33.Анархо-індивідуалізм (егоїзм Макса Штірнера, американська традиція)

Анархо-індивідуалізм (або індивідуалістичний анархізм, також індивідуальний анархізм) (від грець. — безвладдя; лат. individuum — неподільне) — це один із напрямів анархізму, що метою його є встановити анархію, тобто безвладне суспільство, що в ньому відсутня гієрархія та примус. Базовий принцип традиції індивідуаліс­тичного анархізму — право вільно порядкувати собою, що властиве будь-якій людині від народження незалежно від його статі.

Індивідуалістичний анархізм є традицією думки в рямцях анархічного руху, що підкреслює, що людина і її воля пріоритетні перед будь-якими видами зовнішніх обумовчих чинників, як то колективи, суспільства, традиції та ідеольогічні системи.Індивідуалістичний анархізм не є єдиною філософією, але належить до групи індивідуалістичної філософії, напрями якої иноді вступають у конфлікт. На розвиток індивідуалістичного анархізму зробили вплив ідеї Вільяма Годвина, Генрі Девида Торо (трансценденталізм), Джошуа Ворена («суверенітет особи»), Лісандра Спунера («природнє право»), П'єра-Жозефа Прудона (мютюелізм), Герберта Спенсера («закон рівної свободи») й Макса Штирнера (егоїзм). Після цього він розповсюдився, основне, в Европі й США. Бенджамен Такер, відомий анархіст-індивідуаліст XIX ст., вважав, що «коли людина має право керувати собою, всі зовнішні уряди є тираніями».

"...ви хочете нашої пошани, так купіть її в нас тією ціною, що ми встановимо. <.> Якщо ж ви виробите що-небудь у десять або сто разів цінніше, ніж наша власна праця, ви й отримаєте в сто разів більше; але й ми тоді зуміємо виготовити багато того, за що ви сплатите нам вище, ніж зі звичайною поденною платнею. Ми вже змовимося одне з одним; якщо тільки погодимося в тому, що ніхто нічого не повинен дарувати иншому". — Макс Штирнер, «Єдиний і Його власність»

Сучасні прихильники анархо-індивідуалізму в'являють нове суспільство як безконфліктне суспільство, що базується на пріоритеті особистости дрібних власників, що вступили у взаємний договір з питань самоврядування без державних органів влади.

За словами канадської анархо-індивідуалістки Венді МакЕлрой, з індивідуалі­стичного анархізму походять такі твердження:

•люди не повинні бути залежними від суспільства;

•всі теорії, що описують, як люди можуть працювати разом, повинні пройти випробу практикою:

•метою має бути не утопія, а реаль­на справедливість.

Огляд

Різновиди індивідуалістичного анархізму мають певні загальні моменти. До них належать:

•Концентрація на індивідуальності та її перевага над будь-якою соціяльною або зовнішньою реальністю або такими конструкціями, як мораль, ідеологія, соціяльні засади, релігія, метафізика, ідеї або бажання инших людей.

•Заперечини або ухвалини з обумовленнями ідеї революції, що розглядається, як масове повстання, здатне привести у тому числі й до нового гієрархічного ладу. Замість революційного шляху індивідуалісти віддають перевагу швидше еволюційним методам розповсюдин анархії, такі як альтернативні досліди й експерименти, а також освіта, за допомогою чого можна було б домогтися видимих результатів уже тепер. Це пояснюється й тим, що індивідуалізм не бачить потреби для окремої особи в тому, щоб чекати глобальних революційних змін і набувати альтернативного досвіду, конче за межами наявної соціяльної системи.

•Уявлення, що стосунки з иншими людьми або речами можуть також являти собою власний інтерес і можуть бути такими самими скороминущими як і абсолютно потрібними, з самого моменту винику, анархічний індивідуалізм зазвичай відкидає. Макс Штирнер рекомендував утворити «союзи егоїстів». Тому індивідуалісти завжди підкреслюють особистий досвід і самостійне дослідження.

Існують такі відмінності. Стосовно до економічних питань є прихильники мютюелізму (Прудон, Еміль Арманд, ранній Бенджамен Такер), егоїсти, що нешанобливо ставляться до «примар», таких як приватна власність і ринок (Штирнер, Джон Генрі Маккай, Лев Черний (Павло Турчанинов), пізній Такер), і прихильники анархо-комунізму (Альберт Лібертад, іллегалісти).

Егоїстична форма індивідуалістичного анархізму, що походить з філософії Штирнера, підтримує право індивіда робити саме те, що йому до вподоби — не звертаючи уваги на бога, державні закони або моральні норми. У згоді зі Штирнером, права є «примарами» розуму, тому він вважав, що суспільства як такого не існує, але «індивідуальності реальні» — він виступає за власність, що підтримується здатністю до її захисту, а не ґрунтується на праві. Штирнер виступає за те, щоб «союзи егоїстів» захищали свої права й вимоги, що їх утворено на основі пошани їхніх учасників до потуги одне одного.

На початку XX століття найвідомішим друкованим органом анархо-індивідуалістів в Европі був журнал «Анархія», під редакцією Альберта Лібертада. В Росії в цей же час найпомітнішими ідеологами анархо-індивідуалізму були Олексій Боровий і Лев Черний.

Відомі анархо-індивідуалісти

•Вільям Годвин

•П'єр-Жозеф Прудон

•Макс Штирнер

•Джон Генрі Маккай

•Альберт Лібертад

•Емиль Арманд

•Зо д'Акса

•Генрі Девид Торо

•Джошуа Ворен

•Бенджамен Такер

•Вольтарина де Клер

•Мюрей Ротбард

•Семюель Едвард Конкин III

•Кевин Карсон

34. Мутуалізм — тип співіснування різних видів, від якого вони отримують взаємну користь. Мутуалізм розглядають як один з різновидів симбіозу. МУТУАЛІЗМ-один з типів симбіозу, при якому співжиття двох організмів не тільки корисне, але й необхідне для обох партнерів; вони тісно пов'язані у співіснуванні, харчуванні, іноді їхні цикли розвитку також пов'язані; напр., співжиття зеленої гідри із одноклітинними водоростями, що мешкають в її тілі. Цілком очевидно, що народу потрібна стабільність не тільки в вертикалі влади, а й в кагбе опозиції.

СИМБІОЗ, взаємовідношення між двома або більше різними організмами, що є зазвичай взаємно сприятливим. Такі відносини більш точно називають мутуалізмом. Прикладом подібних відносин є вибирання залишків їжі рибами-чістельщікамі із зубів більш великих риб, при якому відбувається одночасне добування їжі дрібної риби і очищення зубів великої. Іншим прикладом симбіозу є присутність азотфіксуючих бактерій в коренях багатьох рослин, при якому рослини отримують сполуки азоту, а бактерії забезпечуються харчовими речовинами, наприклад – вуглеводами. Мутуалізмом може бути «жорстким» або «м'яким». У першому випадку співпраця життєво необхідно для обох партнерів (вони пов'язані відносинами коадаптаціі), у другому відносини більш-менш факультативні (це називається Протокооперація).

35Соціальний анархізм, соціалістичний анархізм [1 анархо-соціалізм, анархістський соціалізм або комунітаристських анархізм [2] (ці поняття взаємозамінні щодо лібертарного соціалізму [1], лівого лібертаріанства [3] або ж лівого анархізму [4] в даній термінології) є узагальнюючим поняттям, використовуваним, щоб диференціювати дві широкі категорії анархізму, однією з яких є колективізм, а інший - індивідуалістичний анархізм. Там, де індивідуалістичні форми анархізму підкреслюють особисту автономію і раціональну людську природу, соціальний анархізм бачить «свободу особистості як концептуально пов'язану з соціальною рівністю і підкреслює громадське об'єднання і взаємодопомога» [5]. На відміну від індивідуалістичного анархізму, який стверджує важливість і необхідність приватної власності або володіння, соціалістичний анархізм відкидає важливість приватної власності, вбачаючи в ній джерело соціальної нерівності [6].

Термін «лівий анархізм» відноситься до тих форм анархізму, які підпадають під визначення «ліва політика». Таким чином ліве крило анархізму розходиться з прихильниками вільного ринкового анархізму [7 по-іншому - чи «правого анархізму» (представником якого є Мюррей Ротбард) [8]. Ульріке Хайдер, синдикаліст, розрізняє лівий, правий і зелений анархізм, відповідно класифікуючи їх як лівий анархізм, правий анархізм (анархо-капіталізм) і зелений анархізм [9].

Соціальний анархізм використовується для чіткого визначення та описів тенденцій в рамках анархізму, акцентує на комунітаризму і кооперативних аспектах анархістської теорії і практики. Соціальний анархізм включає в себе (але не обмежений ними) анархо-колективізм, анархо-комунізм, деякі форми лібертарного соціалізму, анархо-синдикалізм і соціальну екологію.

У Сполучених Штатах термін «соціальний анархізм» широко використовується, будучи запропонований Мюрреєм Букчин. Букчин ідентифікує соціальний анархізм з «лівими» ідеями, якими він звертається до «великої традиції людської солідарності і вірі в потенційні можливості гуманізму», інтернаціоналізм і конфедералізм, демократичний дух, антимілітаризм, і раціональний атеїзм. Однак релігійні анархісти і так звані «ліві віруючі» взагалі заперечили б проти ідентифікації лівих з «раціональним атеїзмом», оскільки є і було багато впливових лівих релігійних рухів, таких як Теологія визволення і Рух за громадянські права.

Соціальний анархізм прагне «до вільної асоціації людей, що живуть разом і співробітничають у вільних спільнотах» [10].

: Анархо-колективізм

Михайло Бакунін

Колективістський анархізм, також називається революційним соціалізмом або однією з його форм є революційним типом анархізму, зазвичай пов'язують з Михайлом Бакуніним і Іоганном Мостом . Це цілком специфічна тенденція, її не слід плутати з більш широким поняттям колективізму або общинним анархізмом . На відміну від мутуалістов, анархо-колективісти виступають проти всіх форм приватної власності на засоби виробництва, протиставляючи їм поняття колективізувати власності.

Вони вважали, що їхні цілі можуть бути досягнуті тільки в результаті насильницької революції, яка повинна початися завдяки актам насильства невеликих згуртованих груп, які вони називають «пропагандою дією», що має надихнути робітників на революційне повстання і рішучу колективізацію засобів виробництва [13]. Однак, така колективізація не повинна по думці анархістів-колективістів поширюватися на розподіл доходів, а робітники повинні будуть отримувати заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу, а не продукцію «за потребами», як то має на увазі анархо-комуністична концепція. Дане положення було розкритиковано пізніше анархо-комуністами як система, яка зберігає найману працю в новому суспільстві .

При цьому варто відзначити, що анархо-комуністичні і анархо-колективістські концепції не були взаємовиключними: хоча колективісти відстоювали необхідність плати за конкретний трудовий внесок, частина з них розглядали можливість післяреволюційного переходу згодом до анархо-комуністичній системі розподілу за потребами [17]. Колективістський анархізм виник тоді ж коли і марксизм, але при цьому протистояв марксистської ідеї диктатури пролетаріату, незважаючи на проголошену марксистами мета колективістського бездержавного суспільства [18].

Анархо-комуніст Петро Кропоткін, який вважав, що при анархізм робочі самоорганізуються для виробництва всіх необхідних продуктів для всього суспільства.

: Анархо-комунізм

Анархо-комуністи виходять з того положення, що дійсно вільна форма соціальної організації можлива тільки в суспільстві, що складається з самоврядних комун і громад при колективному використанні засобів виробництва, організованих на принципах прямої демократії і створюють федерацію комун і об'єднання федерацій та / або конфедерації допомогою горизонтальних і вертикальних (побудованих знизу вгору) зв'язків .

В анархо-комуністичному суспільстві передбачається відсутність товарно-грошових відносин, так що всі люди повинні будуть мати вільний доступ до всіх ресурсів, всієї виробленої товариством продукції і, відповідно, не буде існувати системи найманої праці . Згідно з ідеями Петра Кропоткіна, а також більш пізнім викладкам «зеленого анархіста» Мюррея Букчина, члени майбутнього вільного комуністичного суспільства стануть спонтанно, на добровільних засадах займатися всім необхідним для життя суспільства працею, тому що вони будуть розуміти переваги колективного володіння засобами виробництва та взаємодопомоги .

Кропоткін вважав, що приватна власність була найважливішою причиною гноблення і експлуатації, у зв'язку з чим виступав проти її існування , пропонуючи замість неї суспільну власність . У своїй книзі «Взаємодопомога як фактор еволюції» Петро Кропоткін критикував соціал-дарвінізм, стверджуючи що взаємодопомога є більш природною, ніж конкуренція. При цьому варто відзначити, що книга «Хліб і воля» була по суті практичним посібником з організації суспільства після соціальної революції.

Відповідаючи тим, хто намагався приписати анархо-комуністам прагнення загнати людство силою в комуністичне суспільство, яке буде організовано по типу аскетичною казарми або в'язниці, Кропоткін писав:

«Ми зовсім не хочемо складати в купу все пальто, щоб потім розподіляти їх (хоча навіть і при такій системі ті, які тремтять тепер від холоду без одягу, все-таки залишилися б у виграші).

Точно так само ми зовсім не хочемо і ділити гроші Ротшильда. Ми хочемо влаштувати так, щоб кожному родящімуся на світ людській істоті було забезпечено, по-перше, те, що воно вивчиться якому-небудь продуктивної праці і придбає в ньому навик, а по-друге, те, що воно зможе займатися цією працею, що не питаючи на те дозволу у якого-небудь власника або господаря і не віддаючи левової частки всього своєї праці людям, які захопили землю і машини .

Платформізм є анархо-комуністичної тенденцією в традиціях Нестора Махна, який виходив з того, що «необхідна організація, яка, об'єднавши більшість учасників анархічного руху, встановила б загальну тактичну і політичну лінію в анархізм і стала б направляючої для всього руху» [23].

: Анархо-синдикалізм

На початку XX століття в якості особливого напрямку в анархізм виникає концепція анархо-синдикалізму [24] Зосередивши свою увагу на робітничому русі, синдикалісти виходили з того, що організація радикальних профспілок зможе створити потенційну силу для соціальних змін у суспільстві, замінивши державну владу і капіталізм новим суспільством, що базується на самоврядуванні трудящих.

Анархо-синдикалісти прагнули до скасування системи найманої праці і приватної власності на засоби виробництва, в яких вони бачили найважливіші причини існування класової диференціації. Головними принципами, на яких ґрунтується анархо-синдикалізм, являють собою солідарність, самоврядування трудящих і пряму дію (загальний страйк і повсякденна боротьба на робочому місці, саботаж). Це корелюють з іншими напрямками в анархізм, такими як анархо-комунізм і анархо-колективізм .

Прихильники анархо-синдикалізму виходять з необхідності розвитку профспілкових організацій на анархістських принципах в рамках існуючого суспільства, що має сприяти по їх думки наближенню соціальної революції. Провідним анархо-синдикалистским теоретиком першої половини двадцятого сторіччя був Рудольф Роккер, який у своїй брошурі 1938 "Anarchosyndicalism» описав у загальних рисах виникнення руху, його основні цілі та значущість робітничого руху в майбутньому .

Хоча анархо-синдикалізм часто і асоціюється з робочим рухом початку двадцятого сторіччя (зокрема, у Франції та Іспанії), багато синдикалистские організації активно діють і сьогодні, частина з яких по раніше входять до Анархо-синдикалистский Інтернаціонал (МАТ - Міжнародна асоціація трудящих, створена взимку 1922-1923 років) та міжнародне профспілкове об'єднання (базується правда на революційно синдикалістських, а не анархо-синдикалістських принципах) Індустріальні робітники світу (ІРМ), хоча є й та організації, що не входять в ці об'єднання, такі як наприклад Шведська революційно-синдикалистская профспілкова федерація (SAC) і Загальна конфедерація трудящих (CGT) Іспанії [27].

37Анархо-капіталізм — радикальна версія класичного лібералізму. Є анархо-індивідуалістичною[1] політичною філософією яка виступає за усунення держави та піднесення автономного індивіду на вільному ринку. В анархо-капіталістичному суспільстві, міліція, суди та інші служби забезпечення безпеки надаються конкуруючими компаніями (наприклад, приватні охоронні агенції) з добровільним фінансуванням а не через примусове оподаткування, а гроші пропонують на вільному ринку приватні підприємці. Згідно з баченням анархо-капіталістів, особиста та економічна діяльність регулюватиметься природними законами ринку та приватними законами, а не політикою.

Анархо-капіталісти прагнуть побудувати суспільство на основі добровільної торгівлі приватною власністю та послугами (зокрема, грошима, споживчими товарами, землею та капіталом) для максимізації особистої свободи та заможності. Однак, вони також визнають доброчинність та пожертви на суспільні потреби як скадову волюнтаристської етики.[2] Хоча анархо-капіталісти наголошують на приватній власності (особистій або спільній), деякі припускають, що недержавна, суспільна власність може існувати в анархо-капіталістичному суспільстві. Для них важливо, аби її отримання або передача відбувалась без допомоги або перешкод держави. Лібератаріанці, прихильники анархо-капіталізму, вважають єдиним справедливим та/або економічно найвигіднішим способом отримання власності добровільну торгівлю, подарунок, або оснований на праці принцип першого користувача, але не агресію чи шахрайством.\

Анархо-фемінізм з'єднує анархізм і фемінізм. Він розглядає патріархат як один із проявів ієрархії і тому головну проблему суспільства. Анархо-феміністи вірять, що боротьба проти патріархату - найважливіша складова класової боротьби та боротьби анархістів проти держави і капіталізму. По суті, ця філософія бачить боротьбу анархістів як необхідний компонент боротьби феміністок (феміністів) і навпаки. Говорячи словами Сюзан Браун, «оскільки анархізм - політична філософія, що протиставляє себе всім владним відносинам, він по суті своїй є феміністським». У США, в основному, поширені індивідуалістичні форми анархо-фемінізму, в той час як в Європі робиться більший акцент на колективізм.

Анархо-фемінізм був натхненний роботами таких анархо-феміністок початку XX століття, як Емма Голдман, Вольтаріна де Клер (Voltairine de Cleyre) і Люсі Парсонс. Рання феміністка Мері Уолстонкрафт (Mary Wollstonecraft) володіла прото-анархістськими поглядами, а її чоловіка Вільяма Годвіна часто вважають видатним предтечею анархізму і анархо-фемінізму. Під час громадянської війни в Іспанії для захисту анархістських і феміністських ідей самоорганізувалася анархічна і феміністська група «Мухерес Лібрес» («Вільні Жінки»).

Анархо-фемінізм критикує погляди багатьох теоретиків традиційного анархізму (в їх числі П'єр-Жозеф Прудон і Михайло Бакунін), так як вони часто розглядали патріархат як незначну проблему, яка є другорядною по відношенню до капіталізму, яка зникне разом з ним. Деякі навіть підтримували патріархальні відносини. Прудон, наприклад, розглядав сім'ю як базовий осередок суспільства і його моральності і вважав, що жінки несуть відповідальність за виконання традиційної ролі всередині сім'ї.

Важлива сторона анархо-фемінізму - опозиція по відношенню до традиційних концепціям сім'ї, освіти і статевих ролей. Інститут шлюбу піддається найбільшій критиці. Де Клер стверджувала, що шлюб пригнічує індивідуальний зростання, а Гольдман - що це, в першу чергу, економічна угода, за яке жінка платить своїм ім'ям, своїм самоповагою, самим життям. Анархо-фемінізм також виступає за неієрархічну структуру сім'ї та освіти. Він також зіграв видну роль у створенні Сучасних шкіл (Modern Schools) в Нью-Йорку, що грунтувалися на ідеях лібертарной педагогіки Франциско Феррера (Francesc Ferrer i Guàrdia).

В англомовних анархо-феміністських колах США останнім часом виник термін «manarchist» (гра слів: man - чоловік, anarchist - анархіст) як зневажливий ярлик для анархістів-чоловіків, які вільні від турбот феміністок, або є відкритими антифеміністи, або поводяться патріархально і як жінконенависники. Цей термін був популяризував широко розійшлася в 2001 році анкетою «Manarchist ви?»

Певну турботу викликає те, що анархо-феміністки розвинених країн далекі від проблем феміністок країн третього світу. Особливо помітно погане становище анархо-феміністок (феміністів) на Близькому Сході.

У наш час анархо-фемінізм відомий своїм сильним впливом на Екофемінізм. «Екофеміністи правильно зазначають, що за винятком анархо-феміністів жодне феміністський напрямок не усвідомило важливість позбавлення від бар'єру між природою і цивілізацією».Сучасні анархо-феміністські групи: болівійські «Мухерес Креандо» (Mujeres Creando); Радикальні Чірлідеркі (Radical Cheerleaders) і щорічна конференція «Ла Рівольта!» (La Rivolta!) В Бостоні.

Зелений анархізм (або екоанархізм) — один з напрямків в анархізмі, акцентований на екологічні проблеми. На ранньому етапі значно вплинули ідеї американського анархо-індивідуаліста Генрі Девіда Торо і його книга «Уолден, або Життя в лісі»[1][2]. Деякі зелені анархісти називають себе анархо-примітивістами (або по-іншому — антицивілізаційні анархісти), хоча безумовно не всі зелені анархісти — примітивісти. Серед сучасних зелених анархістів сильні критичні настрої щодо сучасних технологій, правда це не має на увазі для них тотальну відмову від технологічного розвитку. Критичний аналіз зелених анархістів зосереджує свою увагу на інститутах домінування, що створюють суспільство, і всі разом об'єднуються одним поняттям «цивілізація». До таких інститутів відносяться держава, капіталізм, індустріалізм, глобалізація, одомашнення, патріархат, наука, технологія і/або робота. На думку зелених анархістів дані інститути (всі, або якась частина з них, залежно від конкретного напряму) деструктивні і є невід'ємною частиною системи експлуатації (відносно людей і навколишнього середовища), тому вони не можуть бути реформовані. Даний рух рішуче відкидає можливість відстоювання своїх інтересів за допомогою політики, вважаючи за краще автономне і пряму дію, саботаж, повстання, біорегіоналізм (англ. bioregionalism) і повернення до дикої природі, заради конструктивних змін.

Цивілізація розглядається як сукупність наведених вище інститутів, відповідальних за знищення людської свободи і руйнування навколишнього середовища. Фізично цивілізація відмежована одомашненням рослин, тварин і людей (щодо останніх на думку Джона Зерзана початок цьому простежується у часі, мові, мистецтві і символічній культурі). Сільське господарство, до виникнення якого люди часто жили автономними групами мисливців-збирачів, ввело поняття надлишків поряд з умовами для виникнення цих інститутів. По суті, мисливці-збирачі, чий спосіб життя практикувався людством протягом приблизно двох мільйонів років, вважаються частиною загальноанархістської історії. Цивілізація часто розглядається більш як парадигма систем, ніж реальних речей, і людей, що знаходяться поза природним місцем існування. Це розглядається як перший крок, і виправдання, руйнування природи (і людства). Багато зелених анархістів вважають, що невеликі екопоселення (не більше ніж на кілька сотень чоловік) є найбільш прийнятними за своїм розміром, і прийнятними для цивілізації, і що інфраструктура і політичні системи повинні бути реорганізовані, щоб могли дати гарантію їх функціонування[13]. Зелені анархісти стверджують, що соціальні інститути повинні бути спрямовані на взаємодію з силами природи, а не проти них.

Багато зелених анархістів вважають, що традиційні форми громадської організації, такі як село, невеликі групові поселення або поселення племінного типу є переважними для людського життя, і не з причини своєї « дикості», що має якусь духовну перевагу, але тому що подібні громадські організації, як видається їх прихильникам, працюють краще того, що мається в сучасній індустріальній цивілізації[19][20]. Сім'я, на думку багатьох зелених анархістів, є важливішим чинником, ніж ті ролі, які створює людині її трудова приналежність. Філософія зеленого анархізму може бути пояснена, як інтерпретація антропологічних і біологічних істин, або ж природне право.

Деякі зелені анархісти, ідентифікуючи себе як примітивістів, є прихильниками «повернення до дикості» і повернення до кочового способу життя мисливців-збирачів, в той час як інша частина зелених анархістів виступають проти існуючої індустріальної цивілізації, але зовсім не обов'язково виступають проти одомашнення або сільського господарства[21]. З ключових теоретиків до першої тенденції можна віднести Дерріка Дженсена і Джона Зерзана, в той час як, наприклад, «Унабомбер» Теодор Качинський належить до другої, незважаючи на те, що межі між ними видаються розмитими, і при цьому як Дженсен, так і Зерзан позитивно відгукуються про деякі форми пермакультури. Інші ж зелені анархісти, головним чином технопозитівісти, пропонують інші форми організації, такі як Аркологія або технатес (technates).

Багато зелених анархістів воліють зосереджувати свою увагу не так на філософських проблемах майбутнього суспільства, як на захисті землі і соціальній революції в сьогоденні. Сучасні системи опору і створення альтернативних, стійких способів життя часто вважають більш важливими, ніж просто фривольні протести.

37Отже, утопічне соціально-політичне вчення Е. Кабе є ще одним свідченням різ­номанітності соціально-політичних концепцій першої половини ХІХ ст.

Соціальна утопія Теодора Дезамі (1803—1850) є помітним явищем у суспіль­но-політичній думці Франції першої половини ХІХ ст. Загальноприйнято вважати його мислителем матеріалістичного напряму у французькому утопічному комуніз­мі. Головний твір, у якому сформульовано положення соціально-політичної докт­рини Дезамі — «Кодекс спільності» (1842). Відомий він і як автор багатьох статей.

Філософським підґрунтям соціальної концепції Дезамі був матеріалізм. «Елеме­нтом світу, — писав він, — є атом, його основа — рух. Світ існує сам по собі». Ос­новним законом життя, причиною всіх явищ вважав силу тяжіння. На цій підставі стверджував, що обґрунтований ним закон спільності це відповідна духу природи закономірність і необхідність.

Дезамі не сприймав моралі тогочасного суспільства, в якій домінував дух торгівлі, яка мирилася з існуванням багатства і злиднів. Таке суспільство називав гнилим і амо­ральним. Різко висміював ідеологів, які вели мову про політичні держави як про єдину сім'ю, заплющуючи очі на існуючу нерівність. Не раз наголошував, що стихійне фор­мування суспільства завжди матиме наслідком численні диспропорції, що й сталося, тому в побудові нового суспільства слід дотримуватися наукових принципів. Дезамі вважав, що в цій справі треба брати за основу людський організм з його властивостями і потребами. Звідси — витоки його твердження, що в основу суспільної організації має бути покладено такі принципи: щастя, свобода, рівність, братерство, єдність, спіль­ність. Головний із них — принцип спільності «як здійснення єдності і братерства».

Спільність, на його думку, є найповнішою єдністю в усьому — єдністю вихо­вання, мови, праці, володіння, способу життя, законодавства, політичної діяльності тощо. Тому вона є найдосконалішим видом асоціації, а отже — і новим типом соці­ального устрою. Така модель нового суспільства багато чим нагадує утопії ХVІІІ ст. Так, існуючому світовому порядку, «в якому все поставлено догори дном», проти­ставляється суспільство природного порядку, що походить з природи людей, при­родних законів. Тому закони, які є першоосновою соціальної конструкції, він вва­жав вічними і незмінними.

У новому суспільстві повинен бути інститут трудових армій. У них праця чергува­тиметься зі святкуваннями, комуни будуть якнайкраще ставитися до членів цих армій «богатирів промисловості». Силами трудових армій можна буде реалізувати найгран-діозніші проекти, освоїти нові земельні площі і завдяки цьому створити нові облашто-вані території для нових комун. Як і Фур'є, провідним у господарюванні Дезамі вважав сільське господарство, сподіваючись, що саме в цій сфері найповніше виявляться пере­ваги устрою спільності. Промисловості, відповідно, відводилася другорядна роль. Умі­ле використання на сільськогосподарських роботах домашніх тварин, машин, напри­клад механічної коси, має значно полегшити працю. Від непогоди працівників у полі захищатимуть пересувні непромокаючі шатра, а до місця роботи їх доставлятимуть у колясках. Передбачалося і впровадження досягнень хімічної науки.

Устрій спільності суттєво змінить і побут людей. Всі члени комуни житимуть в од­ному великому палаці, в якому будуть окремі квартири, школи, магазини, оранжереї, майстерні. Шкідливі й брудні виробництва знаходитимуться за межами палацу, що дасть змогу підтримувати в ньому надзвичайну чистоту. Істотно зміниться і людина. Гігієна допоможе подолати хвороби. Подовжиться тривалість життя людей, вони ста­нуть фізично сильнішими. Кожен матиме змогу здобути знання, а добровільне навчан­ня приноситиме радість. Досягнення наук і мистецтв стануть доступні кожному.

У науці й мистецтві буде подолано кастовість. Тому всі будуть майстрами, ху­дожниками, літераторами, вченими, відчуватимуть потребу використовувати свої здібності. Усвідомлюючи, що поважаючи волю своїх братів і працюючи для спіль­ного щастя, вони зможуть насолоджуватися істинною свободою, досягнути повно­ти щастя. Завдяки цьому суспільство майбутнього стане суспільством гармонії, краси й освіченості. Між людьми, як і між комунами, утвердиться спільність інте­ресів і бажань. Людство стане єдиною сім'єю.

Політична організація нового суспільства теж має ґрунтуватися на законах при­роди. Оскільки в ньому всі суспільні відносини стануть втіленням законів природи, політичні функції будуть другорядними. Головна мета законів — стимулювати і координувати розвиток промисловості, науки і мистецтва, регламентувати спільні роботи й насолоди.

Політичний устрій нового суспільства — демократія, в основі якої — спільна праця, достаток, поширення знань, спільне виховання. Усе це має забезпечити рів­ність, свободу і братерство людей. Ідеалом Дезамі вважав чисту демократію — су­спільний устрій, за якого закони приймають не лише тому, що за них проголосува­ла більшість громадян, а тому, що наукою доведено їх відповідність інтересам всіх членів суспільства.

Загалом доктрина Дезамі має гуманістичний характер. У ній простежуються симпатії автора до ідей французьких просвітників ХУШ ст. Однак у другій полови­ні 40-х років ХІХ ст. він відійшов від революційних позицій, пропонуючи план «кредитної реформи», яка, на його думку, може поліпшити становище працюючих і знищити експлуатацію, не торкаючись основ буржуазного суспільства.

Революційна утопія Луї-Огюста Бланкі. Розквіт творчої діяльності Луї-Огюста Бланкі (1805—1881) припадає на період, значних політичних подій у Фран­ції — повстання ліонських ткачів 1831 і 1834 рр., буржуазно-демократичної рево­люції 1848 р., Паризької комуни, які справили великий вплив на його світогляд. Соціально-політичні ідеї Л.-О. Бланкі не мають системного викладу, він не розро­бив завершеного вчення, яке б містило опис суспільства майбутнього. Його ідей­ним спадком є статті, нотатки, виступи.

На ранніх етапах (1830—1834) погляди Л.-О. Бланкі були виражені недостатньо чітко, статті і виступи рясніли термінологічними невідповідностями. Він не чітко уявляв класову структуру існуючого на той час у Франції суспільства. Однак його промова на процесі «П'ятнадцяти» (січень 1832 р.) засвідчила готовність відстою­вати інтереси упосліджених класів. Рішуче виступивши протикласу власників, яких називав неробами і дармоїдами, проти існуючого державного устрою, він змалював злиденне становище народу, закликав «скинути ярмо безчестя і злиднів».

Після невдалого повстання у Ліоні та Парижі почали виникати таємні спілки, які прагнули радикальних соціально-політичних змін. У 1835 р. за безпосередньої уча­сті Бланкі було створено «Спілку родин». Програму її характеризує збірник запи­тань (їх було 15) і відповідей на них, з якими мав погодитися новобранець спілки. Так, на запитання «Що ти думаєш про теперішній уряд?» відповідь була такою: «Він є зрадником народу і країни»; на запитання «Що таке народ?» — «Народ — це спільність людей, які працюють»; «Який принцип повинен бути основою правиль­но організованого суспільства?» — «Рівність».

заснував товариство «Суспільство пір року», програмними вимогами якого бу­ли: знищення королівської влади й аристократії, скасування привілеїв, утвердження самоуправління народу. Але невдовзі його знову було заарештовано і ув'язнено. Звільнила його революція в 1848 р.

Бланкі — активний учасник подальших революційних подій. Тоді змінилися і його погляди. Передусім він став активним прихильником революційного правлін­ня, заявляючи, що республіка — це звільнення робітників, кінець експлуатації, на­стання нового порядку, за якого праця буде вільною від тиранії капіталу.

Після поразки революції 1848 р. Бланкі неодноразово піддавався арештам і за­сланням. Попри це, він не припиняв літературної діяльності, виявляючи у своїх нари­сах прихильність до комуністичних ідей. В одному з них («Комунізм — майбутнє су­спільство») Бланкі переконував, що соціальний прогрес веде до комунізму. Комунізм він характеризував як порятунок для індивіда, індивідуалізм як його загибель.

У соціально-політичному аспекті комунізм — це устрій спільності, перемога ідей асоціації працюючих: «Устрій спільності — це повне об'єднання всієї країни, утворене поступово з окремих асоціацій і розширене за рахунок послідовного об' єднання федерацій». Водночас комунізм — це суспільство освічених людей. Освіченість і комунізм взаємно сприяють поширенню одне одного. І тому дуже ва­жливим є навчання народних мас.

Створення нового соціального організму не може бути справою однією чи кіль­кох осіб. Стверджуючи це, Бланкі не тільки опонував ідеологам утопічного соціалі­зму, а й деякою мірою визнав помилковою тактику змови, якої він дотримувався, будучи причетним до таємних спілок. «Це справа усіх, — наголошував він. Перехід до нового соціального устрою є справою часу, але можливий він лише врезультаті революційної діяльності мас.

Рішуче виступав Бланкі проти намірів відмовитися від політичної боротьби, які живилися сподіваннями змінити існуюче суспільство шляхом створення коопера­тивів. Це, стверджував він, є пасткою для працюючих, новими оковами. Насправді потрібно їх розбити, тобто здійснити державні перетворення. Одним із способів бо­ротьби проти експлуатації Бланкі вважав страйк як єдину народну зброю в боротьбі з капіталом. На відміну від кооперації, яка в умовах буржуазного суспільства об' єднує лише десятки робітників, страйк об' єднує їх десятки тисяч. Будучи «при­родним і доступним» засобом боротьби, він сприяє здійсненню соціальної реформи.

Важливим етапом у житті Бланкі була Паризька комуна (1871). І хоча безпосе­редньої участі в її подіях не брав (перебував тоді в тюрмі), авторитет його був на­стільки великий, що його було обрано членом комуни і навіть її почесним головою.

Звільнення прийшло до нього лише через 8 років (1879). Останні два роки життя Бланкі цілком присвятив політичній діяльності.

Робітничий комунізм Вільгельма Вейтлінга. Вільгельм Вейтлінг (1808— 1871) був відомим діячем німецького робітничого руху, учасником революції 1848—1849 рр. у Німеччині. В історію політичної думки він увійшов як один із іде­ологів утопічного «порівняльного» комунізму. Основні положення його вчення сформульовані в праці «Гарантії гармонії і свободи», які багато в чому споріднені з утопічними системами мислителів, які вийшли на арену політичної думки раніше за нього. Характеризується упевненістю Вейтлінга в тому, що зміна суспільного устрою може відбутися лише революційним шляхом.

Своє вчення Вейтлінг, як більшість утопістів, розпочинав з характеристики су­часного йому суспільства, якому притаманні «обурлива нерівність», гнітюче стано­вище працюючих. Причину нерівності, як і інших соціальних хвороб, вбачав у при­ватній власності. У своєму первісному стані люди її не знали, все було спільним. Вони жили відповідно до законів природи, яка забезпечувала їх усім необхідним для існування. Вони були щасливі, оскільки «кожен мав усе, що йому було потріб­но, і міг мати все, що було доступне іншому».

З поділом праці люди стали звикати до понять «моє» і «твоє», до права власнос­ті. Стався поділ власності, що спричинило появу багатих і бідних, соціальну нерів­ність. Упровадження спадкоємництва породило нероб. Усе це призвело до пору­шення природних законів, ворожості інтересів, спустошливих війн між народами. У суспільстві утвердилися користолюбство, обман. Сильний відкрито грабує слабко­го, називаючи це грабіжництво непідкарними поняттями: «контрибуція», «пода­ток», «власність», «спекуляція», «відсотки», «арешт майна», «скорочення заробіт­ної плати», «біржова гра» та ін. Слабкий теж обкрадає сильного, але таємно.

Власне вся наша історія сама по собі не що інше, як довга історія про розбійни­ків, в якій усі чесні люди завжди ставали обдуреними.

Подолати вади буржуазного суспільства можливо, на думку Вейтлінга, завдяки новій організації суспільства, хоч і майбутній суспільний устрій він не вважав аб­солютно ідеальним. Людство ніколи не досягне ідеалу досконалості, інакше настав би застій у його розвитку. Новий суспільний устрій передбачає прогрес, який є природним законом суспільства. Можливість прогресу в добре організованому сус­пільстві забезпечується злиттям приватних інтересів у єдиний суспільний інтерес.

Ведучи мову про деякі риси нового суспільства, Вейтлінг, як і Фур'є, стверджу­вав, що його розвиток визначатимуть людські пристрасті. Він мислив їх не як поро­чний потяг до чого-небудь, а як будь-яке бажання, спрагу, задуми, прагнення, надії і потреби людини. Індивід не може задовольнити свої пристрасті завдяки лише вла­сним якостям. Для цього він повинен обмінюватися ними з іншими індивідами. Створення можливостей для такого обміну Вейтлінг вважав найкращою організаці­єю суспільства. Пристрасті він поділяв на три класи: пристрасть до придбання, пристрасть до насолод і пристрасть до знання.

Особливістю правильно організованого суспільства є гармонія пристрастей як за­порука його соціального здоров'я, відсутності пороків і злочинів. Досягти цього можна завдяки правильному керівництву, яке в новому суспільстві буде досить складним за структурою. Очолюватиме державу Тріо — рада з трьох наймудріших філософів. Їм підпорядкована Центральна колегія майстрів, яку обирає Тріо. Далі — Колегія майст­рів округів, земель і районів. У кожній Колегії майстрів існує виконавчий орган — Ро­боча президія. Поряд із Колегіями майстрів Академії і Комісії з охорони здоров'я. Фу­нкції керівництва повинні здійснювати найталановитіші люди, які володіють найкращими ідеями. Персонал управління немає жодних привілеїв. Навіть найвища посада оплачується не краще найнижчої. Організація праці й розподіл продуктів засно­вані на суворому дотриманні принципу рівності. Відповідно до цього встановлюється рівна для всіх тривалість робочого дня, кожному надається вільний вибір праці.

Розподіл продуктів праці здійснюється через спеціальні комерційні книжки, які замінюють усі інші документи. Гроші скасовуються, оскільки вони погано регулю­ють обмін.

Перейти до нового суспільного устрою можна лише революційним шляхом: «Будь-яка значна реформа може бути здійснена за допомогою революції, тому що будь-яка заміна старого новим є революцією». Це означає, що революції завжди були і будуть відбуватися. Проте не завжди вони супроводжуватимуться кровопро­литтям. У майбутньому суспільстві нові ідеї пробиватимуть собі дорогу не фізич­ною силою, а силою розуму.

Утвердження нового суспільства станеться не одразу. Потрібен перехідний пе­ріод, протягом якого треба буде скасувати всі боргові зобов' язання, конфіскувати майно емігрантів, збільшити кількість шкіл тощо. Особливо важливо дотримувати­ся дисципліни, навіть завдяки чинності деяких старих законів.

Революція, за уявленнями Вейтлінга, можлива не тільки «знизу», а й «зверху», оскільки не варто виключати, що на неї зважиться монарх, хоч це й малоймовірно.

Загалом ідею революції він пов'язував з новим месією. У своїх міркуваннях припу­скав, що розвиток революції може призвести до громадянської війни або військо­вих дій проти революційного уряду і народу з боку інших держав. Тому слід бути готовим у перехідний період не лише будувати нове суспільство, а й боротися з внутрішніми і зовнішніми ворогами.