4. Університети України у XX ст.

На початку XX ст. створюються вищі навчальні заклади для жінок. Так, у 1903р. в Одесі з ініціативи професорів Ново­російського університету Н. Н. Ланге, Е. Н. Щепкіна та ін., були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси,, реорганізовані в 1906 р. у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-матема- тичним факультетами. У 1908-1910 pp. вони поповнилися юри­дичним і медичним факультетами. Останній пізніше був перетво­рений у жіночий медичний інститут.

У 1907 р. Вищі жіночі курси відкрилися в Харкові з історико- філологічним, фізико-математичним і юридичним відділеннями. У 1910 р. в Харкові відкрився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету

В. Я. Данилевський.

У Києві в 1906 р. завдяки зусиллям професорів університету відновили роботу Вищі жіночі курси, закриті в 1889 р. Спочатку вони складалися з історико-філологічного і фізико-математичного відділень, а в 1907-1909 pp. тут відкрилося ще юридичне, медичне і економічно-комерційне відділення. У 1916 р. медичне відділен­ня було реорганізовано в Київський .жіночий медичний інститут, очолюваний професором університету П. І. Морозовим.

У 1906 р. в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей з історико-філологічним і економічно- комерційним відділеннями. Через два роки на базі останнього був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів, професор М. В. Довнар-Запольський. У 1913 р. відбувся перший випуск студентів Київського політехнічного

інституту. На випускних іспитах був присутній великий російський учений Д. І. Менделєєв.

Катеринославське вище гірниче училище в 1912 р. було пе­ретворено в гірничний інститут. Протягом 1903-1917 pp. інсти­тут закінчило 457 осіб, більшість з яких працювали на промис­лових підприємствах Донбасу і металургійних заводах.

Продовжував підготовку спеціалістів Ніжинський істори- ко-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інсти­тути в Харкові, Київська й Одеська консерваторії та ін.

Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вузів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. На території західноукраїнських земель до 1918 р. існувало ще 4 вищих навчальних заклади: університе­ти у Львові і Чернівцях, політехнічний інститут і академія вете­ринарної медицини у Львові.

Події 1917 р. змінили не лише соціальний устрій, але й по­ставили на порядок денний створення нової школи з новими пе­дагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних кадрів. Програмним доку­ментом стала декларація генерального секретаріату від 26 черв­ня 1917 p., в якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної школи та підготовку кадрів. Почалося становлення системи української вищої освіти.

У 1918 р. університети Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) отримали статус державних універ­ситетів України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет в Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття у Таврійській філії Київського університету, а ще через півроку, за повною підтрим­кою та допомогою Київського університету, урочисто відкри­вається Таврійський університет.

В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота за відкриття інших університетів у Полтаві, Чернігові і Ніжині. Відкрилися Київський український народний універси­тет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.

Для більш широкого залучення трудящих країни до вищої освіти в 1919 p., зокрема, у Києві, Харкові, Катеринославі були від­криті підготовчі курси, у 1921 р. — створені робітничі факультети.

У 20-і — 30-і роки ясно визначилися дві протилежні тен­денції щодо розбудови університетів в Україні. З одного боку, в Україні відкривалися та діяли нові університети (наприклад, в Катеринославі), інтенсивно реорганізовувалися Київський, Хар­ківський та Одеський університети, відчував на собі величезний вплив з боку українських університетів Сімферопольський універ­ситет. З іншого боку, у зв'язку з важким економічним станом, бу­ла скасована низка вищих навчальних закладів, у тому числі університети, що виникли у незалежній Україні 1918-1920 pp.: Київський український народний університет, Український дер­жавний університет у Кам'янець-Подільському.

У 1919 р. було введено "Тимчасове положення... про керу­вання вищими навчальними закладами", відповідно до якого усі вищі навчальні заклади повинні були вести роботу у трьох на­прямках: науковому, науково-навчальному та просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що скла­даються з делегатів факультетських рад. Керівництво госпо­дарською діяльністю покладалося на господарський комітет. По­сади ректора і проректора скасовувалися, а їх функції виконува­ли комісари вищих навчальних закладів, яких призначали Нар- комосвіти і які мали надзвичайні повноваження. Загальнодер­жавні питання передавалися на обговорення і рішення Нарко- мосвіти. Таким чином, "Тимчасове положення" було основним документом, який поклав початок централізованій системі керу­вання вищою школою, зокрема, університетами.

Розбудова вищої школи на початку становлення радянської влади в Україні проводилася за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вважалося, що старі університети були відірвані від життя, оскільки вони давали своїм вихованцям обґрунтовані теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками._в На думку керівників освіти того часу, університети практично не готували спеціалістів виз­наченого, явно окресленого профілю. Виняток складали лише студенти медичних та юридичних факультетів. Особливій кри­тиці піддавалася система підготовки спеціалістів на історико- філологічному та фізико-математичному факультетах. Випуск­ники цих факультетів направлялися викладачами загально­освітніх шкіл, ремісничих училищ, технікумів.

Саме у ці часи виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти та виробництва. Однією з перших структур такого типу став Інститут інженерів електриків-виробничників (ИЕВ). Система ІІЕВ виходила з того, що немає інженерів широкого та вузького профілю, а є інженери для тих або інших потреб про­мисловості та техніки. На думку організатора такого інституту (Я. Ф. Каган-Шабшая), на початковому етапі своєї діяльності інженер зобов'язаний працювати досвідченим спеціалістом, а не засвоювати основи виробництва. Студент розглядався як по­вноцінний учасник виробничого процесу. Чотири дні на тиждень студенти працювали на заводі. Два інші дні на протязі 10 годин вони навчалися в інституті. Не було залікових сесій. Іспити за предметами складали одразу після закінчення занять. Система ІІЕВ була втіленням економіки: студенти, працюючи на вироб­ництві, компенсували витрати на своє навчання працею, беручи участь у створенні матеріальних цінностей.

Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла свій відбиток у рішенні наради "Про реформу вищої школи" (1920 p.), що передбачало створення у вузах вузькоспеціалізова- них факультетів з трирічним терміном навчання. Такі тенденції у вищій освіті поширювалися й на університети: замість філо­логічного та природничого факультетів відкривалися педа­гогічні факультети з різноманітним спектром фахових спеціалізацій. Цей підхід віддзеркалював тенденції розвитку ви­щої освіти за рубежем: на початку XX ст. у деяких американсь­ких університетах з'явилися педагогічні факультети.

Необхідність створення педагогічних факультетів в універ­ситетах диктувалася потребами народної освіти, підвищенням якості підготовки вчителів. Передбачалося, що в процесі реор­ганізації університетів вдасться визначити профіль випуск­ників, розробити нові навчальні плани і програми, ввести суспільні дисципліни, підготувати нові професорсько- педагогічні кадри.

Проте, реформа в українських університетах пішла по- іншому. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат народної освіти України став на позиції ліквідації власне університетів.

У 1920 році Наркомосвіти України ліквідував університе­ти в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та Сімферополі. Роз­почався етап військово-комуністичного стилю керівництва ви­щою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих універси­тетів стали самостійні медичні і юридичні інститути, а також тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико- філологічних і фізико-математичних факультетів.

Студенти фізико-математичних факультетів, які виявили нахил до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.

Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися нежиттє­здатними. Спроба надати "теоретичним", відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не отримала підтримки ані серед професорів, ані серед студентів.

На базі університетських факультетів утворювалися інститути: фізико-математичних та гуманітарно-суспільних наук. Виникали нові вищі навчальні заклади — Академія тео­ретичних знань, що складалася з інститутів суспільних та фізико-математичних наук.

У 1921 р. Наркомосвіти УРСР на основі старих універси­тетів розпочав створення Інститутів народної освіти: Київського, Харківського, Одеського, Катеринославського.

У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народ­ної освіти створені інститути фахового навчання, що випускали викладачів для технікумів, робфаків. На базі факультетів соціального виховання — інститути соціального виховання, що готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, по­зашкільних робітників та ін. Незабаром інститути соціального виховання були перетворені в педагогічні інститути.

Тимчасові вищі педагогічні курси, інститути фізико-мате­матичних та гуманітарно-суспільних наук, інститути народ­ної освіти та академії теоретичних знань являли собою різно­манітні "експериментальні" форми вищої освіти у період з 1920 по 1933 pp.

Повернення до університетської освіти, відкриття старих та утворення нових університетів України стало визначною подією 30-х років.

Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі і Дніпропетровську. За короткий термін університети стали науковими та освітянськими центрами Ук­раїни. До функціонуючих факультетів додавалися нові. Створю­валися вечірні та заочні відділення, що позитивно відбилося на реорганізації вищої освіти.

Таким чином, лише на початку 1939 р. конкретно визначи­лася державна система університетської та педагогічної освіти.

^ Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи увійшли Львівський та Чернівецький університети.

Усього до початку 1938/39 навчального року в УРСР нара­ховувалося 129 вищих навчальних закладів.

У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх полягала в тому, що во­ни відбивали риси університетської освіти, яка спиралася на ши­року науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена струк­тура навчального плану підготовки майбутнього фахівця: за­гальнотеоретична та загально спеціальна підготовка. На ос­танніх курсах — підготовка за конкретним фахом — вузька спеціалізація. У планах передбачався вибір тематики курсів.

Розвитку наукових досліджень сприяло введення нової сис­теми вчених ступенів та вчених звань і порядку їх присудження.

Слід підкреслити, що інститути народної освіти стали розви­ватися як українські вищі навчальні заклади, які готували педа­гогічні кадри для органів освіти України. Викладання в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах було українізоване: введені були предмети, які ґрунтовно знайо­мили студента з географією, історією, літературою, мовою, куль­турою та побутом українського народу.

Оцінюючи період 1917-1941 pp., треба зважити на те, що він мав величезне значення в історії розвитку університетської педа­гогічної освіти в Україні. У зв'язку з возз'єднанням західноук­раїнських земель з Україною стали державними національними університетами Львівський та Чернівецький університети (1940 p.).

Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни в Ук­раїні склалася університетська система вищої освіти, яка включа­ла шість класичних університетів: Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський та Чернівецький.

Велика Вітчизняна війна зруйнувала позитивні зміни, що відбувалися у вищій освіті. У зв'язку з окупацією, державні ву­зи України були евакуйовані у східні райони СРСР.

Лише наприкінці 1943 р. евакуйовані українські універси­тети та інститути почали повертатися в рідні міста.

Відразу ж після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України в університетську систему ввійшов ще один ВНЗ — Ужгородський державний університет, перший ВНЗ Закарпаття.

У повоєнний період в університетах винникла суттєва по­треба до укрупнення фахів, розширення профілю спеціалістів. Були переглянуті навчальні плани і програми ВНЗів. Відбулося укрупнення низки ВНЗів. У ВНЗах якість підготовки спеціаліс­тів була набагато кращою. На підготовку кожного спеціаліста витрачалося менше коштів, раціональнішою було використання матеріально-технічної бази ВНЗів.

Завдяки укрупненню ВНЗів, з 1950 до 1960 р. кількість їх в Україні скоротилася з 160 до 135. Водночас більш, ніж удвічі збільшилася кількість студентів: з 201,5 тис. до 417,7 тис. осіб. Здійснювалося наближення ВНЗів України до виробництва, удосконалювалася їх структура, усувався паралелізм у підго­товці кадрів.

У 1956-1957 pp. були створені медичні інститути у Воро- шиловграді та Тернополі, куди переведена була частина сту­дентів з Київського та Харківського медінститутів. У 1958 р. відкрився гірничо-металургійний інститут у м. Ворошилов- граді (Луганську).

Нові заочні та вечірні відділення і факультети відкрилися у 26 ВНЗах в період 1955-1957 pp.

У 1956 році Міністерство вищої освіти СРСР затвердило по­ложення про філії заочних ВНЗів та про учбово-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти заочних інсти­тутів, відділень та факультетів могли одержувати необхідну їм у навчанні допомогу, краще опановувати знання.

Зміни в географічному розміщенні ВНЗів сприяли більш по­вному охопленню вищою освітою жителів усіх областей, набли­женню умов навчання до умов праці майбутніх спеціалістів. Про­те головними вузівськими центрами в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса та Львів. У 1958 р. у цих містах знаходилося

70 ВНЗзів з 140, навчалося — 59 % від загальної чисельності сту­дентів. У Харкові було 24 ВНЗи, у Києві — 18, в Одесі — 16, у Львові — 12.

’Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників. їх кількість за 10 років (з 1950 до 1960 р.) збільши­лася з 14,5 тис. до 24,7 тис.

Відомі вчені, що викладали у ВНЗах, сприяли активізації наукової праці студентів. Так, у 1955 р. в інститутах України членами наукових гуртків були понад 9 тис. студентів, у 1958 р. їх стало вже більш ніж 15 тис.

\і В другій половині 50-х років починається перебудова університетської педагогічної освіти. Були переглянуті на­вчальні плани і програми для студентів педагогічних фахів університетів у бік збільшення кількості часів на викладання пе­дагогічних, психологічних та методологічних дисциплін.

Відновлення університетської педагогічної освіти у великій мірі торкнулося практичної підготовки студентів до роботи в се­редній школі. Кількість годин, що відводилася на педагогічну практику, збільшилася більш, ніж у три рази.

На початку 60-х років починає розширюватися мережа дер­жавних університетів шляхом перетворення в університети круп­них педагогічних інститутів: Донецького та Сімферопольського.

Науково-дослідницький напрямок університетської освіти став саме тією рисою, яка відрізняла університети від педінсти­тутів у процесі підготовки педагогічних кадрів.

у У 1960-1970 pp. основна увага при плануванні підготовки кадрів направлялася на ті ланки вищої освіти, що забезпечували науково-технічний прогрес у всіх галузях народного господарства, подальше зростання культури та добробуту трудящих. Почалася підготовка кадрів за багатьма новими спеціальностями. Зокрема, з механізації розрахункових робіт, з обслуговування приладів точ­ної механіки, з електроакустики та звукової техніки, з обслугову­вання електровакуумних машин, оптичних приладів, з проекту­вання та експлуатації атомних і енергетичних установок, елект­ричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технології полімерних матеріалів та ін.

У 1974-1975 pp. на основі чинних навчальних планів ВНЗів були створені робочі навчальні плани, у яких визначалося кіль­кість годин, що витрачає студент на самостійну роботу з кожної дисципліни. При цьому увага зверталася на складність навчаль­ного курсу, його трудомісткість і значимість для спеціалістів да­ного профілю.

З метою фахової адаптації випускників з 1972 р. було введене річне стажування молодих спеціалістів на підприємствах народно­го господарства. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не лише збільшенням обсягів та розширенням тематики науково- дослідницької роботи студентів, але й зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.

У 70-х роках була зроблена спроба удосконалення процесу формування висококваліфікованих спеціалістів-педагогів в умо­вах університетської освіти. У методичне забезпечення були впроваджені учбово-методичні комплекси, що були покликані забезпечити єдність фундаментальної, спеціальної та психолого- педагогічної підготовки фахівця. Проте, їх реалізація носила формальний характер.

Прогресивною тенденцією вищої школи 70-х років стала но­ва форма організації самостійної роботи студентів, проведення атестацій в середині семестру.

Разом з позитивними змінами необхідно відзначити і нега­тивні, що мали місце в історії вищої освіти 60-70-х років. Науко­во-технічний прогрес потребував мобільної системи підготовки спеціалістів, а програми ВНЗів практично не змінювалися. ВНЗ були у полоні інструкцій та розпоряджень, вони не мали права змінювати програми навчання. Необхідність реалізації плану прийому та випуску спеціалістів призводила до того, що виклю­чити недбайливого студента можна було лише за умови, якщо він сам припиняв відвідувати тривалий час університет, або чи­нив кримінальний злочин.

У навчальних планах педагогічних спеціалізацій пріоритет­не місце займали теоретичні дисципліни: суспільно-політичні, військово-медичні, що ніяк не були пов'язані з майбутньою пе­дагогічною діяльністю. Педагогічній практиці приділялося все менше уваги, і найчастіше вона проводилася формально.

Навчальний процес у цілому здійснювався екстенсивними методами. Кількість інформації, що необхідно було засвоїти за весь період навчання, постійно зростала. Збільшувалося число аудиторних занять. Організація самостійної діяльності сту­дентів проходила формально, зростала роль адміністративних методів керівництва. У студентів формувалася інертність мис­лення і діяльності.

За час з 1960 до 1980 pp. була реорганізована частина ВНЗів, відкривалися нові.

Донецький педагогічний інститут був перетворений на До­нецький університет. На базі вечірньої філії Харківського політехнічного інституту відкрився Ворошиловградський вечірній машинобудівний інститут та ін.

У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 ВНЗів, у тому числі університетів — 9, технічних ВНЗів — 50, сільськогосподарських ВНЗів — 17, ВНЗів з економіки та права — 10, педінститутів — ЗО, ВНЗів охорони здоров'я — 15, ВНЗів фізкультури та спорту — З, ВНЗів культури та мистецтва — 12. До мережі ВНЗів відносяться також 25 філій ВНЗів України, 7 спеціалізованих факультетів та відділень і 12 загальнотехнічних факультетів.

З 1984 р. педінститути та університети почали проводити цільовий набір студентів за направленням педагогічних рад шкіл, органів освіти на факультети, що готують педагогічні кадри. Про­те, реалізація цього проекту не завжди мала позитивний результат.

Після здобуття незалежності (1991 p.), у суверенній Україні почалося формування власної політики в галузі вищої освіти. Ця політика орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, корінне відновлення освіти, форм і методів навчання, збільшення інте­лектуального потенціалу країни.

В даний час в Україні діє 15 класичних університетів. У 90-і роки продовжує спостерігатися тенденція реорганізації деяких педагогічних інститутів країни в університети. Так, у 1992 р. Івано-Франківський педінститут перетворений на При­карпатський університет. Луцький педінститут у 1993 р. отри­мав статус Волинського державного університету. У 1G94 році організовано Східно- і Південноукраїнський університети.

Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського (м. Одеса) набув цього статусу згідно постано­ви Кабінету Міністрів України за № 592 від 29 серпня 1994 року, відповідно до рішення Державної акредитаційної комісії Міністерства освіти України від 30.06.94 р. № 12. Університет ім. К. Д. Ушинського є членом Асоціації Європейських універси­тетів, його внесено до державного реєстру закладів освіти Ук­раїни з наданням ліцензії на здійснення освітньої діяльності за IV рівнем акредитації, що надає йому право готувати фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст, ба­калавр, спеціаліст, магістр.

Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського створено на базі Одеського державного пе­дагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського, який було засновано у квітні 1919 р. За 80 років існування підготовлено понад 50 тис. висококваліфікованих фахівців для органів освіти, відомств, міністерств України, країн ближнього зарубіжжя, частина з яких працюють на керівних посадах державних адміністрацій в облас­тях та містах країни, обрані народними депутатами Верховної Ра­ди та депутатами місцевих рад усіх рівнів. Серед випускників університету — біля 70 вчителів-орденоносців, понад 100 заслу­жених вчителів України, відомих письменників, художників, більше 50 олімпійських чемпіонів та чемпіонів Європи і Світу. На­казом Міністерства Освіти України за № 129 від 3 травня 1994 р. на базі Одеського державного педагогічного інституту створений Південноукраїнський навчальний комплекс "Педагог", до складу якого ввійшли 21 навчально-виховний заклад. За останні три роки було зараховано 430 випускників комплексу "Педагог". У 1997 р. до складу університету увійшли три навчальні заклади: Одеський педагогічний коледж, Балтське педагогічне училище, Білгород- Дністровське педагогічне училище. .

Основними напрямками діяльності Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського є: підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації фахівців за державними замовленнями та угодами з юридичними та фізичними особами у сфері освітньої діяльності. Ця робота поєднується з проведенням наукових досліджень та впровад­женням їх результатів у практику.

Черкаський і Сумський педінститути стали державними педагогічними університетами в 1995 р.

Протягом останніх років була переборена державна моно­полія в галузі вищої освіти. Відкрито вузи з різноманітними формами власності: комерційні, приватні, спільні, міжна­родні, що надають можливість одержання вищої освіти ве­ликій кількості випускників середніх та средньоспеціальних навчальних закладів.

Розвиток платної та безкоштовної вищої освіти, з одного боку, відкриває можливість підготовки спеціалістів на ко­мерційній основі за угодами. З іншого боку, різко зменшує кількість місць для вступників на держбюджетній основі і об­межує доступ у ВНЗи тих, хто не має можливості оплатити своє навчання.

Корінні перетворення у вищій освіті пов'язані з розробкою та впровадженням у 1988-93 pp. нових навчальних планів, у яких реалізований диференційований підхід до підготовки спе­ціалістів для педагогічної, виробничої та науково-дослідниць- кої діяльності.

Маючи значний науковий потенціал, університети тра­диційно є найбільшими центрами підготовки фахівців. Універ­ситети покликані забезпечувати суспільство спеціалістами для проведення науково-дослідницьких робіт, адміністративної, політичної, правової, культурологічної та ін. діяльності. Для 90-х років характерною є тенденція, що пов'язана з підготовкою в університетах висококваліфікованої педагогічної інтелігенції. Традицію підготовки спеціалістів у формі екстернату було відроджено в 1995 р.

Університети, поряд з педагогічними інститутами, займа­ють головне місце в розвитку та удосконаленні середньої, серед­ньо-спеціальної та вищої освіти, підготовки викладачів для се­редніх шкіл, училищ, технікумів і ВНЗів.

Сьогодні університети України відіграють головну роль в системі безупинної освіти, підвищення кваліфікації спе­ціалістів, що вже мають вищу освіту, вчителів та керівників шкіл, робітників різних галузей державного господарства.

Розділ 4. МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ