4.6. Психологічні засади індивідуалізації і диференціації навчання

Цілеспрямована діяльність вчителя з навчання і розвитку кожної особистості в умовах спільної роботи з класом передбачає використання таких засобів, як індивідуалізація (врахування специфічних індивідуальних особливостей) та диференціація (врахування подібних, типових особливостей груп учнів) навчальної діяльності школярів.

Психологія індивідуалізації навчання

Реалізація індивідуального підходу передбачає знання вчителем вікових та індивідуальних психофізіологічних, психологічних, особистісних відмінностей школярів. Він повинен не тільки пристосовувати навчання до індивідуальних особливостей учнів, а й розвивати їх, що сприяє підвищенню ефективності і результативності освітнього процесу.

Головним психологічним критерієм індивідуалізації навчання є його узгодженість із перспективою найближчого розвитку учнів: із віковими особливостями, сензитивними періодами розвитку їхніх конкретних психічних функцій, притаманних певним віковим категоріям, новоутвореннями та особливостями обдарувань особистості.

Індивідуалізація і диференціація навчання виявляються у доборі змісту навчання, завдань і вправ відповідно до індивідуальних та вікових особливостей учнів. Учитель застосовує методи і норми навчання (репродуктивне, алгоритмізоване, проблемне тощо), враховуючи особливості окремих груп учнів, рівень розвитку в них умінь і навичок навчальної праці. Навчання має спрямовувати, стимулювати розвиток кожного учня – в цьому полягає основний смисл індивідуалізації та диференціації.

Індивідуальні відмінності між учнями проявляються в їх психофізіологічних особливостях (силі, рухливості, врівноваженості нервових процесів, швидкості реагування тощо); психологічних особливостях сприймання, пам’яті, уваги, мовлення, мислення, емоційної сфери, розумової працездатності; в особистісних та соціально-духовних відмінностях самосвідомості, у сформованості самоконтролю, самокритичності, працьовитості, пізнавальних і професійних інтересів, цінностей, спрямованості особистості тощо. Учні суттєво відрізняються один від одного також за рівнем їхньої попередньої підготовки до вивчення конкретних навчальних предметів. Усе це створює певні труднощі в організації їхнього навчання.

Простий навчальний матеріал успішно засвоює більшість учнів, незалежно від їх індивідуально-психологічних особливостей. За необхідності оволодіння складним навчальним матеріалом спочатку показники навчання учнів із різним рівнем знань мало відрізняються, тобто вони однаково низькі. Після більш-менш тривалого вивчення одні учні помітно випереджають інших. З часом ці відмінності суттєво збільшуються.

Існують складні взаємозв’язки між ефективністю різних методів навчання та індивідуальними успіхами учнів у навчанні. Наприклад, підвищення теоретичного рівня навчання прискорює розумовий розвиток молодших школярів, що зумовлює розширення діапазону індивідуальних відмінностей учнів в оволодінні знаннями та вміннями розв’язувати навчальні завдання. Крім того, місце кожної дитини у загальному діапазоні цих індивідуальних відмінностей не є фіксованим, а змінюється. Результати навчання учнів, що залежать також від його форм і методів, не однакові: одні учні досягають вищих результатів у процесі ініційованого вчителем динамічного засвоєння матеріалу і виконання вправ, інші – за умови самостійного регулювання темпу навчальної діяльності.

Відмінності в ефективності навчання виразніше проявляються за високих вимог до розумової працездатності школярів, яка залежить від типологічних особливостей вищої нервової діяльності (сили і рухливості нервових процесів). Учні із сильною нервовою системою порівняно швидше виконують завдання, у них менше тривають підготовчі і контрольні дії, що спостерігається ззовні, ці дії поєднані з виконавчими, коригуються у процесі роботи; діти зі слабкою нервовою системою виконували завдання у середньому значно довше, а підготовчі, виконавчі та контрольні дії більше відокремлювали одна від одної (помилки учні виправляли під час перевірки виконаної роботи, а не під час її виконання).

За індивідуального підходу до навчання школярів необхідно врахувати різноманітні індивідуальні особливості учнів:

а) навченість (наявність певного обсягу систематизованих знань і вміння їх використовувати, система вироблених навичок);

б) здатність до навчання (особливості уваги, сприймання, пам’яті, оволодіння необхідними логічними операція ми, навчальними прийомами, гнучкість мислення тощо);

в) ставлення учнів до навчання (мотиви учіння);

г) рівень самооцінки і домагань учнів у сфері навчання.

Відповідність спрямованості, змісту, організації та методів навчання індивідуальним особливостям школярів підвищує ефективність їхньої навчальної діяльності, сприяє розвитку особистості.