80. Творчість ж.Ж. Руссо. Роман. Роман Сповідь

«Сповідь» Руссо являє собою своєрідний синтез автобіографії й роману. Предметом її є життя самого Руссо, конкретного людини, певної особистості. Автор продумує й проясняє, осмислює й художньо узагальнює свій життєвий шлях, свою історію. Він відкриває в ній риси, характерні не тільки для даної особи, але й для людини взагалі. Так автобіографія зближається сроманом.

Основна відмінність позицій Руссо, як вони виразилися в «Сповіді», від позицій автора «Нової Элоизи» у тім, що в 1761 р. він ще харчував ілюзії відносно республіканського ладу Швейцарії, Женеви, думаючи, що за межами феодальної, абсолютистської Франції, удалечині від Парижа, ще можливо гармонійне суспільство. Із другої половини 60-х років і особливо з 70-х років Руссо остаточно відмовляється від своїх ілюзій, хоча вони в нього й раніше були значно менш міцними й стійкими, чим в інших просвітителів (він, зокрема, ніколи не вірив в ідею «освіченого абсолютизму»).

Як би те не було, він затверджує тепер, що «розпуста всюди однакова», «що ні моральності, ні чесноти немає ніде в Європі». Він, з одного боку, стає тверезіше й реалистичнее, а з іншого боку – відмінюється до песимізму, дивиться на усе більш безрадісно, будучи попередником романтиків – Шатобриана, Сенанкура, Нодье. Тверезість, реалістичність Руссо розкриваються найбільше повно в I-IV книгах «Сповіді», а його песимізм проявляється в VII-XII книгах «Сповіді» і в «Мріяннях аматора самотніх прогулянок».

Руссо залишається вірний в «Сповіді» тому пафосу волі й незалежності, тим плебейським принципам, які пронизували його трактати і його «Нову Элоизу». Герой «Сповіді» особливо цінує своє серце за те, що в ньому є «закваска героїзму й чесноти», викликана йому його батьківщиною, Женевською республікою й Плутархом. Він знаходить високої й прекрасної можливість бути вільн і доброчесним, бути вище багатства й людської думки, тобто думки знатних кіл. Він «обожнює» волю, ненавидить скрутність, підпорядкування, нестаток, цінує гроші в гаманці, лише оскільки вони забезпечують йому незалежність. Антидеспотичні устремління Руссо в «Сповіді» сполучаються із презирством до салонної, дворянської культури. Ненависть героя до того суспільного кола, у якому йому доводиться жити, підтримується в ньому постійним відчуттям прірви, що відокремлює його, як плебея, від аристократів

Опозиційні стосовно існуючого ладу погляди складаються в героя «Сповіді» не відразу. У перших книгах він ще мріє змінити своє плебейське положення, піднятися вище по становим сходам, стати секретарем посла або офіцером. Поступово, однак, він почуває себе усе більше чужим існуючому ладу, усе більше далеким від нього й висуває на противагу життя панівного класу, її витонченості й пихатості свого роду культ простого й нерафінованого існування. Не задовольняючись пропагандою строгих принципів бідності й чесноти, він намагається привести у відповідність із ними й своє положення: так, він відмовляється від посади касира головного збирача податей, відрікається від спроб придбати багатство й зробити кар’єру

Заперечення культури пануючих станів і розрив з нею йдуть в «Сповіді» рука об руку зі зростаючим співчуттям до низів суспільства, до селянства, до народу. Так, в IV книзі розповідається про те, як герой зустрів селянина, що ховає вино від акцизних доглядачів, а хліб через податки. Селянин заронив у душу героя «насіння тієї непримиренної ненависті» до пригноблювачів нещасного народу. Він виходить із будинку селянина обуреним і розчуленим

Ставлячи над усе моральні принципи народу, герой «Сповіді» пояснює це тим, що в молодості, коли він обертався головним чином серед людей з народу, він зустрічав набагато більше добрих людей, а пізніше, коли виявився в «більше високих колах», став зустрічати їх рідше. Це пов’язане з тим, що в народу найчастіше дають про себе знати природні властивості, у дворянстві ж ці властивості зовсім заглушені, під личиною почуття звичайно ховаються тільки розрахунок або марнославство

Руссо думає, що реальна дійсність формує характер людини, його психіку. Тим самим людина розглядається письменником в «Сповіді» як функція середовища, у якій він перебуває. Живучи в будинку батька, герой «Сповіді» смів, перебуваючи в дядька – скромний, надійшовши в навчання до хазяїна граверної майстерні, він робиться заляканим, мовчазним, похмурим. Після зустрічі з г-жой де Варанс до нього «вертається жар», втрачений їм у гравера. Однак, демонструючи певні риси характеру як похідне середовища, Руссо вносить у це положення серйозні виправлення й доповнення. Він відрізняє в характері похилості, властиві натурі людини, від похилостей, що з’явилися результатом впливу на нього обстановки й інших людей. Він відокремлює тим самим основне ядро характеру, його домінанту від додаткових рис, які згодом з’являються в людини. Руссо неодноразово розповідає про те, як герой «Сповіді» стає іншим, несхожим на себе, таким, що його можна «прийняти за іншу людину», як він намагається перебороти деякі риси своєї натури, піти всупереч самому собі. А разом з тим він зізнається й у тім, що герой «вертається» до своєї натури, до самого себе, знову робиться таким, яким був колись. Коли герой попадає в Париж, він «перестає бути самим собою». Їдучи з Парижа після шестирічного перебування в ньому, він знову стає таким, яким був колись.

Людина, як він зображений в «Сповіді», представляється більше складним, багатобічним навіть у порівнянні з образом людини в З і Дідро. По своїх потенціях характер безмежний. Природне ядро характеру, що народжується разом з людиною і як би незалежне від обставин його життя, що протистоїть їм, уміщає в себе не тільки сформовані, устояні особливості, але й риси, які проявляються в раптово, що спалахують емоціях, і виникаючих думках, що часто йдуть врозріз зі сталим характером. Об’єктивні обставини служать тільки приводом до появи цих думок і емоцій, основа ж їх лежить у домінанті характеру. Герой «Сповіді», за словами її автора, «часом буває так мало схожий на себе, що його можна прийняти за іншу людину з характером, прямо протилежним його власному».

Виділяючи в характері первісне ядро, у якому є нерозкритий, невичерпний резерв, Руссо пролагает шлях психологічному роману XIX сторіччя, у відомій мері передбачаючи відкриття й Стендаля, і Лева Толстого, і Достоєвського. Він починає враховувати величезну роль, що грають у житті людини всякого роду темні, не прояснені розумом, ірраціональні почуття й учинки, що трактувалися пізніше, уже в XX в., як почуття й учинки невмотивовані. У той же час Руссо робить первісне ядро характеру відносно незалежним від зовнішнього миру, що формує в людині тільки його «динамічні» якості, їм придбані і їм що втрачають. Він зберігає тим самим в «Сповіді» ту відносну незалежність свідомості від дійсності, той особливий інтерес до щиросердечного життя людини як явищу особливо складному, котрий був присутній уже в «Нової Элоизе» і який багато в чому був невідомий попередникам письменника. Він прямо заявляє в «Сповіді», що добуток його має своєю метою дати точне подання про «історії душі» героя

Інтерес до інших людей і до об’єктивної дійсності сполучається в «Сповіді» Руссо із зосередженістю автора добутку на внутрішньому світі героя. Це пояснює, чому герой легко забуває свої «нещастя», тобто події реального життя, але не може «забути» свої «помилки», «добрі почуття», тобто те, що було складовими частинами його «я». Він може «пропустити факти» і змінити їхня послідовність, але не може помилятися ні в тім, що почував, ні в тім, як його почуття змусили його надійти. Саме тому свідомість, спогад мають в «Сповіді» переважне значення, відтискуючи на задній план відчуття й сприйняття. Герой «Сповіді» добре бачить лише те, про що згадує, коли віддаляється від баченого, «відходить» від дійсності. До нього тоді вертається все: він пам’ятає місце, час, інтонацію, погляд, жест, обставини; ніщо не вислизає від його

Якщо доля в перші 50 років життя героя «Сповіді» захищає його схильностям, то протягом наступних десятиліть вона йде всупереч ім. Утвориться постійне протиріччя між його схильностями і його положенням. Герой VII-XII книг – жертва нещасть, зрадництва, віроломства. Його піддають цькуванню в Парижі й інших містах, його переслідують як перевертня в селі, обрушуються на нього із церковних кафедр; у нього крадуть його листи, окремі томи його творів, виганяють його із Франції, з Женеви, з Берна, з Невшателя, з о-ва Сен-Пьер, розбивають скла його будинку, кидають у нього каменями, коли він з’являється на вулицях, загрожують його життя. Він перетворюється у вічного відщепенця, залишається один, без засобів. Старий і хворий, він знівечений усякого роду життєвими бурами, утомився від багаторічних тривог і переїздів

Зовнішній мир тепер представляється ворожим героєві. За ним невідступно стежать. Герой упевнений, що навіть стелі над ним мають ока, а стіни – вуха; він оточений шпигунами й спостерігачами. Зовнішній мир, як він показаний у другій половині «Сповіді», втрачає ясність і виразність обрисів, обкутаний для нього «тьмою чорної справи». Герой відчуває себе у владі темряви й саме тому так боїться потемків, страшиться мороку. Його оточує й тривожить таємниця, у якій йому лише багато часу через вдається дещо розрізнити. Ця ворожість і, головне, непізнаваність дійсності втрачають тут насамперед свій історичний^-історичний-соціально-історичний зміст: проти героя звернений не феодальний мир, а мир взагалі. Тим самим психологізм трансформується, втрачає свою реалістичну основу. Це намечается вже в другій половині «Сповіді», але стає особливо помітним в «Мріяннях аматора самотніх прогулянок», написаних Руссо в останні роки життя

У цій книзі зберігається й навіть згущається атмосфера змови й переслідувань, підсилюється мотив самітності. Герой «Мріянь» почуває себе на Землі, як на чужій планеті, без ближнього, без друга, без співрозмовника. Люди представляються йому чужими, незнайомцями, він бачить у них лише « маси, щорухаються,», позбавлених яких-небудь «моральних початків».

Прославляння самітності сполучається з відмовою від мрії про щасливе майбутнє всіх людей. На місці мріянь про загальне добро виявляється тепер думка про відособлене щастя. Раніше герой мав товариську душу. Тепер він відстороняється від інших, але не забуває про себе. Раніше самотні прогулянки здавалися героєві безглуздими й нудними. Тепер вони приводять його в замилування. Тільки відмовившись від суспільних устремлінь, він повною мірою знайшов природу з усіма її «чарами».