51) Марксистське вчення про причини виникнення та шляхи подолання відчуження в суспільстві.

Особливий погляд на власність належить видатному німецькому філософу й економісту К. Марксу (1818—1883). Для нього власність виступає насамперед як приватна власність, боротьбі проти якої присвячена вся його творча діяльність. Критика і заперечення приватної власності випливають з його теорії суспільно-економічної формації, в якій виокремлюються общинна, приватна і суспільна власність. Визнаючи видатний внесок К. Маркса у філософію історії, не потрібно забувати про те, що його теорія, виходячи з його власних слів, мала не тільки (і не стільки) пояснювати світ, скільки змінити його. Вибравши для обґрунтування своєї теорії принципи діалектики, розроблені Г.В.Ф. Гегелем у процесі вивчення законів руху Абсолютного духу, К. Маркс в теорії суспільної формації застосував ідею розвитку до опису соціальної динаміки. В результаті він не тільки охарактеризував землеробську общину як останню фазу першої суспільної формації, але котра водночас знаменує перехід від суспільства, що ґрунтується на "спільній власності, до суспільства, що ґрунтується на приватній власності"⁸⁸, але навіть заявив, що сучасні йому умови виробництва дають змогу замінити капіталістичну власність вищою формою "архаїчного типу власності, тобто власністю комуністичною".

Тут не зовсім адекватно можна зрозуміти, що є причиною, а що — наслідком, що приймається за аксіому, а що доводиться. Проте в теорії К. Маркса суспільна власність є саме аргументом, що свідчить про неминучість комуністичного суспільства. Звідси, на основі уявлень соціалістів-утопістів, випливав висновок про колективне володіння в цьому суспільстві засобами виробництва на противагу приватному володінню, властивому капіталізму. При цьому гегелівська логіка вимагала, щоб нова стадія прогресу виступала "діалектичним життям" "усіх" попередніх. У результаті виникала нічим не обґрунтована ідея общинної власності, котра немовби існувала до появи приватної. Таким чином, ідея про общинну, або суспільну, власність є логічною фікцією і дослідження розвитку реальних форм власності не може ґрунтуватися на подібних категоріях⁸⁹. Однак це дало можливість К. Марксу провести свій аналіз власності, який ґрунтувався на таких положеннях: насамперед на розмежуванні економічного та юридичного змісту власності. "Суб'єкти власності або товаровиробники, — зазначав мислитель, — повинні відноситись один до одного як особи, які за своєю волею розпоряджаються окремими речами. Лише тоді речі можуть відноситись одна до одної як товари. Отже, кожна людина може бути товаровласником (власником) лише з волі іншої людини". При цьому кожен з контрагентів "лише через один, спільний для них обох (товаровласників) вольовий акт може привласнити собі чужий товар, відчуживши свій власний"⁹⁰. Отже, як юридичні, за К.Марксом, виступають вольові відносини "визнання" окремих людей приватними власниками на основі їх ставлення до одних об'єктів власності як до своїх, а до інших — як до чужих. Формою вираження цих відносин є договір.

Водночас зміст юридичних відносин власності, за К. Марксом, визначається соціально-економічною формою виробництва, оскільки економічні відносини, відносини матеріального виробництва становлять основу вільної приватної власності. Відтак першорядного значення мислитель надавав дослідженню відносин власності "в їх реальній формі, тобто як виробничих відносин", а не у їх юридичному вираженні, як "вольових відносин".

"Комунізм... у його першій формі є лише узагальненням і 1 завершенням відносин приватної власності, на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність... Проте лише комунізм є для найближчого етапу історичного розвитку не­обхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізм є необхідною формою й енергій­ним принципом найближчого майбутнього".

К. Маркс

Економічний зміст власності К. Маркс визначав характером поєднання робітників із засобами виробництва. "Власність означає первісно не що інше, як відношення людини до її природних умов виробництва, як таких, що належать їй, як до своїх власних, як до передумов, що даються разом з її власним існуванням, що визначає її як вихідне виробниче відношення формації"⁹¹, — зазначав дослідник. Водночас, на його думку, політична економія може розкрити сутність відносин власності лише через аналіз усієї сукупності виробничих відносин певного суспільства. "Приватна власність, — зазначав К. Маркс, — є не просто відносинами, і зовсім не абстрактним поняттям або принципом, а всією сукупністю буржуазних виробничих відносин"⁹². Таким чином, автор "Капіталу" аналізував власність як системну властивість, що пронизує всі економічні відносини, зумовлюючи їх специфічні якісні ознаки.

На думку К. Маркса, специфіка відносин власності та співіснування різних її форм об'єктивно зумовлені ступенем розвитку продуктивних сил, характером суспільного поділу праці. Відтак перетворення відносин власності є закономірним наслідком розвитку певного способу виробництва, що ґрунтується на діалектичній взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин.

Виходячи з цього, К. Маркс заперечував "природність" та "вічність" приватної власності, обґрунтовуючи тезу про історично обмежений характер останньої. Досить нагадати коротке визначення з "Маніфесту Комуністичної партії": "...Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності"⁹³. Теоретичне обґрунтування своєї позиції К Маркс здійснював через поняття відчуження. Його з'ясування дає змогу зрозуміти сутність позиції, котру називають гуманістичною, марксистського вчення щодо власності, яке залишало поза увагою її інтелектуальний аспект. Справа полягала в орієнтації марксизму на колективізм, адже комунізм — це "усуспільнене людство". В чому ж сенс справжнього розуміння "відчуження", яке могло, на думку К. Маркса, бути подоланим лише шляхом заміни приватної власності колективною, суспільного власністю? І чи може в такому випадку відбутися інтелектуальна власність, адже інтелектуальна діяльність найбільш відчужена в колективі? В діяльності одного суб'єкта можливе розпредметнення й опредметнення, можливе досягнення результату і мети, що є предметом досвіду, але не відчуження від себе (як у колективі).

К. Маркс

У цій моделі потрібно розрізняти абстрактно-теоретичну схему відчуження, якої дотримувався К. Маркс. Нова основна форма діяльності (форма спілкування) присвоює попередню як свою виробничу силу, стає суспільною виробничою силою і виступає як зовнішня стосовно індивідів сила (влада, тобто воля) і абстрактно-догматична схема шарів відчуження. Чи обов'язково кожна "суспільна сила" освоюється однією і тільки однією вищою " формою"? Такий (лінійний) підхід є формаційною концепцією в чистому вигляді ("натуральний підхід"), "культурною" теорією, яка передбачає для кожної культури свій позитивний зміст історії. Вона повинна допускати для кожної певної соціальної сили можливість освоєння в декількох різних формах спілкування, і, таким чином, цивілізаційну варіантність формації (відмінність "шарів" відчуження в різних цивілізаціях). Крім того, "зустріч" цивілізацій, в яких відчужена "соціальна сила", може бути представлена різними "формами спілкування" ставить завдання освоєння двох і більше форм спілкування однією вищою формою. Нарешті, можна говорити про неповне, лише більш або менш ефективне, освоєння, про конкуренцію форм, які освоюються.

Історично індивідуальна ситуація вимагає історично унікального вирішення проблеми відчуження — освоєння. Однак сама концепція відчуження — освоєння як діалектики "соціальної сили" (виробничих сил) і "форми спілкування" (виробничих відносин) може розглядатись як елемент теоретичної історії і теоретичної економії. Стосовно марксизму, то цей елемент перетворився в ньому на визначальний фактор світового суспільного розвитку. Причому подолати відчуження здатна лише єдина сила — пролетаріат, і насамперед завдяки тому, що він позбавлений приватної власності, яка є основою створення відчуження. Тим самим максимально звужується поле інтелектуальної діяльності, а разом із ним — можливість інтелектуальної власності.

Діалектика відчуження — освоєння "соціальної сили" і "форми спілкування" прослідковується в концепціях "етичної економії" П. Козловскі та "особливої ролі підприємця" Й. Шумпетера, які є альтернативними марксистській концепції відчуження. У П. Козловські економічна поведінка суб'єктів може бути представлена як максимізація функції "власного інтересу". Роботу економіки можна покращити, якщо суб'єкти дотримуються категоричного імперативу І. Канта — чинити так, щоб максима власної волі могла мати всезагальне поширення. В цьому випадку кожний індивід відмовляється від порушення загальних правил, побоюючись, що всі їх будуть порушувати. Ця поведінка відповідає "стратегічній раціональності" економічних суб'єктів, які раціоналізують не окремий вчинок, акцію, а довготривалу стратегію поведінки, в якій знімається відчуження.

Таким чином, до приватної власності ми приходимо завдя­ки аналізу поняття відчуженої праці... Хоча приватна власність виступає як основа і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком.

Тільки на останній, кульмінаційній стадії розвитку приват­ної власності знову виявляється ця її таємниця і приватна власність виявляється, з одного боку, продуктом відчуженої праці, а з іншого боку, засобом її відчуження, реалізацією цього відчуження.

К. Маркс

Теорія підприємницької діяльності Й. Шумпетера дає змогу інтерпретувати другий аспект теорії відчуження — освоєння. Згідно з Й. Шумпетером, в умовах економічної рівноваги повинен мати місце повторюваний, рутинний процес економічного відтворення, за якого майбутнє абсолютно передбачуване. В цих умовах вартість продукту повністю розподіляється між власниками факторів виробництва — праці, капіталу і землі — відповідно до ефективності факторів, і організатор не одержує ніякого прибутку, крім звичайної заробітної плати. Отже, немає стимулів до інвестицій, попиту на капітал і, таким чином, процент повинен впасти до нуля, має зникнути сам капітал як суспільне явище. Тому, робить висновок Й. Шумпетер, ринкова (капіталістична) економіка не могла бути рівноважною. Ключову роль у порушенні економічної рівноваги відіграє підприємництво, котре становить не просто організацію виробництва, а й інноваційну діяльність — винайдення нових продуктів, способів їх виробництва, форм суспільної організації, відкриття нових джерел постачання і збуту тощо. Підприємець руйнує існуючу "рутину" (котру потрібно розуміти насамперед як соціальний інститут в економічній діяльності) і встановлює нові форми діяльності. Економічна рівновага порушується, і підприємець одержує прибуток від "арбітражних угод". Підприємницький прибуток визначає інвестиційний попит на капітал, породжує процент на капітал і підтримує економічний розвиток. Підприємницька діяльність як основний фактор економічного розвитку полягає переважно в зруйнуванні "рутини" (мікросистеми економічних інститутів), у рамках якої здійснюється праця. Праця "відчужена" в рутині, підприємницька діяльність індивідуально присвоює (і в розумінні протиставлення відчуженню, і в розумінні одержання доходу) "суспільну виробничу силу" інновації. Однак відчуження тут же відновлюється знову, оскільки інновація стає інститутом, тобто рутиною¹⁰⁷.

Подібне подолання відчуження докорінно відмінне від марксистського, яке вбачає в подоланні приватної власності початок дійсної історії. Однак про справжню Історію можна говорити не лише в тому розумінні, що буде вирішено соціальну проблему і тим самим знято відчуження, але сама людина подолає всі перепони, зовнішні і внутрішні, для розкриття своїх творчих потенцій. Так зрозумілий процес історії не тільки можливий, а й становить смисл історії. Повне подолання відчуження означало б "перетворення світу" в релігійному розумінні (на що претендував марксизм)¹⁰⁸. Підприємництво ж, за Й. Шумпетером, долає відчуження людини, але не відчуження в цілому або, тим більше, відчуження взагалі.

Інша справа, коли ми говоримо, що відчуження долається шляхом становлення індивідуальності, через подолання колективності. "Світ уже є власністю людини, і будь-яка інша — "приватна" — власність є відчуженням. Але: індивідуальна діяльність з освоєння є освоєнням відчуження. М. Бердяєв не допускає існування колективної власності або її особистості: "Колективні реальності можуть бути визнані індивідуальностями, але ніяк не особистостями, вони не мають екзистенціального центру, не здатні до страждання і радості. Екзистенціальний суб'єкт космосу, суспільства, нації, держави можна шукати лише в сущій людині, в якостях особистості. Універсальне перебуває в індивідуальному, надособистісне в особистому. Людина — мікрокосм і мікроетос. У глибині людини здійснюється світова історія, складається і розкладається суспільство"¹⁰⁹. В цьому аспекті марксистське вчення про всесвітньо-історичну місію пролетаріату в його класовій всезагальності і партії як суб'єкта "класової боротьби" є тією "особистістю", яка втрачає разом з власністю свої можливості самореалізації в суспільстві (колективі). Відчуження особистості від себе замінюється її новим відчуженням.

Подолання приватної власності і заміна її суспільною власністю насправді заплутало справу. Приватна власність — це конкретна сукупність усіх виробничих відносин суспільства, тому її знищення по суті є завданням нездійсненним. Але оскільки теорія "реальної комуністичної дії" (К. Маркс), "усуспільнення на ділі" (В. Ленін) стала соціополітичною реальністю, то процес скасування приватної власності перетворився на процес тотального знищення власності взагалі емпіричним способом проб і помилок. Цей процес, здійснюваний в основному людьми, позбавленими власності, розумівся, на противагу самій марксистській теорії, не як тривалий закономірний розвиток етапи якого цілком обумовлені структурою знищуваної приватної власності, а як волюнтаристичний рух у "світлу порожнечу", будівництво на рівному місці, котре стало зразком "продуктивного вандалізму".

Гніт приватної власності і кількісно, і якісно становить тяж­кий вантаж, багаторівневе нашарування відчужених відносин, які нагромаджувалися тисячоліттями. Тому комунізм як зни­щення приватної власності — тут ми переходимо до карди­нального питання марксизму — є не статичним "ідеальним" станом суспільства, а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження.