з недосконалості людського сприйняття та недосконалості мови як носія ідей. Такі феномени, як законодавча, виконавча і судова влада, не були адекватно визначені. Ще гірше з новими та скла дними об' єктами, такими як розмежування компетенції федерального уряду та окремих штатів. Політичні відносини людей, політичні інститути не є просто реча ми, як предметами природи, тому потребують спеціального дослідження.

Однак автори доходять висновку, що інститути також ґрунтуються на природі людини. «Але чим, власне, є політичний порядок, — зазначають вони, — якщо не найбільшим закидом людській природі й водночас найглибшою рефлексією щодо неї. Якби люди були ангелами, вони не потребували б жодного уряду. Якби ангели панували над людьми, то контроль за урядом був би зайвий. Як зовнішній, так і внутрішній». Уряд потрібен тому, що «пристрасті людей без примусу не можуть бути підпорядковані розумові та справедливості». Такі міркування доречні в нації філософів, «оскільки там голосу розуму було достатньо, щоб викликати шляхетний страх перед законом. Але причин сподіватися на існування нації філософів так само мало, як і сподіватися на існування раси філософів-королів». Тому джерелом по рядку є розум, з нього формується мудра і справедлива людина.

Автори «Федераліста» стверджували, що «люди у своїй поведінці керуються бі льше пристрастями і безпосередніми інтересами, ніж загальними та далекими мір куваннями політики, користі або справедливості». На їхню думку, діяльність біль шості людей визначається поривами і пристрастями, що мають у своїй основі жагу до влади та власності. Ці сили любові людини до себе спричинюють усі порушення порядку в людському суспільстві. Жага до влади і власності та супутні негативні якості (честолюбство, жага слави, заздрість, користолюбство) відтісняють інші ви міри людини на задній план.

Причини антагонізму груп усередині суспільства — передусім у природі люди ни. «Захоплення різноманітними релігійними поглядами, політикою та багатьма іншими речами, прихильність до різноманітних лідерів, які честолюбно борються за владу, або до особистостей, з долею яких були пов' язані людські пристрасті, — все це поступово поділило людство на різні партії, розпалило їхню ворожнечу і на віть зробило їх сильними для того, щоб дратувати одна одну в дрібницях, замість того, аби разом працювати задля загального добробуту». Однак найчастіше розпа лює боротьбу розподіл власності. Здавна власники і незаможні «представляли в су спільстві різні інтереси». Регуляція цих різних інтересів є завданням законодавства, яке повинно залучити партії та внутрішні партійні групи до дій уряду. Така повага до окремих інтересів має бути сконструйована в моделі суспільства, заснованій на плюралізмі і балансі інтересів.

Федералісти впевнені, що справедливість реалізується в моделі республіки, ін ститути якої мають відповідати людській природі. Цю модель вони називають «ре спубліканським режимом», якому властиві воля і добро. Авторитетом у ній є народ, отже, вона є народною, або «репрезентативною демократією». Республіка прагне забезпечити умови для реалізації людських здібностей на основі чітко окреслених державно-громадських і релігійних прав, які гарантують життя, свободу і власність. Ця мета досягається завдяки специфічному виміру республіки — «громадянськос ті», що постає як «громадянське щастя», «громадянська свобода», «громадянська справедливість», «громадянські права». За їх переконаннями, тільки республікансь кий режим може бути поєднаний із духом американського народу, з основними принципами американської революції та з рішучістю кожного захисника свободи проводити політичні експерименти на здатності людства до самоврядування.

У «Федералісті» було представлено політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади, яка гарантувала б американській федерації вла сний шлях у світі, забезпечила незалежне існування вільної і заможної американсь кої держави. Економіка федерації мала спиратися на приватні корпорації, свободу регламентованої законом підприємницької діяльності.

Оскільки Гамільтон проживав у великому місті, він не знав і не розумів сільсь кого мешканця, не переймався й місцевими інтересами, а мислив категоріями всієї країни. До демократії міських зборів, законодавчих зборів, у яких більшість нале жала фермерам, ставився з неприхованим презирством. Його погляди узгоджували ся з інтересами великих власників — плантаторів-землевласників, багатих купців, промислової буржуазії. Він поділяв суспільство на обраних (багаті та імениті гро мадяни) і більшість (основна маса народу). При цьому дотримувався точки зору ан тичних мислителів про природне походження, сутність майнових відносин і поділу суспільства на класи. Вважав за необхідне закріпити його конституційно: «Дайте першому класу міцну і постійну роль в управлінні державою. Він буде утримувати нестабільне (хистке) становище другого класу і, оскільки нічого не виграє від змін, завжди підтримуватиме добре управління».

Державу Гамільтон розглядав як знаряддя, що повинно слугувати інтересам тих, хто має владу, і стримувати тих, хто її позбавлений. Він розумів, що в держа ві, заснованій на насильстві, а не на добрій волі, постійне невдоволення експлуа тованих загрожує бунтом проти експлуататорів. Інтереси таких держав потребу ють, щоб суспільний безлад засуджувався і придушувався поліційними силами. Критерієм сильної держави є її здатність захистити привілеї меншості від анархії більшості. Гамільтон гаряче відстоював ідею заснованої на насильстві держави. В його планах державного устрою принцип централізованої влади сягав значно далі того, на що була готова піти більшість. Захищаючи ці плани, Гамільтон вислов лював думки, які лякали багатьох: «Принцип, який має бути прийнятий, — це не обхідність постійної волі. Держава повинна будуватися на основі, здатній стри мувати народний потік».

А. Гамільтон вірив у природні права, для забезпечення яких необхідна сильна влада. В цьому на нього відчутно вплинули ідеї Юма. На його думку, природний стан є або стає станом війни, оскільки передбачає запровадження особистих прав на дотримання природного права. Громадянське суспільство окреслюється догово ром про встановлення народної виконавчої влади, за яким правителі зобов'язу ються захищати права громадян. Завдяки цьому «енергія виконавчої гілки влади» є осередком світського уряду. Найкращі способи забезпечення природних прав зале жать від обставин. Звідси випливає гамільтонова конституційна доктрина «прикла дної влади непрямої дії»: уряду треба дозволити використовувати будь-які не забо ронені законом необхідні для його цілей засоби. Тільки сильна центральна влада здатна зупинити демократичний рух мас, який швидкими темпами розвивався у США в повоєнні роки боротьби за незалежність. Тільки федерація може стати бар'є ром, який стримуватиме розбрат і народні повстання.

Людьми, на думку Гамільтона, керують надмірне честолюбство, корисливість. Проте честолюбність і освіта можуть винести поняття «Я» та інтерес за межі тіла та його життєзабезпечення. Потяг до багатства, приміром, стимулює турботу про свою власність і зацікавленість у громадському порядку. Прагнення влади менше пов' язане з матеріальним добробутом, воно надихає на участь у громадському жит ті. Найшляхетнішими умами править потяг до слави, що змушує керуватися вищи ми принципами. Властолюбці є найбільшою небезпекою для свободи, особливо в народних державах, пересічні громадяни яких — недосвідчені, обмежені й недале коглядні — схильні піддаватися впливу демагогії. Справедлива держава, підсумо вує Гамільтон, потребує славолюбців для контролювання тих, хто жадає панування.

З огляду на це, Гамільтон захоплювався англійською конституцією як «найкра щою у світі». Для Сполучених Штатів найкращим ладом вважав представницьку демократію, оскільки втягнуті в гонитву за наживою американці загалом видавали ся йому як такі, що не здатні виявляти громадянські чесноти. У комерційному сус пільстві, доводив Гамільтон, доброчесність є найчастіше «приємним додатком до багатства», який приваблює тих, чиє прагнення до розкошів уже певною мірою за доволене. Він вважав можливим через участь у громадській діяльності прищепити багатіям потяг до доброчесності, але його сподівання завжди були оповиті сумні вами.

Політичні погляди А. Гамільтона формувалися під впливом вчення Ш.-Л. Мон-теск' є, особливо теорії розподілу влади, конституційного устрою англійської мона рхії, який, на думку Гамільтона, слід узяти за основу конституції США. Він був пе реконаним прибічником англійського типу змішаного правління, за якого законо давча влада поділялася між трьома політичними формами — монархічною, в особі короля; аристократичною, в особі палати лордів; демократичною, в особі палати общин. Однак концепція змішаного правління, яка брала під захист інтереси замо жних верхів, суперечила доктрині природної рівності, сформульованій у Декларації незалежності, її положенню, згідно з яким держава створюється для захисту прав на життя, свободу, прагнення до щастя, а не прав на власність. У деяких своїх позиці ях Гамільтон був послідовником Гоббса. Його філософія логічно підводила до дер жави — Левіафана з високоцентралізованою і дієвою владою. Але Гамільтон не був ідеалістом і не вважав державу вічною сутністю, яка не залежить від громадянина і височить над ним.

Попри внутрішні суперечності, він відводив виняткову роль верхній палаті вищого законодавчого органу влади, вважаючи, що саме Сенат повинен стати конституційним втіленням влади багатих і знатних. Сенатори мають обиратися через систему

Традиціоналізм як філософсько-виборців «на термін належної поведінки», тобто до кінця життя. Усвідомлю ючи, що такий Сенат може перетворитися на своєрідний олігархічний клуб, Гаміль-тон передбачав демократичнішу противагу йому — нижню палату (асамблею, яку обиратимуть один раз на три роки прямими виборами, участь у яких можуть узяти всі чоловіки білого кольору шкіри).

На його думку, державна влада повинна бути зосереджена у виконавчому ядрі. Голову виконавчої влади Гамільтон називав монархом, іноді — правителем. Він, як і сенатори, повинен обиратися на «термін належної поведінки» за триступеневою системою виборів і мати широкі повноваження — всю повноту виконавчої влади: право призначення вищих посадових осіб, абсолютного вето, верховне команду вання збройними силами тощо. Правитель повинен отримувати високу заробітну платню, яка забезпечувала б йому життя за королівськими стандартами. Його осо бистий авторитет має поєднуватися з державним. Проте влада правителя може бути піддана імпічменту. Саме цим вона відрізнялася від спадкової монархії.

Такий погляд А. Гамільтона не знайшов підтримки на засіданні конвенту. Однак він досяг успіху в запровадженні судового конституційного контролю. Суть його полягала у визнанні того, що всі закони, які суперечать Конституції як вищому ор гану, в якому втілена воля народу, повинні бути визнані не дійсними. Ця функція покладалася на суди, «яким належало специфічне право інтерпретації законів». На приклад, верховний суд (орган, який призначався) певною мірою може стати над конгресом (орган, який обирається): «При цьому мається на увазі тільки те, що вла да народу є вищою від повноважень обох цих органів. Якщо виражена в цих актах воля законодавчої влади суперечить вираженій у Конституції волі народу, суди по винні керуватися конституційними нормами». Це тлумачення визнано США унікальним внеском американського політичного генія в науку про державу.

А. Гамільтон широко тлумачив положення Конституції, які не давали прямих відповідей на існуючі проблеми. Будучи міністром фінансів, він зумів переконати Конвент, що, крім перелічених у Конституції повноважень, «існують і повноваження передбачувані, які так само реально делегуються державі». Це дало змогу в той час заснувати національний банк, який повинен був консолідувати національні бор ги, а методологічно — започаткувало існуючий донині спосіб тлумачення конституції, згідно з яким уряд міг розширювати свої повноваження за відсутності в конституції прямої заборони.світоглядне підгрунтя розвитку консервативної політичної думки.

Ліберальна демократія (libéral democracy) — форма представницької демократії в сучасній західній політиці, що відрізняється загальним виборчим правом, виборчою конкуренцією за владу між політичними партіями, захистом цивільних прав. Ця форма правління й політики ствердилася в Європі тільки наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.

Народний суверенітет (від. франц. souveraineté верховна влада) — не залежне від будь-яких сил, обставин та осіб верховенство влади (суверені тет держави, народу, нації, особи. Народний суверенітет заснований на ви знанні всього повноправного населення тієї чи іншої країни джерелом політичної влади). Ідея народного суверенітету набула свого розвитку в епоху буржуазних революцій і була тісно пов'язана з теорією парламентаризму. Так, родоначальник ідеї народного суверенітету Дж. Локк, визнаючи законодавчу владу вищою, такою, що підпорядковує собі всі інші, зауважує, що вона є довіреною владою, верховна влада належить народові, який має право усувати або змінювати склад верховного органу.