86. Творчість Гете. Лірика періоду Бурі та натиску. Роман Страждання молого вертера

У творчості Гете після повернення з Італії відбилися нові естетичні погля ди, що дослідники визначають як "веймарський класицизм". Поет тепер віддає перевагу класичним формам античного мистецтва, він стриманий у вираженнях своїх ідей. Його позиція вирізняється більшою врівноваженістю. У період гострих соціальних сутичок він досить обережно виявляє свої симпатії й антипатії. Це особливо позначилося в епічній поемі "Герман і Доротея" (1798). Гете зробив рідкісну й досить вдалу — створити ідеальні зразки постатей своїх сучасників. Головні персонажі поеми приваблюють почуттям власної гідності, доброзичливістю, красою і працьовитістю. Життя Германа й Доротеї напрчуд гармонійне, адже за будь-якої важкої ситуації вони слухають веління своїх добрих сердець.

Епічна поема "Герман і Доротея" приваблює нас і сьогодні своїм оптимістичним баченням світу та мирної праці. Гете звинувачували в тому, що він не зрозумів значення французької буржуазної революції. Докори ці несправедливі. Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор. Якими б творчими задумами не переймався Гете, він завжди незмінно повертався до віршів. Форми й жанри його ліричних творів мінялися, як змінювалися з роками і десятиліттями погляди геніальної людини, котра жила напруженим духовним життям. Іншими ставали його погляди на людину, на взаємини націй і класів. Гете поступово схилявся до думки, що єдиною силою, яка здатна влагіднити вдачу людини, є мистецтво, отже, лише краса облагороджує кожну людину й народу цілому. Він не заперечує своїх юнацьких тираноборчих настроїв, але переосмислює їх у своїй зрілій поезії, вносить заспокійливі настрої.

Поворотний етап у розвитку поезії Гете позначився в елегії "Ільменау" (1783). Елегія "Ільменау" виражає ідеал, який упродовж багатьох років буде утверджувати своєю творчістю Гете: кожна людина, хто б вона не була — князь чи поет, актор чи рудокоп або селянин — зобов'язана виконати свій обов'язок, слугувати своєму покликанню і тим самим слугувати людям, удосконалювати життя і прикрашати землю. Поняття обов'язку стає центральним у системі моральних орієнтирів Гете. У перше веймарське десятиліття Гете написав другий свій роман "Театральне покликання Вільгельма Мейстера". Однак роман не був виданий, а згодом текст був перероблений для нового роману з тим же героєм — "Роки навчання Вільгельма Мейстера". Гуманізм цього роману виражений у наполегливо повторюваній думці: страждання поєднує людей, колективно пережитий трагічний досвід робить людство сильнішим і хоробрішим.

"Крізь страждання до радості" — ця думка Шиллера була близька й Гете. Два видатних німецьких поети — Шиллер і Гете — у 1797 році дружно змагалися в написанні балад. Гете був ініціатором відродження цього жанру. Балади Гете "Лісовий цар", "Коринфська наречена" та інші були написані в традиціях моторошної похмурої балади. Джерелами до них слугували античні міфи й середньовічні перекази. Баладам Гете притаманне щось загадкове. Гете передає відчуття нічних страхів, таємниче, потойбічне вривається в реальне життя. Таланту Гете була властива універсальність. Відтворити в слові різні історичні епохи, виразити почуття сильні, часом взаємо-виключні, розгадати таємниці людських вчинків, проникнути в надра природи — усе це було притаманне Гете.

Ідея взаємозв'язку різних культур і епох надихала Гете, коли він працював над поетичним циклом "Західно-східний диван" (1819). Диваном у східних країнах називали добірки віршів, розташованих у визначеному порядку. Падіння Наполеона, захоплення чарівною і поетично обдарованою Маріанною фон Віллє-мер, відкриття лірики Хафіза, який жив у Ширазі в XI столітті,— усе це, поетично переосмислене, склало зміст "Західно-східного дивана". Усі вірші "Дивана" пронизує думка про нетлінність поетичного слова, виреченого Хафізом та іншими видатними східними поетами. Вони славили любов і життя і тому заслужили безсмертя. У віршах Гете пролунала важлива думка про єдність людської цивілізації, про зв'язки різних часів і країн, про взаємозбагачення культур.

Протягом усього творчого шляху Гете працював над трагедією "Фауст". Сміливість цього задуму полягала у тому, що предметом "Фауста" служив не один якийсь життєвий конфлікт, а послідовний ланцюг глибоких конфліктів упродовж єдиного життєвого. Такий план трагедії, котрий суперечив всім прийнятим правилам драматичного мистецтва, дозволив Гете долучити до"Фауста" всю свою життєву мудрість і більшу частину історичного досвіду свого часу. У 1773—1775 роках він створив перший варіант "Фауста", що містив основні сюжетні моменти. Цей так званий "Пра-Фауст" у рукописах Гете не зберігся, але був виявлений у 1887 році у записі однієї з шанувальниць великого поета. У 1790 році був опублікований "Фауст. Фрагмент". Особливо інтенсивно робота тривала з 1797 по 1801 рік. Були написані "Присвята", обидва "Прологи", сцени "Кабінет Фауста" і "Вальпургієва ніч". Перша частина була закінчена в 1806 році, а вийшла у світ у 1808 році. Задум другої частини з'явився у 1797—1801 роках, але до написання її Гете звернувся лише через чверть століття за наполегливим проханням його секретаря Иоганна Петера Екермана. Гете завершив роботу над "Фаустом" у 1831 році. Повністю трагедія була видана в 1832 році у першому томі "Посмертного видання творів" Гете. Творчість Гете — одне з найвизначніших явищ світової літератури, що входить у скарбницю художніх та літературних цінностей людства. "ФАУСТ"

Створюючи "Фауста", Гете скористався сюжетом німецької народної легенди про доктора Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Гете — Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI століття. Легенда говорить про нього як про видатного мага й чарівника, якому були підвладні потойбічні сили, за що його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його задушив диявол, що сталося близько 1540 року. У 1587 році у Франкфурті-на-Майні книго-друкар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої значилося:

"Історія про доктора Иоганна Фауста, прославленого чарівника і чорнокнижника. Про те, як він на договірний термін продався дияволу, які дивовижні пригоди він за цей час побачив, сам розпочинав і випробовував, поки не посіла його, нарешті, кара. Складено на основі його власних, ним залишених творів. Зібрано і підготовлено до друку для щиросердого повчання усім недовірливим, самовпевненим людям. Хай буде їм це страшним прикладом, що відвертає повчанням...".

Народна легенда була перевидана в 1589 році, а в 1593 році оповідь було доповнено життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство.

Німецька народна легенда перекладалася і видавалася в Англії, Голландії і Франції. Англійський драматург Христофор Мар-ло (1564—1593) використав сюжет для своєї трагедії "Трагічна історія доктора Фауста". До сюжету про Фауста зверталися незадовго до Гете Клінгер і Лессінг. Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки популярною, що її виконували на сцені. Одну з таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося знайомство поета з Фаустом і Мефістофелем. Гете суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажами і подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній долі в першій частині показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині — безмежні можливості всього людства. Однак, з погляду Гете, максималістське здійснення вільної волі спричиняє трагедію.

У першій частині гонитва героя за насолодами обертається загибеллю героїні. У другій частині трагедією обертається прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. За авторським визначенням, "Фауста" було створено у жанрі трагедії. Однак у цілому твір не розрахований на сценічне втілення. У "Фаусті" поєднуються епос, лірика, драма. За багатьма жанровими ознаками він близький до поеми. "Фауст" відкривається "Присвятою", написаною октавами. Чотири восьмирядкові строфи відтворюють момент повернення автора до заповітного задуму. Минула чверть століття відтоді. як почалася робота над трагедією, перших слухачів уже не стало, і це надає "Присвяті" елегійного настрою.

У "Пролозі в театрі" відтворюються спостереження Гете. який керував багато років Веймарським театром. Директор театру, поет і Комічний актор, кожен на свій лад тлумачать своє розуміння мистецтва. Директор мріє, щоб публіка валила валом у театр. Поет нехтує юрбою, він спрямований до надзоряних ви сот, а Комічний актор заради оплесків готовий розважати глядача. У кожного з них своя правота, диспут триває недовго. Дирек тор нагадує, що зараз почнеться вистава. У "Пролозі на небесах" виникає зав'язка трагедії. У парі, укладеному Мефістофелем із самим Господом, суперечка йде про людину, про її чесноти, муки й радощі, про задоволення і розчарування. Предмет спору — людина, а людина ця — Фауст. Доктор Фауст з'являється перед читачем у готичному кабінеті.

Прожито велике життя, засвоєно багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Фауст розчарований. Він на грані самогубства, і тільки великодній спів утримує його від гріховного вчинку. У Фаусті Гете з самого початку підкреслює найважливіші властивості людської натури: незадоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Заради того щоб прожити життя заново, людина закладає душу дияволу. В обмін Мефістофель дарує Фаусто-ві молодість, і починається їхнє спільне сходження до повсякденного життя.

"Фауст" — це не тільки філософська трагедія, що оперує абстрактними поняттями, це й зображення конкретного реального життя Німеччини. Важливе місце в контексті посідають народні сцени, позначені лірикою і гумором: "Коло міських воріт", "Погрібець Ауербаха", сцена з Мартою. З надр народного життя постає й образ Маргарити. Фауст уперше зустрічає Гретхен, коли вона виходить із церкви. Вона благочестива й скромна, у неї с почуття гідності, вона довгий час не піддається диявольським хитруванням Мефістофеля. Сили нерівні. Фауст дарує їй коштовності, сусідка Марта, за напучуванням Мефістофеля, діє як досвідчена звідниця. Трагедія Маргарити полягає у злочині, вчиненому несвідомо й переконано взятої на себе за свою провину відплати. Незважаючи на благання Фауста, вона відмовляється залишити в'язницю. Велич Маргарити в тому, з якою гідністю вона бере на себе сувору кару. Фауст, який прагнув ощасливити Маргариту, став причиною її загибелі. Та чи винен він? Він винний, якщо дивитися на нього як на звичайну людину. Але він — символ людства, герой і героїня належать до різних світів. Щастя з Маргаритою для Фауста було б передчасним і неможливим, як зупинка на шляху в нескінченність.

У другій частині мандрівка Фауста продовжується, але тепер він подорожує не тільки в просторі, але і в часі, свавільно блукаючи епохами. У другій частині трагедії, чергуючись, змінюються два історичних періоди: середньовіччя й античність. Гете створює безліч образів-символів, черпаючи їх з легенд і міфів, а також із власної безмежної фантазії. При дворі німецького імператора Фауст виступає в ролі найближчого радника, у чому, ймовірно, позначився життєвий досвід самого Гете і його просвітительські ілюзії. Імперія розорена, у країні панують хаос і розруха. Мефістофель підказує, що почати треба з випуску паперових грошей під заставу земних багатств, але це остаточно приводить країну до краху. Сила таланту Гете не в конкретиці зображення історичного моменту, а в узагальнюючій символіці. Символічна й любов Фауста до Єлени Прекрасної. Чи врятує краса людство? У захопленні Фауста Єленою Гете відтворив свідоме прагнення людини до ідеалу. Але щастя Фауста недовговічне, воно руйігується, як зникає міф, коли в нього вторгається історична правда. В епізоді з Єленою відбився і певний етап духовного розвитку Гете, пов'язаний із захопленням античністю у час "веймарського класицизму". В образі Евфоріона — сина Фауста й Єлени — Гете показав Байрона та його загибель у Греції. Повертаючись до середньовіччя, він бачить, що Європа охоплена новими битвами. Але Фауст не воїн, він творець. У нього виникає план відвоювати частину суші й моря. Глобальна мета в його очах виправдовує загибель тих, хто перешкоджає йому. Ціна утопії — життя двох старих, Филемона і Бавкіди, хатина яких заважає будівельним роботам. їхня смерть на совісті Фауста. Але й самого Фауста чекає сумний фінал. Він сліпий і не бачить того, що замкнутий у полоні Турботи, але він не скорився, не зупиняється навіть в останню хвилину. Душа Фауста врятована, адже життя його спливло у прагненні до нескінченного. Але в мить свого вищого прозріння Фауст зображений сліпцем. Навряд чи це можна вважати випадковістю. Гете був реалістом і нікому не хотів нав'язувати думки, що грандіозне видіння Фауста десь на землі вже стало реальністю. "Фауст" Гете, найвеличніший художній пам'ятник світової культури, зберігає свою актуальність і в наші дні.

Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що прославлені у найвизначнішій трагедії, безмежна віра у краще майбутнє, роблять її близькою всьому людству, яке бореться за свободу та щасливе майбуття народів. У

цьому — глибокий життєстверний гуманізм поеми.

 Ідеологічні засади «Бурі й натиску» зводилися до чотирьох ос­новних положень:

        природа (конкретне зображення реальної дійсності);

        пристрасть (безпосереднє змалювання почуттів);

        культ героїчної особистості;

        свобода (незалежність від класицистичних зразків: геній сам створює зразки для наслідування, не підкоряючись жоднимправилам).

    Четверте положення стало наріжним каменем естетики «Бурі й натиску». «Школа, принципи обмежують будь-яку можливість пі­знання і творчості»,— писав Ґете. З точки зору штюрмерів, справ­жнє мистецтво повинне не наслідувати попередні зразки, а само ство­рювати нові форми творів залежно від змісту.

    Основне значення літератури штюрмерів полягало в тому, що вона проголошувала ідею антифеодального протесту, виступала про­ти приниження людської гідності; головний її недолік — потяг до анархістського бунтарства.

    За кілька років Ґете переконався, що літературне бунтарство не дало бажаних результатів. Протест проти жалюгідної дійсності, який з великою силою прозвучав у його творах, не змінив цю дійсність, тому поет відмовився від суспільно-політичних та естетичних погля­дів «Бурі й натиску».

Страждання молодого Вертера — роман німецького письменника, науковця та державного діяча Йоганна Вольфганга фон Ґете.Саме завдяки цьому твору почалось визнання Ґете на Батьківщині та світі. На час написання йому було лише 25 років і творчість дрібного службовця-юриста, послідовника сентименталізму, учасника літературного руху Буря і натиск, була відома лише вузькому колу поціновувачів. Пізніше учений, державний муж і живий класик, Ґете жалкуватиме, що саме «Страждання молодого Вертера» залишаються основою його популярності, найпопулярнішою його книгою.

Роман є літературною містифікацією. Початково твір був анонімним, передмова написана Ґете від особи безіменного видавця, а тексти представлені як документальні. Авторство текстів листів, що складають більшу частину твору, приписане головному герою, молодому художнику Вертеру, який уриває собі життя через нещасливе кохання. Через 13 років книга була частково перероблена, тоді Ґете підтвердив своє авторство.

Основою сюжету для Ґете стали його досвіди та переживання 1772 року, коли друг та колега Карл Вільгельм Єрусалем (нім. Karl Wilhelm Jerusalem) познайомив його з Шарлоттою Буфф. Ця юна вродлива донька мера містечка Вецлар, була заручена з Йоганном Крістіаном Кестнером, також юристом, на 11 років старшим за неї. Закоханість поета зустріла водночас і розуміння дівчини, і її бажання зберігати вірність Кестнеру. Ґете важко переживав розлуку, але за деякий час Шарлотту заступила нова пасія, Максін Ля Рош (її риси також увійшли в образ Лотти).

Історія самогубства Вертера в останній главі роману теж не є вигаданою. Такий вчинок здійснив приятель Ґете, Карл Вільгельм Єрусалем, безнадійно закоханий у заміжню жінку. Передумови та смерть описані в романі настільки достовірно, що текст останніх глав «Страждань..» вивчають як клінічну картину суїциду. Спосіб самогубства Вертера став несподівано популярним у Західній Европі, що призвело до заборон на поширення книги. Вона отримала засудження деяких церков. Побутувало уявлення про «хворобу Вертера»; сукупність описаних Ґете почуттів, настроїв, учинків розглядались як симптоми душевного розладу. До цієї теми, зокрема, звертались Ілля Мечніков («Етюди оптимізму») та Зіґмунд Фройд. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ.[1]

Книга стала вершиною тогочасної німецької літератури, основою для безлічі наслідувань та алюзій. Німецькі романтики на межі XVIII—XIX ст. підносили роман та його автора, незважаючи на гостру полеміку з останнім (Ґете на той час схилився до класицизму; ним же закладені основи романтизму вважав «хворобливими», всіляко критикував).

Сорок років по написанні роману відбулася зустріч Ґете з прототипом Лотти, Шарлоттою Кестнер. Шарлотта в листі до сина згадувала: «..я поновила знайомство з літньою людиною, яка, якби я не знала, що це Ґете, та навіть і так, не справила на мене приємного враження»[2].

Ця зустріч була відтворена в книзі Томаса Манна «Лотта у Веймарі» та в однойменній кінокартині режисера Еґона Ґюнтера.