8.Метаморфози влади та засоби урядування в умовах ліберального режиму за оцінками ф. Гізо

Значний внесок у розвиток теорії політичної опозиції зробив видатний

представник французького лібералізму першої половини ХІХ ст., історик і

державний діяч Ф.Гізо. Його основною ідеєю є обґрунтування необхідності

участі опозиції в процесі здійснення державної влади. На думку Гізо, в

умовах малопродуктивної діяльності традиційного державного апарату

зробити управління суспільством ефективним, зберігши при цьому свободу

та основні правові гарантії громадян, можливо лише за участі політичної

опозиції

Ідеальним суспільним устроєм Гізо вважав представницьке правління, в основі якого лежить поділ влади, виборність і публічність дій. Крайні політичні течії в суспільстві здатна, на думку Гізо, примирити тільки сильна королівська влада. Тому для Франції, вважав Гізо, головне полягає в тому, щоб король зміг піднятися над політичними пристрастями і знайти в собі сили не ставати на чиюсь сторону. Коли ж король захопився політичною боротьбою, Гізо перейшов в опозицію до режиму Реставрації. 

На думку Гізо, ніяка влада не є досконалою до тих пір, поки існує «зазор» між цією

владою і вищим Розумом.

9. Легітимація «природної переваги» індивідів у концепції «природної аристократії» ф.Гізо

10. Особливості розуміння ф. Гізо категорії політичного суверенітету як «суверенітету волі» в роботі «Політична філософія».

На думку Гізо, ніяка влада не є досконалою до тих пір, поки існує «зазор» між цією

владою і вищим Розумом. Суверенітет не може бути присвоєний ні народом, ні правителем;

суверенітет не існує ні як принцип, ані як мета політики. Будь яка політична дія, згідно Гізо,

має співвідноситися з розумом, мораллю, справедливістю, істиною. Людські спільноти

«нездоланно вірять» в суверенітет і прагнуть до нього, «бажають підкорятися йому і тільки

йому, і це їхнє бажання є невичерпним». Єдиним легітимним сувереном є розум, істина,

справедливість. Гізо приходить до висновку про те, що суверенітету немає місця на землі,

оскільки людина за своєю природою недосконала і схильна до помилок, то ніяка

непогрішна і досконала влада, отже, ніяка влада, наділена суверенітетом по праву, не може

ні опинитися в руках людини, ні походити з надр людського суспільства. «На зорі

суспільства, - пише Гізо, - суверенітетом володів кожен індивід. Це було право сильного».

Надалі правління привласнило собі суверенітет – так виникла тиранія15. Доктринери

вважали суверенітет вродженим атрибутом чи характеристикою влади в державі – однією з

їх основних ідей було те, що влада в державі має постійно доводити свою легітимність,

інакше кажучи, відповідність цілям, для яких вона була утворена. Останні століття

джерелом суверенітету визнавались народи, нації, словом, населення певних держав. Але

суверенітет визнавався саме як атрибут держави – первинного суб’єкта міжнародного права.

Виключенням можна назвати хіба що окремі елементи верховенства влади, які здійснюють

нації та народи, що борються за створення незалежної держави, але все-таки вони більше

сприймаються як держави у процесі свого становлення, ніж як певна соціальна спільнота

11) Становлення «демократичного лібералізму» в політичній концепції А. де Токвіля

Алексіс де Токвіль. Співвітчизник Констана і його молодший сучасник Алексіс де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту індивідуальної свободи від "тиранії більшості". Власне він і ввів поняття "тиранія більшості". Він був прибічником демократії і вважав, що падіння правління аристократії та демократичні перетворення є універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності. Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим різновидом деспотизму - влада суспільної думки, яка придушує будь-яку незгоду.  Класичний лібералізм, який знайшов своє найбільш повне концептуальне закріплення у творчості Бенжамена Констана, категорично дистанціювався від класичного демократизму. Продовження такої ситуації у середині XIX ст. стало практично неможливим у зв’язку з демократизацією держав у цей період.

Демократизація у Сполучених Штатах Америки була започаткована Андрю Джексоном (1767-1845), президентом США в 1829-1837 рр. Будучи представником нової щодо тогочасних еліт політичної сили, головно дрібних фермерів Заходу, представників малого та середнього бізнесу, жителів міст, він повністю змінив апарат та структуру федеральної влади, залучивши до політичного життя широкі маси населення.

В Англії демократизації виборчого права домагалися чартисти, які в 1839, 1842 і 1848 рр. подали до парламенту петицію про видання "Карти Народу" ("Тhe People's Charter"), тобто, по суті, надання виборчого права всім громадянам країни чоловічої статі без будь-яких обмежень. І хоча ця пропозиція була відкинута парламентом, все ж таки вона мала вплив на поступову демократизацію виборчого права, яка, проте, завершилася тільки після І світової війни. Загальне виборче право (знову ж йдеться про чоловіків, оскільки виборчі права жінкам були надані не раніше, ніж після І світової війни) безперервно існувало у Франції, починаючи з 1848 р., а в Німеччині - від початку створення єдиної держави, тобто з 1867-1871 рр.

Першим представником лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії, був Алексіс де Токвіль (Tocqueville), 1805-1859. Юрист за освітою, з 1827 р. він займав посаду судді. У 1831-1832 рр. перебував у США з метою вивчення американського досвіду організації системи виконання покарань. Його праця "Демократія в Америці", написана після цієї поїздки у 1835-1840 рр., набула широкої популярності і до 1850 р. витримала 13 видань. Він брав активну участь у державному та політичному житті, був депутатом парламенту, міністром закордонних справ. У період правління Наполеона ІІІ змушений був емігрувати. У 1856р. вийшла його книга "Давній устрій (старий порядок) та революція".