44. Марксизм і досвід революцій 1848—1850 рр.

Перше випробування вироблено було у зв'язку з тим, що з весни 1850 Маркс знову знайшов дозвілля для економічних занять і насамперед взявся за вивчення економічної історії останніх десяти років. В результаті йому з самих фактів стало абсолютно ясно те, що досі він виводив наполовину апріорно з далеко не повного матеріалу: а саме, що світовий торговий криза 1847 власне і породив лютневу і березневу революції і що промислове процвітання, поступово знову настало з середини 1848 і досягла повного розквіту в 1849 і 1850 рр., було цілющою силою знову зміцніла європейської реакції. Це мало вирішальне значення. Якщо в трьох перших статтях (що з'явилися в січневому, лютневому і березневому номерах журналу «Neue Rheinische Zeitung Politisch-ökonomische Revue.», Гамбург, 1850) проглядає ще очікування незабаром нового підйому революційної енергії, то історичний огляд (травень - жовтень), написаний Марксом і мною для останнього подвійного випуску, що вийшов восени 1850, раз назавжди пориває з цими ілюзіями: «Нова революція можлива тільки слідом за новою кризою. Але наступ її так само неминуче, як і наступ цього останнього »[2]. Однак це і було єдиним істотною зміною, яке нам довелося внести. У тлумаченні подій, даному в колишніх статтях, в причинних зв'язках, там встановлених, змінювати було рішуче нічого, як показує дане в тому ж огляді продовження розповіді з 10 березня по осінь 1850. Це продовження я включив тому як четвертий статтю в нинішнє видання.

Друге випробування було ще більш суворим. Відразу після державного перевороту, виробленого Луї Бонапартом 2 грудня 1851, Маркс заново розробив історію Франції від лютого 1848 аж до цієї події, що завершив на час революційний період («Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», третє видання, Гамбург, Мейснер, 1885 г. [3]). У цій брошурі знову аналізується, хоча і більш коротко, період, розглянутий у перевидавалися нами роботі. Порівняйте це другий виклад, написане у світлі совершившегося через рік з гаком вирішальної події, з першим викладом, і ви переконаєтеся, що автору довелося змінити лише дуже небагато.

Зовсім особливе значення надає цій роботі обставина, що в ній вперше дана формула, в якій робочі партії всіх країн світу одностайно стисло резюмують свою вимогу економічного перетворення: присвоєння засобів виробництва суспільством. У другому розділі, з приводу «права на працю», званого там «першої незграбною формулою, в якій резюмуються революційні вимоги пролетаріату», говориться: «Але за правом на працю криється владу над капіталом, а за владою над капіталом - привласнення засобів виробництва, підпорядкування їх асоційованого робітничому класу, отже, знищення найманої праці, капіталу та їх взаємини »[4]. Таким чином, тут вперше сформульовано положення, яким сучасний робочий соціалізм різко відрізняється як від усіх різновидів феодального, буржуазного, дрібнобуржуазного і т. д. соціалізму, так і від туманної «спільності майна», що висувалася утопічним і стихійним робочим комунізмом. Якщо згодом Маркс поширив цю формулу і на привласнення коштів обміну, то таке розширення формули, випливало, втім, само собою з «Комуністичного маніфесту», являло собою лише висновок з основного положення. Нещодавно деякі мудреці в Англії додали ще до цього, що суспільству повинні бути передані також і «засоби розподілу». Навряд чи ці панове зуміли б сказати, що таке ці економічні засоби розподілу, відмінні від засобів виробництва і засобів обміну; вже не мають вони на увазі політичні засоби розподілу: податки, піклування бідних, у тому числі саксенвальдскіе [5] та інші дотації? Але, по-перше, ці кошти розподілу вже й тепер є суспільним надбанням, належать державі або громаді, а, по-друге, їх-то ми якраз і хочемо скасувати.

У 1848 р. в історії Європи стався злам, якого Маркс не тільки не передбачав, але й взагалі вважав неможливим. Події в Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі, Франції та Британії розгорталися в напрямку, що був прямо протилежним Марксовій уяві про спрямованість історичного розвитку, і фактично означали крах його практичної програми. Для автора «Критики Ліста» й «Маніфесту Комуністичної партії» провали революційних років і перемога капіталізму в Німеччині були не просто дрібною невдачею чи приводом для розчарування — вони означали катастрофу.

Маркс склав свою програму протягом 1840-х років. Він очікував повалення капіталістичної системи в розвинених країнах у найближчому майбутньому. Зрозуміло, що це мало трапитися до того, як буржуазія спробує захопити владу в Німеччині, — досвід життя в умовах буржуазної держави був не обов’язковий (це одна з основних ідей «Критики Ліста»). В деяких інших працях цього десятиліття (наприклад, у «Критиці Геґеля» і «Маніфесті Комуністичної партії») Маркс усе ж таки допускав можливість буржуазної революції в Німеччині. Проте, на його думку, відразу ж за нею мала відбутися пролетарська революція. Завдяки самій природі пролетарського класу ця революція повинна була стати міжнародною. Аж до кінця 1848 року, коли вже стало зрозуміло, що події розвиваються зовсім не так, як передбачалося, Маркс ще був упевненим: Німеч-/315/чина не стане капіталістичною. Він вперто наполягав на тому, що єдиним реальним противником комуністичної революції в Німеччині буде старий феодально-абсолютистський режим.

Саме в цьому контексті треба сприймати пізніші спроби Маркса і Енґельса переосмислити й переробити свою програму під впливом тих тенденцій, зрушень і змін, які вони не враховували в «першому варіанті» свого сценарію розвитку історичного процесу.

Після 1848 р. Маркс прожив тридцять п’ять, а Енґельс — сорок сім років. В цей час вони були головними постатями в інтелектуальному й політичному розвиткові соціалізму. Крім марксизму, існували інші, досить ґрунтовні соціалістичні теорії, які мали підтримку робітничого класу та його союзників з інших верств, однак поступово саме він став найпотужнішою й найвпливовішою соціалістичною течією. Для багатьох марксизм узагалі став синонімом соціалізму і комунізму.

У 1895 р., коли помер Енґельс, тривав «золотий вік» Другого Інтернаціоналу (створеного в 1889 р.). (Перший Інтернаціонал — а точніше, Міжнародне товариство робітників — заснований за безпосередньою участю Маркса, проіснував до початку 1870-х). Соціал-демократична партія Німеччини збирала на виборах більше голосів, ніж будь-яка інша партія Німецької імперії Бісмарка. Марксизм став однією з найвпливовіших інтелектуальних і політичних течій в Центральній Європі та Росії. Здавалося, пролетаріат і марксизм крокують від перемоги до перемоги. Незважаючи на поодинокі поразки, наприклад, крах Паризької комуни у 1871 р., гадалося, що загальний хід подій — на користь соціалізму.

Втім, Маркс і Енґельс не могли не помітити, що одночасно відбувається підйом націоналізму. Об’єд-/316/нання Німеччини явно не відповідало марксистському сценарієві. Поява об’єднаної Італійської держави також свідчила про підсилення, а не послаблення «сил минулого». Національні рухи в Польщі, Угорщині та Ірландії можна було вважати союзниками комунізму хіба що теоретично. Що ж до підйому національних рухів чехів, хорватів, словенців, словаків, румунів та українців, не кажучи вже про сіонізм, — цьому засновники наукового комунізму не могли дати раціонального пояснення. В країнах, де пролетаріат був численним, міцним і впливовим, він, на противагу очікуванням Маркса, не поспішав перетворюватися на «всесвітній клас». Соціал-демократія Німеччини, наприклад, була саме німецькою соціал-демократією. Підвищення життєвого рівня, соціальні й політичні реформи (у тому числі емансипація жінок), поширення освіти й підвищення загального культурного рівня — усе це сприяло, за висловом Джорджа Моса, «націоналізації мас». В останні роки життя Енґельс, описуючи життєві умови робітничого класу Англії з 1840-х років, з гіркотою називав британських робітників «буржуазними», тим самим заперечуючи одне з фундаментальних марксистських припущень про те, що умови буття пролетаріату визначають його свідомість.

Перший «акт ревізії» попередніх поглядів фундаторів марксизму щодо націоналізму стався у 1848 — 1849 рр., коли Маркс і Енґельс виступили на підтримку прав «історичних», або «великих» націй — угорців, поляків і, зрозуміло, німців, які боролися за створення своїх великих національних держав. Вважалося, що в цей час Маркс уперше висловив свої погляди на нації та націоналізм, однак ми вже знаємо, що насправді це була «друга редакція» його попередніх міркувань. Цього разу Маркс заявив, що /317/ прагнення націоналістів збігаються з його «стратегічним» визначенням перспектив пролетарської революції: наявність великих держав сприяє пролетаріатові у просуванні до його класової мети.

Мабуть, треба визнати, що Маркс і Енґельс підтримували націоналістичні амбіції Німеччини виходячи з того, що німці були «вищими» за такі «малі» народи, як чехи чи датчани, а не тому, що Німеччина нібито опинилася на порозі комуністичної революції. Праці Маркса 1848 — 1849 рр., а тим більше праці Енґельса цього періоду, містять чимало висловів і міркувань, які не можна інтерпретувати інакше, як прояви екстремального німецького націоналізму. (Вони також підтримували претензії угорських і польських націоналістів щодо інших, менших народів). Маркс і Енґельс не вагаючись стали на відверто ворожу позицію щодо прагнень так званих «неісторичних» народів, які з тієї чи іншої причини опинялися на шляху німців, чи угорців, чи якогось іншого з «історичних» народів.