87. І.В Гете «Фауст» Історія створення. Образи та проблематика

1790 року вийшов друком твір Гете під назвою “Фауст, фрагмент”. Тоді європейські читачі вперше дізналися про існування задуму його головного твору. Насправді ж свою трагедію “Фауст” (1773 —1831) Гете розпочав майже одночасно з “Вертером”, а закінчив майже на схилі свого довгого й плідного життя.

Коли Гете було чотири роки, бабуся водила його на лялькову виставу про доктора Фауста, а потім подарувала йому іграшковий ляльковий театр, у якому він сам ставив подібні вистави і який зберігав упрдовж усього життя. Отже, можемо сказати, що свого “Фауста” Гете творив не шістдесят, а цілих вісімдесят років.

Подібно до багатьох класичних творів, “Фауст” зародився в народній творчості. Прототипом народного Фауста став чаклун і чорнокнижник на ймення Фауст, який дійсно існував у першій половині XVI століття і став прообразом цілої плеяди літературних Фаустів. Уперше легенда про Фауста виникла в кінці XV — на початку XVI ст. Народна легенда малює Фауста то чарівником, то поетом і гуманістом. У 1587 р. у ФранкфуртінаМайні вийшла перша літературна редакція легенди про Фауста, видана Йоганном Шпісом під заголовком “Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його договір з дияволом, його пригоди і діяння, про заслужену кару йому, запозичену головним чином з його паперів”. Релігійний автор звинувачує Фауста в тому, що він в гордині своїй “прив’язав собі орлині крила і намагався дослідити і небо і землю — все до останку”.

В оповіді Шпіса Мефістофель по закінченні договору, скріпленого кров’ю, безжально знищує Фауста. Наступні німецькі літературні варіанти легенди про Фауста XV — XVII ст. не піднімаються над рівнем “Фауста” Шпіса. Іншу інтерпретацію легенди дав відомий драматург англійського Відродження XVI ст., сучасник В.Шекспїра, Кристофер Марло, який у своїй трагедії “Життя і смерть доктора Фауста” (1589 — 1592 рр.) створив титанічний образ Фаустабогоборця, котрий звернувся до магії і намагався розкріпачити особистість від старих законів світотворення.

У XVIII ст. образ Фауста, вченогопротестанта, стає особливо популярним. Так, німецький просвітник Лессінг у драмі “Фауст” змальовує вченого з великою симпатією. Вже в цьому варіанті спроба диявола знищити Фауста є невдалою. Представники “Бурі і натиску” з їх культом генія, який не визнає над собою ніяких законів, не могли не захопитися образом Фауста. Протягом кількох десятків років драматурги цього руху створюють нові варіанти “Фауста”. В 1778 р. з’являється “Життя Фауста” Фрідріха Мюллера, в 1791 —”Фауст, його життя, діяння і загибель” Клінкера.

На початку 70х рр. XVIII ст. до написання “Фауста” приступає і Й.В.Гете. Він ще в дитинстві в лялькових театрах пізнав народного “Фауста”. Ставши лідером угруповання молодих “Буря і натиск”, Гете захопився титанічним образом Фауста і в 1774—1775 рр. створив свій перший варіант “Фауста”, так званий “ПраФауст”. У відповідності з загальним духом “Бурі і натиску” Фауст “ПраФауста” — бунтівник, який рветься до пізнання таємниць природи, але неодмінно приречений на поразку.

У своєму завершеному вигляді “Фауст” складається з “Присвяти” (це ліричний вірш, у якому звучить і скорботний спомин про молодість і друзів, які відійшли, і роздуми про долю майбутнього творіння, і тривожна настороженість по відношенню до його нових читачів), “Театрального вступу” (в ньому Гете формулює свої теоретичні ідеї про роль мистецтва), “Прологу на небі”, (в якому чітко окреслюється головна ідея твору. Пролог відкривається урочистим гімном природі, яка перебуває у постійному русі, розвитку, боротьбі:

Бурхають бурі навзаваді,

Шумлять нестримано кругом

І огортають твердь і води

Таємногрізним ланцюгом.

На фоні цього гімну відбувається зав’язка трагедії. Першу частину закінчено у 1806 р. (складається з 25 сцен), а другу —у 1831 р. (у ній 5 дій).

За жанром — це драматична поема, яка об’єднує в собі реальність і фантастику, лірику і філософію. Сам Гете назвав свій твір “трагедія”, бо тут присутній гострий і непримиренний конфлікт. Добра і Зла, що триває у Всесвіті. Герой сам прагне вибороти свою долю наперекір волі вищих сил.

Таким чином, Фауст, на думку вченого В.Звиняцьковського, цікавив Гете не як історична особа пізнього Відродження, а як образ, в якому Відродження подає руку “Просвітництву так само, як і будьякій наступній добі, що спробує поставити над усім людський розум. Розумна людина доби Просвітництва високо оцінює своє право на щастя, але не забуває, що щастя — це справа розуму. А саме слово “щасливий” латиною перекладається як “їаивіиз” — Фауст. Судячи з історії створення, гетевське визначення жанру “трагедія” з’явилося наприкінці роботи над твором.

Твiр складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу та двох частин. В "Пролозi на небi" показується зустрiч Господа та його архангелiв iз Мефiстофелем, яка набуває символiчного значення. Основний предмет розмови - це людина. Хто вона така? Яке ii мiсце в свiтi? У пролозi Господь утверджує силу людської особистостi, ii здатнiсть до розвитку, пошуку смислу життя, хоча погоджується, що вона не досконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Але Господь також не визнає Мефiстофеля як уособлення зла, i це пiдтверджують його слова :

Таким, как ты, я никогда не враг.

Из духов отрицания ты всех мене

Бывал мне в тягость, плут и весельчак.

Из лени человек впадает в спячку.

Ступай, расшевели его застой,

Вертися пред ним, томи и беспокой

И раздражай его своей горячкой.

Цими словами Господь дав волю Фаустовi у виборi мiж ним i дияволом, знаючи, що сильна, мисляча людина завжди сумнiвається, але сама доходить до бажаних висновкiв. Зустрiч з Мефiстофелем такiй людинi лише допоможе вибратися зi своїх протирiч. Мефiстофель навпаки говорить про мiзернiсть людську, яка не дозволяє людству наблизитися до вершин духу. Що є людина на землi - "божествене створiння", яке прагне iстини, чи "тварина iз тварин"? Це головна проблема прологу, що визначає iдейний змiст трагедії "Фауст". На вiдмiну вiд трагедії легенда не має такого прологу.

Образ Фауста у поемi уособлює все людство, але попри цьому вiн не є iдеальною особистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiн володiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiн вирiшує покiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь - якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з`являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин. Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в`язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в`язницi. Але навiть пiсля всiх ii грiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини.