2. Основні етапи розвитку науки

І. С. Алексеев [2] стисло відзначає, що начатки елементар­ного знання сягають найдавнішого періоду розвитку людсько­го суспільства.

Початкові знання носили характер емпіричних правил для конкретних видів діяльності людини, поповнючись безпосе­реднім породженням їх ціною матеріальних дій. На цьому грунті людство накопичило значний обсяг вихідних відомостей про на­вколишній світ і, власне, про себе. Свідченням цього є історія розвитку країн Давнього Сходу, Вавілону, Єгипту, Індії, Китаю.

У попередній історії науки певну роль зіграла також і міфо­логія, де знайшли відбиток прагнення людей побудувати загаль­ну картину явищ оточуючого світу за допомогою уяв і фантазії. Таким шляхом виникли релігійно-антропоморфні уявлення про надприродні сили, що панують у природі і стоять над нею.

У виникненні науки вирішальне значення мали соціальні умови, зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил і виробни­чих відносин.

Однією з умов виникнення науки стало поділення праці на фізичну і розумову працю.

У зв’язку з цим у Давній Греції (VI-IV ст. до н.е.) виникли теоретичні концепції, які пояснювали реальний світ через кон­цепцію закономірного початку (Фалес — на рубежі VII-VI ст. до н.е. і Демокріт на рубежі V-IV ст. до н.е.). Даний етап розвитку пізнання має назву натуральної філософії.

Натурфілософія, відокремившись від міфології, перетвори­лася у філософію природи, особливістю якої стало переважно умоглядне її тлумачення як єдиного цілого.

Спочатку вона сінкретично (без поділу на складові) з'єдну­вала у собі філософію і природознавство. Але це ще не було на­укою, оскільки її результатом не могло бути відкриття об'єктив­них законів реального світу.

Найбільш характерною рисою пізнання в цю епоху було виділення і опис найзагальніших та найсуттєвіших моментів і явищ природи, суспільства і мислення.

Б. М. Кедров [3] підкреслював, що відкриття законів укла­дає головну задачу будь-якої науки. Доки відповідні закони не відкриті, людина може лише описувати явища, збирати і систе­матизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Це ще не є наукою. У всякому разі — це ще не та дана, розвинена фор­ма, що має визначення науки.

Надалі такий засіб пізнання призвів до встановлення дея­ких суттєвих принципів, тверджень і до описового формулюван­ня низки законів, що стали початком виникнення окремих галу­зей знання, які відокремилися від натурфілософії: логіки (Арістотель, IV ст. до н.е.), геометрії (Евклід, IV ст. до н.е.), ме­ханіки (Архімед, III ст. до н.е.), астрономії (Птолемей, друга чверть II ст. н. е.).

Панування релігійно-містичного світогляду в епоху серед­ньовіччя загальмувало, але не зупинило процес пізнання. Нові важливі досягнення в ряді сфер звання в цю епоху пов'язані з іменами видатних мислителів та вчених Арабського Сходу і Се­редньої Азії (Ібн Сіни, перша чверть XI ст.; Ібн-Рушда, кінець XII ст.; Біруні, середина XII ст.) та ін.

У Європі під впливом їх вчення виникла схоластика, з по­зицій якої робилися спроби дати науково-теоретичне обгрунту­вання релігійному світогляду в різноманітних його проявах. Філософським грунтом схоластики служили ідеї вчених ан­тичного світу (Платона та Арістотеля, IV ст. до н.е.), погляди яких схоласти пристосовували до своїх цілей. Водночас схолас­тика сприяла формуванню і розвитку культури, формального мислення і мистецтва теоретичних суперечок та дискусій.

Розвиток середньовічної алхімії пробудив інтерес до емпіричного вивчення хімічних речовин, а астрології — до постійного спостереження за небесними тілами, що сприяло ста­новленню матеріальної бази астрономії.

Основи сучасної науки стали складатися в епоху Відроджен­ня. Цьому сприяли такі обставини, як: наявність визначеної су­ми знань, досягнутих у минулому; виникнення капіталістичного засобу виробництва, одним з основних умов розвитку якого був прогрес науки, що підірвав панування релігійного світогляду ре­волюційними ідеями даної епохи і нових досягнень науки, які на початку займали важливе місце в духовному житті суспільства; озброєність науки, поряд зі спостереженням і описом, новими експериментальними методами вивчення явищ.

В науці нового часу експеримент стає провідним методом дослідження і радикально розширює сферу пізнання реальності, тісно поєднуючи теоретичні міркування з практичним "іспитом" природи. Внаслідок значно посилилася пізнавальна могутність науки XVI-XVII ст.

Це глибоке перетворення науки було першою науковою революцією (Галілей, 1632 p., 1663 p.; Копернік, 1543 p.; Гарвей, 1628 р.; Декарт, 1637 p., 1644 p.; Гюйгенс 1690 p.; Ньютон, 1676 p. та ін.).

Успіхи механіки визначили розвиток механістичного ма­теріалізму.

Використовуючи закони механіки, пояснювалася суть не лише фізичних і хімічних, але і біологічних явищ (Ламетрі, 1715 p., 1747 p.; Бореллі, 1666 р. 1682 р. та ін.). Положення ме­ханістичного матеріалізму складали основу теорії пізнання і на­укової методології того часу.

У XVIII ст. і на початку XIX ст. на цій ідейній, науково-тео­ретичній і практичній основі був накопичений, систематизова­ний та узагальнений великий за обсягом матеріал у конкретних галузях природознавства (Ейлер, 1736 р,, 1744 р._; Ломоносов, 1742 р.; Лаплас, 1796 p., 1825 р.), предметом вивчення якого бу­ли явища дійсності. Проте в цей і в наступні періоди механістич­ний матеріалізм все-ж-таки не задовольняв ідейним потребам природознавства у поясненні нових даних, одержуваних наукою.

Нові революційні зміни в науці пов язані з відкриттям зако­ну збереження і перетворення речовини таенергії (Маєр, Джоуль, Гельмгольц, Ломоносов, 1848 p.), клітинної будови рослинних і тваринних організмів (Шлейден, Шванн, 1838 p., 1839 p.), за­конів органічного світу (Дарвін, 1859 p.), періодичної системи елементів (Менделеев, 1870 p.).

Ідея розвитку стає визначальною ідеєю в науці.

Наприкінці XIX — початку XX ст. відбувався підрив кла­сичних уявлень про реальний світ у зв язку з відкриттями елек­трону (Томсон, 1898 p.), рентгенівського випромінювання (Рент­ген, 1895 p.), радіоактивності та інших явищ (П. Кюрі, М. Скло- довська-Кюрі, 1895 p.), значення яких не можна було пояснити на основі механістичного світогляду. Це збільшувалося інтенсив­ним проникненням суб єктивного ідеалізму до природознавства.

Назріла криза розв язалася новою революцією в науці, що почалася у фізиці (Планк, 1900 p.; Ейнштейн, 1905 p., 1916 p., 1924 р.) і охопила всі основні галузі науки. Як відомо, М. Планк висунув гіпотезу про існування квантів світла. А. Ейнштейн роз­робив спеціальну та основи загальної теорії відносності.

Перехід до пізнання нових рівнів матерії обумовив корінну переоцінку значення цілої низки основних понять колишньої науки — атом, простір та час, маса, енергія тощо. Це означало радикальну зміну основ наукового мислення і зробило глибокий вплив на подальший розвиток науки в цілому.

Наступний етап наукової революції припадає на 20-30-і pp. XX століття. Саме у цей період була створена квантова механіка, багато галузей науки перейшли до вивчення складних систем­них об'єктів.

У біології вперше була сформульована теорія рівнів ор­ганізації живих систем, зросла пізнавальна могутність науки, розширилися її взаємозв'язки з технікою, а також з усіма сторо­нами суспільної діяльності, посилилася тенденція перетворення науки у продуктивну силу і підвищилася її роль у суспільстві (Лазарев, Трифонов, 1980 p.).

Створилися передумови для новітнього етапу розвитку на­уки, що обумовили у 50-і роки XX ст. сучасну науково-технічну революцію. Найбільш характерні риси цього періоду науки роз­глянуті у багатьох сучасних спеціальних монографіях та підручниках.

Таким чином, в історії людства відбувалися закономірні зміни щодо "спокійних" і революційних періодів розвитку на­уки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбували­ся та відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що на­ука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.