39. Утопічно-революційний комунізм 30—50-х років хіх ст.

Революційно-комуністичні утопії цього періоду значною мірою відмінні від критично-утопічного соціалізму Сен-Сімона, Фур'є, Оуена передусім незавершеністю концепцій, романтизмом ідей, радикалізмом суджень.

Романтичний комунізм Етьєна Кабе. Філософські ідеї французького соціаліста-утопіста Етьєна Кабе (1788—1856) мають багато спільного з баченням світу і його перспектив французькими просвітниками. Цей висновок є закономірним результатом аналізу утопічної картини загальної рівності, змальованої в його творі «Мандрівка в Ікарію». За стилем він близький до мандрівного роману, більш характерного для соціальних утопій ХУІ—ХУІІ ст.

Е. Кабе вважав, що природа є безкінечно розумною і справедливою. Все нею створене належить усьому людству. Але помилки, допущені людьми на ранніх стадіях розвитку внаслідок їх неосвіченості, спричинилися до утвердження в суспільстві духу боротьби і нерівності. Людство розпалося на ворогуючі класи і касти.

І все-таки воно розвивається, зі збагаченням досвіду поглиблюються і розширюються його знання. Рано чи пізно у світі запанують принципи розуму, сформується нова соціальна організація.

Сучасну йому соціальну систему Кабе вважав несправедливою, погрузлою в таких пороках, як жадібність, егоїзм, сваволя, конкуренція. їй він протиставляв новий устрій далекої утопічної країни Ікарії.

Соціально-політична концепція Кабе ґрунтується на принципах загальної рівності і спільної власності. Відповідно, всі члени суспільства (громадяни з рівними правами і обов'язками) утворюють асоціацію, єдину сім'ю, пов'язані узами братерства. І «вся рухома власність членів асоціації, зі всіма продуктами землі і промисловості, становить суспільний капітал. Суспільне земельне надбання і суспільний капітал належать народу, який обробляє їх спільно, який управляє ними сам або через своїх уповноважених і відтак розподіляє порівну всі продукти».

Гіпертрофована ідея рівності надає вченню Кабе досить вираженого егалітарного (порівняльного) характеру. В його ідеальному суспільстві однакові будинки, меблі, одяг і харчі людей. Обов'язковою є для всіх громадян праця, хоч кожен обирає собі вид заняття, який йому до душі. Організація праці повинна ґрунтуватися на плановому господарюванні. Республіка щорічно визначає, які засоби необхідно виробити для харчування, одягу і будівель народу. Суспільство не тільки організовує національні майстерні для виробництва потрібних йому продуктів, а й керує розподілом праці. Шкідливі й некорисні виробництва підлягають знищенню. Важлива роль у виробництві відводиться машинам, що мають замінити людей, коней на важких, небезпечних, шкідливих та інших роботах. Завдяки використанню машин Кабе намагався розв'язати проблему привабливості праці. З цією метою він передбачав 6—7-годинний робочий день, хоча тогочасні продуктивні сили не змогли б у такому разі задовольнити суспільні потреби.

У сільському господарстві Кабе вважав можливим індивідуальне фермерство, яке належало б загальній господарській системі. Вся продукція ферми має надходити на державні склади, за винятком того, що потрібно для власних потреб фермера.

Як і інші утопісти, Кабе зосереджувався і на проблемі виховання, яке вважав головним чинником формування нової соціально-політичної системи. Його він поділяв на розумове, моральне, фізичне та ін., передбачаючи для кожного виду певний порядок, час, предмети. Мету виховання вбачав у тому, щоб сформувати людину здоровою, обізнаною, професійно підготовленою, виховати в неї громадянські якості. Кожен має добре знати національну історію, конституційні закони, права і обов'язки громадян. Вважав, що одночасно з прагненням миру необхідно налагоджувати і військове виховання.

Ікарія не є замкнутим суспільством. Вона охоче співпрацює із зовнішнім світом, проголошуючи принцип братерства народів. Для неї неприйнятне захоплення чужих територій і навіть їх добровільне приєднання. В кожній країні люди повинні усвідомити неминучість утвердження принципу спільності і створення асоціації.

Досить детально охарактеризував Кабе державний устрій ідеального суспільства. Головне в ньому — суверенітет народу. Тому в Ікарії встановлено пряме народне законодавство. Вся країна поділена на 100 рівних за територією і населенням провінцій, у кожній з яких — по 10 комун. Щомісяця в комунах 3—4 рази проводять народні збори, на яких обговорюють національні та місцеві справи, висувають законодавчі ініціативи. Законодавча влада належить національному представництву — палаті, до якої кожна комуна делегує двох депутатів. У палаті 15 головних комітетів і 60 підкомісій. Закони розробляє національне представництво, але найголовніші з них приймає весь народ на своїх зборах.

За зразком національного влаштоване провінційне представництво, покликане стежити за дотриманням законів у комунах, радитися і видавати декрети лише з метою забезпечення виконання законів або для вирішення важливих справ провінції.

Отже, утопічне соціально-політичне вчення Е. Кабе є ще одним свідченням різноманітності соціально-політичних концепцій першої половини ХІХ ст.

Соціальна утопія Теодора Дезамі (1803—1850) є помітним явищем у суспіль¬но-політичній думці Франції першої половини ХІХ ст. Загальноприйнято вважати його мислителем матеріалістичного напряму у французькому утопічному комунізмі. Головний твір, у якому сформульовано положення соціально-політичної доктрини Дезамі — «Кодекс спільності» (1842).

Дезамі не сприймав моралі тогочасного суспільства, в якій домінував дух торгівлі, яка мирилася з існуванням багатства і злиднів. Таке суспільство називав гнилим і аморальним. Різко висміював ідеологів, які вели мову про політичні держави як про єдину сім'ю, заплющуючи очі на існуючу нерівність. Не раз наголошував, що стихійне формування суспільства завжди матиме наслідком численні диспропорції, що й сталося, тому в побудові нового суспільства слід дотримуватися наукових принципів. Дезамі вважав, що в цій справі треба брати за основу людський організм з його властивостями і потребами. Звідси — витоки його твердження, що в основу суспільної організації має бути покладено такі принципи: щастя, свобода, рівність, братерство, єдність, спільність. Головний із них — принцип спільності «як здійснення єдності і братерства».

Спільність, на його думку, є найповнішою єдністю в усьому — єдністю виховання, мови, праці, володіння, способу життя, законодавства, політичної діяльності тощо. Тому вона є найдосконалішим видом асоціації, а отже — і новим типом соціального устрою. Така модель нового суспільства багато чим нагадує утопії ХVІІІ ст. Так, існуючому світовому порядку, «в якому все поставлено догори дном», протиставляється суспільство природного порядку, що походить з природи людей, природних законів. Тому закони, які є першоосновою соціальної конструкції, він вважав вічними і незмінними.

У новому суспільстві повинен бути інститут трудових армій. У них праця чергуватиметься зі святкуваннями, комуни будуть якнайкраще ставитися до членів цих армій «богатирів промисловості». Силами трудових армій можна буде реалізувати найграндіозніші проекти, освоїти нові земельні площі і завдяки цьому створити нові облаштовані території для нових комун. Як і Фур'є, провідним у господарюванні Дезамі вважав сільське господарство, сподіваючись, що саме в цій сфері найповніше виявляться переваги устрою спільності. Промисловості, відповідно, відводилася другорядна роль. Уміле використання на сільськогосподарських роботах домашніх тварин, машин, наприклад механічної коси, має значно полегшити працю. Від непогоди працівників у полі захищатимуть пересувні непромокаючі шатра, а до місця роботи їх доставлятимуть у колясках. Передбачалося і впровадження досягнень хімічної науки.

Устрій спільності суттєво змінить і побут людей. Всі члени комуни житимуть в одному великому палаці, в якому будуть окремі квартири, школи, магазини, оранжереї, майстерні. Шкідливі й брудні виробництва знаходитимуться за межами палацу, що дасть змогу підтримувати в ньому надзвичайну чистоту. Істотно зміниться і людина. Гігієна допоможе подолати хвороби. Подовжиться тривалість життя людей, вони стануть фізично сильнішими. Кожен матиме змогу здобути знання, а добровільне навчання приноситиме радість. Досягнення наук і мистецтв стануть доступні кожному.

У науці й мистецтві буде подолано кастовість. Тому всі будуть майстрами, художниками, літераторами, вченими, відчуватимуть потребу використовувати свої здібності. Усвідомлюючи, що поважаючи волю своїх братів і працюючи для спільного щастя, вони зможуть насолоджуватися істинною свободою, досягнути повноти щастя. Завдяки цьому суспільство майбутнього стане суспільством гармонії, краси й освіченості. Між людьми, як і між комунами, утвердиться спільність інтересів і бажань. Людство стане єдиною сім'єю.

Політична організація нового суспільства теж має ґрунтуватися на законах природи. Оскільки в ньому всі суспільні відносини стануть втіленням законів природи, політичні функції будуть другорядними. Головна мета законів — стимулювати і координувати розвиток промисловості, науки і мистецтва, регламентувати спільні роботи й насолоди.

Політичний устрій нового суспільства — демократія, в основі якої — спільна праця, достаток, поширення знань, спільне виховання. Усе це має забезпечити рівність, свободу і братерство людей. Ідеалом Дезамі вважав чисту демократію — суспільний устрій, за якого закони приймають не лише тому, що за них проголосувала більшість громадян, а тому, що наукою доведено їх відповідність інтересам всіх членів суспільства.

Революційна утопія Луї-Огюста Бланкі. Розквіт творчої діяльності Луї-Огюста Бланкі (1805—1881) припадає на період, значних політичних подій у Франції — повстання ліонських ткачів 1831 і 1834 рр., буржуазно-демократичної революції 1848 р., Паризької комуни, які справили великий вплив на його світогляд. Соціально-політичні ідеї Л.-О. Бланкі не мають системного викладу, він не розробив завершеного вчення, яке б містило опис суспільства майбутнього. Його ідейним спадком є статті, нотатки, виступи.

На ранніх етапах (1830—1834) погляди Л.-О. Бланкі були виражені недостатньо чітко, статті і виступи рясніли термінологічними невідповідностями. Він не чітко уявляв класову структуру існуючого на той час у Франції суспільства. Однак його промова на процесі «П'ятнадцяти» (січень 1832 р.) засвідчила готовність відстоювати інтереси упосліджених класів. Рішуче виступивши протикласу власників, яких називав неробами і дармоїдами, проти існуючого державного устрою, він змалював злиденне становище народу, закликав «скинути ярмо безчестя і злиднів».

Після невдалого повстання у Ліоні та Парижі почали виникати таємні спілки, які прагнули радикальних соціально-політичних змін. У 1835 р. за безпосередньої участі Бланкі було створено «Спілку родин». Програму її характеризує збірник запитань (їх було 15) і відповідей на них, з якими мав погодитися новобранець спілки. Так, на запитання «Що ти думаєш про теперішній уряд?» відповідь була такою: «Він є зрадником народу і країни»; на запитання «Що таке народ?» — «Народ — це спільність людей, які працюють»; «Який принцип повинен бути основою правильно організованого суспільства?» — «Рівність».

За підготовку змови Бланкі було засуджено. Проте це не зупинило його, і в 1837 р. він заснував товариство «Суспільство пір року», програмними вимогами якого були: знищення королівської влади й аристократії, скасування привілеїв, утвердження самоуправління народу. Але невдовзі його знову було заарештовано і ув'язнено. Звільнила його революція в 1848 р.

Бланкі — активний учасник подальших революційних подій. Тоді змінилися і його погляди. Передусім він став активним прихильником революційного правління, заявляючи, що республіка — це звільнення робітників, кінець експлуатації, настання нового порядку, за якого праця буде вільною від тиранії капіталу.

Після поразки революції 1848 р. Бланкі неодноразово піддавався арештам і засланням. Попри це, він не припиняв літературної діяльності, виявляючи у своїх нарисах прихильність до комуністичних ідей. В одному з них («Комунізм — майбутнє суспільство») Бланкі переконував, що соціальний прогрес веде до комунізму. Комунізм він характеризував як порятунок для індивіда, індивідуалізм як його загибель.

У соціально-політичному аспекті комунізм — це устрій спільності, перемога ідей асоціації працюючих: «Устрій спільності — це повне об'єднання всієї країни, утворене поступово з окремих асоціацій і розширене за рахунок послідовного об' єднання федерацій». Водночас комунізм — це суспільство освічених людей. Освіченість і комунізм взаємно сприяють поширенню одне одного. І тому дуже важливим є навчання народних мас.

Рішуче виступав Бланкі проти намірів відмовитися від політичної боротьби, які живилися сподіваннями змінити існуюче суспільство шляхом створення коопера¬тивів. Це, стверджував він, є пасткою для працюючих, новими оковами. Насправді потрібно їх розбити, тобто здійснити державні перетворення. Одним із способів боротьби проти експлуатації Бланкі вважав страйк як єдину народну зброю в боротьбі з капіталом. Важливим етапом у житті Бланкі була Паризька комуна (1871). І хоча безпосередньої участі в її подіях не брав (перебував тоді в тюрмі), авторитет його був настільки великий, що його було обрано членом комуни і навіть її почесним головою.

Робітничий комунізм Вільгельма Вейтлінга. Вільгельм Вейтлінг (1808— 1871) був відомим діячем німецького робітничого руху, учасником революції 1848—1849 рр. у Німеччині. В історію політичної думки він увійшов як один із ідеологів утопічного «порівняльного» комунізму. Основні положення його вчення сформульовані в праці «Гарантії гармонії і свободи», які багато в чому споріднені з утопічними системами мислителів, які вийшли на арену політичної думки раніше за нього. Характеризується упевненістю Вейтлінга в тому, що зміна суспільного устрою може відбутися лише революційним шляхом.

Своє вчення Вейтлінг, як більшість утопістів, розпочинав з характеристики сучасного йому суспільства, якому притаманні «обурлива нерівність», гнітюче становище працюючих. Причину нерівності, як і інших соціальних хвороб, вбачав у приватній власності. У своєму первісному стані люди її не знали, все було спільним. Вони жили відповідно до законів природи, яка забезпечувала їх усім необхідним для існування. Вони були щасливі, оскільки «кожен мав усе, що йому було потрібно, і міг мати все, що було доступне іншому».

З поділом праці люди стали звикати до понять «моє» і «твоє», до права власності. Стався поділ власності, що спричинило появу багатих і бідних, соціальну нерівність. Упровадження спадкоємництва породило нероб. Усе це призвело до порушення природних законів, ворожості інтересів, спустошливих війн між народами. У суспільстві утвердилися користолюбство, обман. Сильний відкрито грабує слабкого, називаючи це грабіжництво непідкарними поняттями: «контрибуція», «податок», «власність», «спекуляція», «відсотки», «арешт майна», «скорочення заробітної плати», «біржова гра» та ін. Слабкий теж обкрадає сильного, але таємно.

Подолати вади буржуазного суспільства можливо, на думку Вейтлінга, завдяки новій організації суспільства, хоч і майбутній суспільний устрій він не вважав абсолютно ідеальним. Людство ніколи не досягне ідеалу досконалості, інакше настав би застій у його розвитку. Новий суспільний устрій передбачає прогрес, який є природним законом суспільства. Можливість прогресу в добре організованому суспільстві забезпечується злиттям приватних інтересів у єдиний суспільний інтерес.

Особливістю правильно організованого суспільства є гармонія пристрастей як запорука його соціального здоров'я, відсутності пороків і злочинів. Досягти цього можна завдяки правильному керівництву, яке в новому суспільстві буде досить складним за структурою. Очолюватиме державу Тріо — рада з трьох наймудріших філософів. Їм підпорядкована Центральна колегія майстрів, яку обирає Тріо. Далі — Колегія майстрів округів, земель і районів. У кожній Колегії майстрів існує виконавчий орган — Робоча президія. Поряд із Колегіями майстрів Академії і Комісії з охорони здоров'я. Функції керівництва повинні здійснювати найталановитіші люди, які володіють найкращими ідеями. Персонал управління немає жодних привілеїв. Навіть найвища посада оплачується не краще найнижчої..

Перейти до нового суспільного устрою можна лише революційним шляхом: «Будь-яка значна реформа може бути здійснена за допомогою революції, тому що будь-яка заміна старого новим є революцією». Це означає, що революції завжди були і будуть відбуватися. Проте не завжди вони супроводжуватимуться кровопролиттям. У майбутньому суспільстві нові ідеї пробиватимуть собі дорогу не фізичною силою, а силою розуму.

Утвердження нового суспільства станеться не одразу. Потрібен перехідний період, протягом якого треба буде скасувати всі боргові зобов'язання, конфіскувати майно емігрантів, збільшити кількість шкіл тощо.

Революція, за уявленнями Вейтлінга, можлива не тільки «знизу», а й «зверху», оскільки не варто виключати, що на неї зважиться монарх, хоч це й малоймовірно.

Загалом ідею революції він пов'язував з новим месією. У своїх міркуваннях припускав, що розвиток революції може призвести до громадянської війни або військових дій проти революційного уряду і народу з боку інших держав. Тому слід бути готовим у перехідний період не лише будувати нове суспільство, а й боротися з внутрішніми і зовнішніми ворогами.