60. Жанри філософського роману та поезії у просвітницькій літературі 18 ст.

Література Просвітництва створила такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства. Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв з демократичного середовища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утвердження почуття гідності.

З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов'язаний енциклопедизм — духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини XVIII ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел» (1751 — 1780), опублікованої в 35-ти томах.

Отже, духовна культура Просвітництва була складним і водночас важливим етапом у розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Унаслідок творчості вчених, філософів — просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності й сьогодні.

61. Своєрідність англійської просвітницької літератури

Англійська філософія у XVIII ст. Англійські буржуазні мислителі першої половини XVIII століття ще сміливо розробляють матеріалістичнуфілософію, вони дозволяють собі навіть нападки на церкву і релігію. «... Коли буржуазне перетворення англійського суспільства здійснилося, Локквитіснив пророка Авакума",-пише К. Маркс 1. Локк відіграв велику роль в ідейному формуванні французького Просвітництва. Для, Європи його відкрив Вольтер. Блискучий популяризатор, він привернув до філософії Локка увагу своїх співвітчизників, а за ними й широкі читацькі кола тодішнього освіченого світу.  У творі «Досвід про людський розум» (1690) Локк показав неспроможність теорії про вроджені ідеї, з якою виступив у свій час Декарт, і довів залежність ідей від органів почуттів, що сприймають світ зовнішніх речей. Просвітителі зробили з цього висновок, що розум людський формується впроцесі життєвого досвіду, що ідеї не від бога, що вони приносяться в свідомість, що треба протиставити ідейним впливу на народ з боку церкви інший вплив-визвольних, просвітніх навчань. Звідси їх люта боротьба проти християнської церкви і велика віра у виховну силу ідей. Сенсуалізм Локка озброїв просвітителів вірою в матеріальність світу і в цілому-тверезим реалістичним мисленням.  Надзвичайно імпонували французьким просвітителям і думки Локка про державу, про те, що самі люди встановлюють і в разі необхідностіперебудовують свої суспільні відносини, що мета держави-збереження свободи особистості. Розпочата Локком критика церкви і релігії була продовжена Толланд, Коллінзом, Лайонсом та іншими. Філософ Джон Толланд оголосив всі релігії обманом, винаходом політиків і жерців для угчетенія темних мас («Християнство без таємниць», «Листи до Серені»).  Все це свідчило про величезну прогрес, який здійснила громадська думка в Англії після релігійної пуританської пристрасності часів революції XVII ст. У дні Кромвеля нічого подібного не могло б виникнути в умах англійців. Однак охоронні сили релігії рішуче діяли й у XVIII столітті. Проти Джона Толланда, Джозефа Прістлі церква організувала таку цькування фанатиків, що філософи були змушені залишити країну.  Гострі соціальні протиріччя, які виникли в Англії після революції, і класові конфлікти вже буржуазного світопорядку не могли не відбитися на філософії, літературі. Виникли нові теорії, що пояснюють логіку цих протиріч або прагнуть знайти шляхи до суспільної гармонії.  Одна з таких теорій відображена у творах графа Шефтсбері (1671-1713), які були об'єднані під загальною назвою «Характеристика людей, звичаїв, думок і часів» (1711, в 3-х т.). Шефтсбері доводив, що яравственность, чеснота, внутрішньо властива людині, вона не нав'язана йому ззовні, що доброчесність є вродженою якістю людей. Так само як ідея прекрасного живе в людині, живе в ньому ідея доброго. Добре і прекрасне зливаються воєдино. У людині, в якому пробуджуючи почуття прекрасного, прокинеться і почуття доброго.  В Англії з'явилися ентузіасти ідеалізму. Одним з них був єпископ Берклі (1684-1753), який виступив із твором «Захист християнської релігії проти так званих вільних мислителів». Єпископ поставив перед собою завдання підкріпити релігію філософією. Для цього він скористався сенсуалізму Локка, витлумачивши його в дусі суб'єктивного ідеалізму. Він міркував: «Предмет і відчуття суть одне й те саме і тому не можуть бути відвернуті один від одного», тобто тутешній світ існує лише в нашому сприйнятті, як сукупність відчуттів. Головними своїми ворогами Берклі оголосив матеріалістів і атеїстів. Проти них направив він своє перо.  Спроба Берклі взяти під захист реакційний напрям у філософії досить симптоматична. Вона свідчить про великі зміни, які відбулися в світогляді і тактиці буржуазії. Якщо в ранні періоди своєї історії вона потребувала філософії матеріалізму і прославляла досвід і розум як основу пізнаннядійсності, то, отримавши у свої руки владу, як в області економіки, так і політики, вона зрозуміла, що для духовного закабалення трудящих їй потрібна релігія.  Девід Юм (1711-1776) виступив з філософією агностицизму, невіри у пізнаванність світу, інакше кажучи, з тим же ідеалізмом, тільки в іншому вбранні. Філософія Юма надзвичайно песимістична, вона вселяє сумнів в людських силах. «Переконання в людській сліпоті та слабкості є результатом всієї філософії», - пише Юм в «Дослідженні людського розуму». Юм не відстоював, подібно Берклі, ідею існування бога. Тому церковники люто напали на нього, вирішивши, що в його скептицизмі таїться небезпека для релігії. Однак Юм зовсім не підривав основи церкви.Він заявляв, що народу ідея бога необхідна, сумнів в існуванні Бога можливе лише для представників правлячих класів.  Отже, в англійській філософії XVIII століття ми спостерігаємо боротьбу матеріалізму та ідеалізму. Політична реакційність англійської буржуазії все більш і більш тягне її до визнання ідеалізму в якості офіційної філософії. Берклі стає найбільш послідовним захисником її інтересів у галузі філософії. Проти ідеалізму, проти реакції в політиці виступають філософи-матеріалісти: Толланд, Гартлі, Прістлі. Боротьба з пережитками феодалізму, які були ще дуже сильні в XVIII столітті, поступово переростає в боротьбу проти пороків самої буржуазії. Боротьба протилежних політичних і філософських тенденцій спостерігається і в художній літературі.  Дефо (1660-1731) Безпосередньо після «славної революції» творить видатний письменник Даніель Дефо. Він силою слова підтримує і захищає буржуазно-парламентарний лад від посягань аристократичної реакції (памфлети «Чистокровний англієць», «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами»). Разом з тим у своїх романах «Капітан Сінгльтон», «Роксана», «Молль Флендерс», «Полковник Джек» він сміливо показує виворіт дворянсько-буржуазній Англії, а в романі «Робінзон Крузо» відтворює типову для буржуазії ілюзію незалежності особистості від суспільства, можливості її відокремленого існування.  Натура активна, вольова, Дефо, прожив бурхливе життя, сміливо втручаючись в політичне життя країни, віддаючи своє жваве перо (часто небезкорисливо) різним політичним партіям, проте принципово підтримуючи буржуазну лінію розвитку Англії. Як особистість він дуже нагадуєБомарше. У них багато спільного. Плебеї і нащадки плебеїв, вони йшли в революцію з усією зухвалістю бунтарів, - сміливі, талановиті », енергійні. Дефо захищав вже доконаний революцію від підступів реакціонерів. Бомарше її готував. Життя і того й іншого сповнена боротьби, злетів і падінь. І того й іншого не пощадила обмовники чутка.  Книга Дефо «Робінзон Крузо» стає великим пам'ятником людській силі, бадьорості, підприємливості, винахідливості та енергії. З яким задоволенням ми дізнаємося про нові й нові перемоги Робінзона, як важливі і значні для нас всі деталі його побуту. Ми, не відриваючись, стежимо за всіма його працями. Ми радіємо разом з ним, коли він заявляє: «Тепер у мене є будинок на березі моря і дача в лісі» або «Я тільки що доробив огорожу і почав насолоджуватися плодами своєї праці». Тепер і природа перестає бути ворожою до людини і посміхається йому і вітає його: «Я був так полонений цією долиною, що провів там майже весь кінець липня».  Образ Робінзона увійшов у світову літературу. Він став вічним супутником людства, як Дон Кіхот, Фауст, Гамлет, Гулівер. У читацькому фонді всіх підлітків світу обов'язково є книга Дефо. Морально облагораживающее вплив його на дітей зазначив Жан-Жак Руссо і героєві свого філософського роману «Еміль» залишив для читання тільки одну книгу-«Робінзон Крузо». Женевського філософа захопила ідея злиття «природної людини» зприродою, яку побачив він у книзі Дефо. Англійський письменник був, звичайно, далекий від цієї ідеї, але його книга давала багатий матеріал для руссоістского вчення про блага природного стану. 

Величезна популярність книги Дефо викликала цілий потік наслідувань, переробок. Створився жанр «робінзонади», в який вклали свою лепту найбільші імена. Серед них Жюль Верн («Таємничий острів»), Кіплінг («Мауглі»), Берроуз («Тарзан»), в самий останній час-Голдінг («Повелитель мух»).  Свіфт (1667-1745) Особливий характер творчості Джонатана Свіфта, його похмурі памфлети, його роман «Подорожі Гуллівера», вся його страшна, часом доводять до жаху сатира - свідчення своєрідності його особистості і його таланту.  Два літературних жанру, які виникли ще за часів Ренесансу, послужили Свіфту зразком для створення його знаменитого роману, як послужили вони зразком і Даніелю Дефо, - жанр подорожей і жанр утопій. . «В юності я з величезною насолодою прочитав чимало подорожей, але ... переконавшись у неспроможності безлічі байок ... перейнявся відразою до такого роду читання »,-повідомляє у романі Гулівер. Визнання робиться, звичайно, для того, щоб переконати читача в точності і правдивості свого власного оповідання: вже якщо у інших багато всяких брехні та небилиць, то у мене, дорогий читачу, все досконально, я терпіти не можу небилиць, як би говорить автор подорожей і цілі сторінки присвячує всіляким діловим підрахунками та розрахунками, географічним довідками, вказівок на довготи і широти, насичує опису географічними і корабельними термінами, підкреслюючи скрізь невибагливу точність і правдивість описів, що ми бачили і в романі Дефо «Робінзон Крузо» 1. Тут цей прийом використовується для створення ілюзії правдоподібності явно фантастичного вимислу.  «Ненаситне бажання бачити чужі країни не давало мені спокою»,-говорить про себе Гулівер. Таке визнання могли зробити тисячі відважних мореплавців і першопрохідників з часів Васко да Гама, Христофора Колумба, Магеллана. Середньовіччя йшло в минуле. Люди відмовлялися від копіткої домоводства, стародавнього укладу побуту і спрямовувалися на пошуки незнаних земель, невідомих островів і континентів, гинули чи поверталися, переповнені враженнями. Європа відкривала світ.  Екзотичні країни, екзотичні народи, екзотичні звичаї, про які розповідали повернулися мандрівники, часто дивом уцілілі, дівілі читачів, збуджуючи в них пристрасть до пошуків нових земель, а літераторам і політичним мислителям давали багату поживу для соціальних фантазій та утопій. Так виник побратим жанру подорожей-жанр утопій, початком якого послужила знаменита книга Томаса Мора. У XVI, XVII, XVIII ст. були створені утопії Рабле «Телемского обитель» в романі «Гаргантюа і Пантагрюель», «Місто сонця» Кампанелли, «Подорожі» на місяць і на сонці Сі - рано де Бержерака, повісті Вольтера та ін У цьому ж ряду-та книга Свіфта, повна злого і вбивчого сарказму.  Свіфт-майстер іронічного оповідання. Все в його книзі пронизане іронією. Якщо він говорить «найбільший» і «всемогутній», значить справа йде про незначному і безсилому, якщо згадується милосердя, то неодмінно мається на увазі чергова жорстокість, якщо мудрість, то, по всій видимості, яка-небудь безглуздість.  Діти всієї планети, не осягаючи ще сенсу Свіфтівську іносказань, із захопленням читають перші частини роману, стежачи за дивними, дивовижними перетвореннями милого і доброго Гуллівера, то всесильне-великого серед крихітних ліліпутів, то жалюгідного і нікчемного серед людей-велетнів. Дорослі, перечитуючи книгу, відкривають в ній за гротескними образами і картинами злий і жорстоку сатиру на все людство, що не зуміло розумно побудувати своє життя, наповнивши її війнами, жорстокістю, забобонами і безглуздостями.  Річардсон (1689-1761) Річардсон не готував себе до поприщу літератора, він ніколи не думав про літературну славу, і дарування його розкрилося випадково. Син столяра, він ще хлопчиком потрапив на службу до друкареві і видавцю, виріс при ньому, потім одружився з його донькою і став сам власником друкованого підприємства.  Сталося так, що треба було видати Письмовник. Книги подібного роду в ті часи були у великому ходу. Приватна листування було не на висоті. Малоосвічені, але гонорові кореспонденти не завжди вміли «чутливо» і «делікатно» висловлювати свої думки і тому вдавалися до готових форм листів, які їм постачали заповзятливі друкарі. Через брак відповідного тексту Річардсон сам вирішив його виготовити, тим більше, що з дитинства понаторел в писанні листів за своїх неписьменних товаришів. Для зручності була придумана сюжетна зв'язка. Автор захопився і склав роман у листах, первісток епістолярного жанру, «Памела, або Винагороджена чеснота» (1741). Так п'ятдесятирічний типограф постав світу як письменник.  Сама назва роману говорить про повчальною його спрямованості. Конфлікт соціальний-боротьба доброчесного служниці Памели з молодимгосподарем, розпусним лордом, боротьба за свою кучериком честь. Аристократ, випробувавши всі засоби, аж до самих грубих і безчесних, і не зумівши подолати стійкість простолюдинки, врешті-решт одружується на ній (звідси «винагороду доброчесності»).  Стерн (1713-1768) Дивлячись зараз з позицій XXI століття на літературну спадщину Англії двохсотрічної давності, можна без перебільшення сказати, що одним з найбільш значних явищ у літературі тієї пори була творчість Лоренса Стерна.  Дві його книжки "Життя і думки Тристрама Шенді» і «Сентиментальна подорож» вразили сучасників своєю незвичністю. Вони здалися дивними, ні на що не схожими і, мабуть, безглуздими. Лондонський видавець відмовився друкувати перші випуски «Тристрама», та й автор про всяк випадокне позначив свого імені на титульному аркуші.  Проте сама незвичайність книги привернула до неї цікавість перших читачів. Про неї заговорили. Серед цікавих знайшлися люди розумні, які розгадали в «безглуздостях» і дивацтва автора глибокий сенс, і слава про новий письменника, а ним був скромний йоркширський священик, рознеслася далеко за межами Англії, і авторитети того часу (Вольтер, Дідро, Лессінг, Гете) потіснилися, прийнявши його у свої ряди.  Щоправда, не всі оцінили манеру автора «Сентиментальна подорож», причому серед його противників опинилися письменники, які виголошували чутливість, - Річардсон і письменник-сентименталіст Голдсміт. І пізніше ставлення до нього не було єдиним: його хвалили Генріх Гейне і пізніше молодий Лев Толстой і ругательскі лаяли Байрон, Теккерей і Шарлотта Бронте.  Словом, письменник не хоче і не чекає від читача пасивного читання, того безтурботного і легкого стеження за плавно подіями, що розвиваються, яке пропонувало читачеві традиційне оповідання, і часом задавав йому важкі загадки. Не всі витримували випробування, і в наші дні не кожен наважується до кінця дійти разом з автором до останньої фрази його книги.  Стерн порівнював свою розповідь з неквапливим подорожжю, що здійснюються заради самої подорожі, коли нема куди поспішати, колиподорожній зупиняється то тут, то там, відхиляється у бік, адже довкола так все цікаво і чудово, бо світ при всій своїй недосконалості і люди, які населяють його, прекрасні. Адже, якщо в людині «є хоч іскорка душі, йому не уникнути того, щоб раз п'ятдесят не звернути у бік, слідуючи за тією чи іншою компанією, що підвернулася йому в дорозі, привабливі види будуть притягувати його погляд і він також не буде в силах утриматися від спокуси помилуватися ними ».  Стерн і сентименталізм. Стерн дав назву цілому літературному напрямку, що виник у XVIII столітті,-воно стало називатися сентименталізмомпісля виходу у світ його роману «Сентиментальна подорож».  Сентименталізм здобув міжнародне значення, і до нього приклали своє перо такі всесвітньо відомі імена, як Шиллер і Гете, Жан-Жак Руссо і Дідро, а в живописі - Шарден і Мрій.  Однак в історії сентименталізму першим, мабуть, потрібно назвати Річардсона. Він перший звів чутливість в естетичний принцип. Він відкрив здивованому погляду читачів-сучасників, що основним змістом розповіді можуть бути не події, як стверджувала старожитня традиція, а почуття й перипетії почуттів. Письменники та поети, захоплені успіхом Річардсона і вимогою читачів, які відчули солодкість зворушливих сліз, пішли по його стопах.  Сентименталізм придбав соціальне забарвлення, в ньому зазвучали політичні нотки. Співчуття не взагалі до людини, а до бідняка. І моральний принцип співчуття став принципом політичним. Бідняк, соціально принижений і знедолена людина, став предметом суспільної уваги. Те презирство, що раніше оточувало его1, змінилося почуттям жалю до нього, і цей переворот у моральному свідомості суспільства зробила література. Стерн надав сентименталізму філософське обгрунтування.  Сентименталізм народився в Англії. Його виникнення було обумовлено соціальними причинами. Нагадаємо, що в країні в XVIII столітті відбулися великі економічні зрушення, за своїм значенням рівносильні революції, - аграрний і промисловий перевороти.  Роберт Берн c (1759-1796) Після понурих стогонів поетів-сентименталистов бадьорить і освіжаючим вітром обдає нас поезія Роберта Бернса. Пахощі полів і лісів, промені сонця і синяву неба приносить нам вона.  Поет віддав, звичайно, данина сентименталізму. Його селянської душі були милі приз-иви повернутися до природи і та печаль про долю бідняків-селян, яка містилася у творах сентіменталістов. Елегійні ноти звучали і в його чудових  віршах:  У полях під снігом і дощем,  Мій любий друже,  Мій бідний друже, Тебе заховає я плащем  Від зимових хуртовин,  Від зимових завірюх  Мелодія любові, боязкою і незлобивій душі виходить від докору дівчини, залишеної своїм вітряним коханим, в іншому його вірші-пісні:  Ти жартував зі мною, милий, Ти зі мною лукавив, - присягнув пам'ятати до могили.  А потім залишив,  А потім залишив.  У манері сентіменталістской покірності долі, але без нудотно чутливості сентименталистов закінчується ця зворушлива історія кохання, розказана просто і невибагливо:  Нехай скоріше настане  час Вічного спокою.  Я очі свої закрию,  Назавжди закрию, Джемі,  Назавжди закрию.  Поет-сентименталіст домісив б до цієї історії соціальні мотиви (дівчину спокусив-де знатний вертопрах), але вони були б недоречні тут, і це тонко відчував поет-плебей, якому більше, ніж будь-кому, довелося випробувати гніт соціальної нерівності.