Література :

1. Голод С.І. Стабильность сім’ї. Л., Наука, 1989.

2. Мацковский М.С., Гурко Т.А. Молодая семья в большом городе. М., Знание, 1986.

3. Харчев А.Г. Исследование семьи: на пороге нового етапа. Журнал соц. исслед., 1986, №27.

4. Волкова А.П., Трапезникова Т.П. Методические приемы диагностики супружеских затруднений. – Вопросы психологии ,1985, № 5.

5. Гозман Л.Я. Психология эмоциональных отношений. М., МГУ, 1987.

6. Обозов Н.Н., Обозова А.Н. Диагностика супружеских отношений. – Психолог. журнал, 1982, № 3.

7. Обозов Н.Н., Обозова А.Н. Факторы устойчивости брака. – Семья и личность, 1981.

Лекція № 16 Проблема згуртованості групи у соціальній психології

Зміст і характеристика згуртованості. Основні підходи до групової згуртованості у західній соціальній психології.“Групова динаміка” К.Левіна. Ціннісно-орієнтаційна єдність і стратометрична концепція А.В.Петровського. Шляхи оптимізації соціально психологічної згуртованості. Особливості згуртованості студентської групи.

Важливість введення до курсу даної теми пояснюється тією роллю, яку посідає на теперешньому етапі розвитку держави економічної могутності, необхідності великої соціально-психологічної згуртованості трудових колективів як однієї з найважливіших передумов ефективності професійної діяльності.

Зміст та характеристика згуртованості

Групова згуртованість розглядається соціально-психологічною наукою, як важлива характеристика міцності, єдності та стійкості міжособистісних взаємодій і взаємовідносин у малій групі.

Дослідження групової згуртованості (ГЗ) розпочалися в західній соціальній психології в школі групової динаміки (К.Левін). Її вивчення спиралося на розуміння групи, як психологічної спільності, заснованої на системі емоційно-міжособистісних зв`язків (Л.Фестінгер).

Йому належить і найпоширеніше визначення групової згуртованості як складової усіх сил, що діють на членів групи з тим, щоб утриматися в ній. Таким чином, згідно цієї концепції згуртованою вважалась така група, в якій переважали сили притягування її учасників.

Дещо пізніше групова згуртованість інтерпретувалась також як привабливістьі корисність групи для індивіда (Д.Картрайт, А.Зандер). За Д.Картрайтом ГЗ характеризувалась тим, якою мірою члени групи бажають залишитись в ній.

Дещо по іншому підходив до визначення чинників і наслідків ГЗ уже згадуваний вище Д.Картрайт. В основу його концепції покладена розгорнута модель ГЗ, як результат мотивації групового членства, уявлення про те, що певна сукупність мотивів зростають до рівня детермінант, які спонукають індивіда до збереження членства в конкретній групі.

Як видно з даної моделі групова згуртованість є результатом дії трьох змінних, які складають мотиваційне ядро потягу індивіда до групи (певну сукупність його потреб і цінностей; його очікування або суб`єктивну ймовірність того, що членство в даній групі матиме для нього позитивні або негативні наслідки; нарешті індивідуальний рівень порівняння як деяка середня суб`єктивна оцінка наслідків перебування людини в різних соціальних групах).

Коли ж вибір здійснено і даний індивід стає членом конкретної групи, то в дію вступає такий багатофакторний феномен, як спонукальні властивості групи. Дещо повніше подані в такій моделі і можливі наслідки зростання групової згуртованості.

Обидві розглянуті моделі ГЗ стали плідними науковими спробами розгляду цього феномену як багаторівневої та багатофакторної системи, що має в своїй основі складне переплетення змінних групового та особистісного характеру. Проте, на жаль, вони практично не піддаються операціоналізації, а їх застосування по суті зводиться до з`ясування міжособистісної привабливості на підставі різноманітних соціометричних методик.

Таким чином, у західній соціальній психології більш менш чітко виокремилися два підходи до оцінки ГЗ:

● через вимірювання взаємного емоційного тяжіння членів групи (чим більше індивідів подобаються один одному в даній групі, тим вище її згуртованість);

● через емоційну оцінку групи з боку її учасників (чим вище задоволеність групою, тим вище ГЗ).

Недоліком обох розглянутих підходів є відсутність адекватного інструментарію для вимірювання ГЗ. Тому їх прихильники тією чи іншою мірою використовують (з відповідною інтерпритацією результатів) запозичені із соціології різноманітні соціометричні методики.

На противагу західній соціальній психології вітчизняна соціально-психологічна наука (за радянських часів) базувала свої погляди на ГЗ на принципово відмінних підставах.

По-1-ше, враховуючи об`єктивно існуючий колективістський характер радянського суспільства основна увага соціальних психологів зосереджувалась на дослідженні психології колективу, як основного і вищого рівня розвитку малої соціальної групи. Хоча й допускалося існування в ньому малих неформальних груп, як особливого виду соціальних спільностей, але їх існування вважалося нестійким, тимчасовим і навіть небажаним явищем.

По-2-ге, оскільки пануючим методологічним принципом у вітчизняній психології (і це її сильна, непересічна сторона) був принцип діяльнісного підходу, то всі аспекти психології колективу розглядалися в нерозривному зв`язку з його діяльністю.

Такий підхід найбільшою мірою репрезентовано у відомій стратометричній концепції психології колективу А.В.Петровського. Згідно з нею психологічна структура колективу має багаторівневу (багатошарову) структуру.Перший рівень (прошарок – це зовнішній рівень групової структури, де виокремлюються безпосередні емоційні міжособистісні відносини (емоційна єдність). Тобто це є рівень розвитку взаємин членів групи (колективу) в рамках емоційної сфери (симпатії – антипатії),який традиційно вимірювався соціометрією. (див.Схему3).

Другий рівень (прошарок) уявляє собою дещо глибше утворення, яке позначається терміном “ціннісно-орієнтаційна єдність”. Цей рівень розвитку характеризується тим, що відносини між членами групи опосередковані спільною діяльністю і будуються уже не тільки на грунті симпатій –антипатій, а на збігові ціннісних орієнтацій , думок, оцінок, позицій стосовно об`єктів, що є найбільш значущими для групи в цілому (спільна діяльність – її цілі, форми і способи їх досягнення, інші групи та особи, ідеї, явища тощо).

І, нарешті, третій рівень (прошарок) групової структури лежить ще глибше і передбачає ще більшу “включеність” індивіда до спільної групової діяльності. В літературі та в людському побуті таку єдність називають інколи “почуттям ліктя”, а надзвичайно високий рівень взаємопорозуміння – розумінням з напівслова”. В соціально-психологічній науці цей рівень розвитку групової структури отримав назву її “ядра”, або предметно-ціннісної єдності колективу.

Цим рівням відповідають і певні рівні ГЗ. Якщо напершому рівні розвитку групової структури, група несе в собі ще досить помітні ознаки дифузності, в якій ще тільки намічаються майбутні тісні взаємозв`язки, то й рівень ГЗ ще не може бути високим.

На рівні ЦОЕ відбувається зближення суджень і оцінок у моральній та діловій сферах, у підході до цілей, задач і цінностей, які пов`язані зі змістом спільної соціально-корисної діяльності. Тому показник ЦОЕ власне і є показником, або індексом ГЗ. (Методика його вимірювання та інтерпритації буде розглянута на практичному занятті).

На третьому рівні індекс ГЗ може наближатися до свого абсолютного значення. Такого рівня досягають відносно невелика кількість колективів. У військовій сфері це можуть бути підрозділи, що тривалий час перебувають у напруженому ритмі бойової діяльності (миротворчі підрозділи, екіпажі кораблів у дальному поході, бойові розрахунки системи ППО тощо). Тільки на цьому рівні розвитку групової структури можна говорити про опанування колективом функції самоуправління.

З цією концепцією ухгоджуються певною мірою й існуючі теорії психологічної сумісності. Так, тривимірна класифікація М.М.Обозова і А.М.Обозової психологічної сумісності цілком “лягає” на вищезгадану модель групової структури:

● структурна сумісність – визнання подібності, індивідуально-психологічних характеристик – стає можливою уже на першому рівні функціонування групи, коли формується емоційна єдність;

● функціональна сумісність (узгодженість внутрішньогрупових функцій або ролей партнерів) стає можливою на другому рівні, коли досягається ціннісно-орієнтаційна єдність і коли з правом можна говорити про сформованість власне колективу та його згуртованість;

● адаптивна сумісність (високий рівень розвитку взаємостосунків членів групи) розвивається вже на другому рівні, але досягає вищих ступенів тільки на рівні предметно-ціннісної єдності.

Таку ж логічну операцію можна здійснити і з концепцією фахівців у галузі спортивної психології Р.М.Кричевського та І.Б.Антонової (міжособистісна сумісність, операційно-рольова, сумісність особистісних якостей, сумісність в процесі спортивної діяльності).

Концепція зарубіжного вченого М.Шоу щодо двох типів міжособистісної сумісності – потребносної та поведінкової, якщо перевести їх в площину сумісної групової діяльності, також не суперечить, розглянутій концепції А.В.Петровського та його послідовників.

Дослідження взаємозвязку згуртованості та продуктивності діяльності групи виявили, що лінійної залежності між ними не існує. При цьому було встановлено два головні чинники, які впливають на взаємозв`язок цих двох змінних:

1.Прийняті в групі норми. (Цей чинник було зафіксовано ще в ході Хауторських експериментів Е.Мейо).Якщо вони передбачають низьки рівні продуктивності, то члени високозгуртованих груп більшою мірою перешкоджатимуть їх зростанню, ніж у низькозгуртованих групах.

2.Чинник мотивації. Його можна сформулювати наступним чином: продуктивністть і згуртованість групи мають тенденцію до позитивного зв`язку у випадку високої мотивації і до негативного зв`язку, коли мотивація до праці є низькою.

Під час розгляду вищезгаданих концепцій групової (колективної) згуртованості ми неодноразово зазначали про можливість соціометричного дослідження (вимірювання) тих чи інших явищ і процесів. Справа в тому, що соціометрію відносять до основних методів діагностики міжособистісних стосунків. Цей термін має походження від двох латинських коренів – socius –товариш, співучасник, компаньон і metrum –вимірювання.

Основоположником соціометрії є американський психіатр і соціальний психолог Дж.Морено. Соціометрія отримала широке розповсюдження в зарубіжній соціології та психології в 30-ті роки, після появи книги Дж.Морено “Хто виживе?”. Він вважав, що сукупність міжособистісних відносин у групі складає ту первинну соціально-психологічну структуру, сутність якої багато в чому визначає не тільки цілісні характеристики групи, але й душевний стан людини.

У відповідності з теоретичною концепцією Дж.Морено, у суспільстві можна виділити дві структури: макроструктуру – своєрідне “просторове” розміщення людей в різних процесах їх життєдіяльності, та мікроструктуру – психологічні відносини, що складаються у людини з його найближчим оточенням, тобто міжособистісні стосунки. Він наполягав на тому, що потрібно здійснити не соціальну, а соціометричну революцію, тобто провести такі зміни макро- і мікроструктур, які б привели до їх гармонії, ідеальної відповідності у масштабі всього суспільства.

Утопічність і суперечливість цієї концепції принесли їй набагато більше критиків, аніж прибічників. Зараз на Заході про неї згадують, напевне лише історики науки. Проте методика, яка була розроблена в межах цієї концепції, залишилася дуже популярною і давно живе самостійним життям. Що ж уявляє собою соціометрія як метод?

Її сутність зводиться до виявлення системи “симпатій” та “антипатій” між членами групи, тобто до виявлення системи емоційних відносин в організації. Це виявлення досягається шляхом здійснення кожним учасником опитування нових виборів – у нашому випадку – серед особового складу військового підрозділу за даним критерієм.

Таким чином, в основі соціометрії лежить специфічний вид опитування (звідси часто цю методику ще називають соціометричним опитуванням). Як і всякий метод, соціометрія має свої перваги і недоліки. До дійсно суттєвих переваг відносять:

▲ Соціометрія заповнила вакуум, який з`явився в результаті відсутності інших методів, що дозволяють вивчати взаємовідносини;

▲ Соціометрія дала змогу отримувати результати у вигляді кількісних індексів у сфері, яка традиційно вважалася суто описовою, тобото такою, яку неможливо формалізувати;

▲ Соціометричне опитування є відносно простим як у проведенні, так і в аналізі результатів.

До недоліків цього методу слід віднести:

◙ специфічністьі ситуативність вимірювальних параметрів (фіксування переважно емоційних ставлень, які виражаються в симпатіях та антипатіяї; не виявляються істинні мотиви виборів тощо);

◙ можливість навмисного перекручення (викривлення) результатів при застосовуванні неанонімного тесту;

◙ обмеженість можливостей, зокрема, в силу динамічності відносин яку досить важко уловити, а тим більше вимірювати.

Що ж дозволяє виявити соціометрічне опитування?

По-1-ше, воно дозволяє визначити стан взаємовідносин у підрозділі і на цій підставі виявити його неформальну структуру (мікрогрупи, неформальних лідерів, соціометричний статус військовиків, їх потреби у спілкуванні та психологічну сумісність з іншими військовослужбовцями тощо).

По-2-ге, соціометричне опитування дозволяє визначити рівень згуртованості військового підрозділу, оцінити авторитетність у колективі молодших командирів, педагогічного активу.

По-3-тє, соціометрія відіграє й певну психотерапевтичну функцію. Участь у такому опитуванні змушує військовиків до наступного аналізу свого ставлення до товаришів по службі і нерідко стимулює коректування власної поведінки.

Таким чином, групова згуртованість, як важлива характеристика міцності, єдності, стійкості міжособистісної взаємодії та взаємин у нрупі значним, інколи вирішальним чином впливає на різні аспекти її життєдіяльності.

Групова сумісність – це показник згуртоавності колективу. Вона виявляється в узгодженості дій у спільній діяльності як результат сформованості позитивних взаємин між членами колективу.

Сутність і зміст групової згуртованості як соціально-психологічного феномену є теоретичною базою для дослідження оптимальних шляхів формування високозгуртованого і злагодженого військового колективу.