2. 2. Психологічна структура правничої діяльності
„Проблема будови діяльності має першочергове
значення як для розвитку теорії психології, так і
для визначення найбільш ефективних шляхів
рішення багатьох практичних задач”.
Б. Ф. Ломов [188, с. 215]
Прояви ентропійних процесів у суспільному житті в Україні, відчуження особистості від держави актуалізують дослідження професійної сфери правничої діяльності, її психологічних особливостей, структури.
Визначенню структури правничої діяльності присвячені роботи українських і російських психологів та юристів: В. В. Бедя, А. М. Бражнікової, А. Б. Вєнгєрова, С. Д. Гусарєва, В. Ф. Єнгаличева, М. І. Єнікієва, А. Т. Іваніцького, В. А. Полянської та ін. Їх праці демонструють позиції авторів щодо структурно-функціональної характеристики правничої діяльності, професійної правосвідомості, смислів, мотивів, цілей і задач правничої діяльності, її функцій, засобів, методів здійснення, результатів, проте у жодній з праць не представлено цілісного уявлення про психологічну структуру правничої діяльності. З огляду на це, нами здійснена спроба створення авторської моделі психологічної структури професійної правничої діяльності, котра інтегрує у собі погляди науковців у галузях психології та юриспруденції (див. рис. 2. 2. 1).
.
Рис. 2. 2. 1. Психологічна структура професійної правничої діяльності
Для характеристики психологічної структури правничої діяльності нами використані такі категорії, як: норми, свідомість, інститути й інституції, суб’єкт, об’єкт, предмет діяльності, функції та задачі діяльності, нужди, потреби, мотиви, цілі, засоби, методи здійснення діяльності, продукт та результат діяльності, котрі співвідносяться між собою як системні утворення з різних рівнів системи понятійних рядів.
Представлена на рис. 2. 2. 1 модель складається з трьох блоків:
І блок – блок соціокультурного призначення;
ІІ блок – блок загальної структури правничої діяльності;
ІІІ блок – блок функціонування правничої діяльності.
У І блоці – соціокультурного призначення – правнича діяльність розглядається нами як системоутворюючий чинник правової системи.
Поняття „правова система” поєднує у собі: правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, особливості правової ментальності, правової культури.
О. Ф. Скакун визначає правову систему як комплекс взаємопов’язаних та узгоджених правових засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також правових явищ, які виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, правові заклади, юридична техніка, правова культура, стан законності, її деформація, правопорядок тощо).
Елементами правової ситеми суспільства вчена визначає:
суб’єкти права: фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи (організації, держава, спільноти);
правові норми і принципи;
правові відносини, правову поведінку, юридичну практику, режим функціонування правової системи;
правову ідеологію, правову свідомість, правові погляди, правову культуру;
зв’язки між вищезазначеними елементами, котрі визначають результат їх взаємодії – законність, правопорядок.
Взаємодія зазначених елементів правової ситеми суспільства дозволила дослідниці виділити п’ять підсистем її функціонування:
інституційна – суб’єкти права виступають системоутворюючим чинником усієї правової системи;
нормативна (регулятивна) – правові норми і принципи, котрі регулюють відносини між суб’єктами права, об’єктивуються і систематизуються у нормативно-правові акти;
ідеологічна – можливість оцінити правове буття й обрати варіант поведінки відповідно до власного праворозуміння, рівня правосвідомості та правової культури;
функціональна – здійснюється дія норм права у процесі правотворчості, правореалізації, правозастосування, правового виховання, правовідносин та юридичної практики;
комунікативна – інтегративні зв’язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.
О. Ф. Скакун підкреслює, що поняття „правова система” має узагальнюючий характер. Воно включає у себе всі правові явища: правотворчість, правосвідомість, правореалізуючу діяльність, правову ідеологію. Право виступає ядром і нормативною основою правової системи, її цементуючим стрижнем. Праворозуміння є концептуальним фундаментом правової системи. Законність і правопорядок – обов’язкові результативні елементи правової системи, котрі забезпечують ефективність її функціонування [275].
Ефективність функціонування правової системи та правничої діяльності, з нашої точки зору, забезпечується такими структурними компонентами правничої діяльності, як: культурно-правові норми, котрі слугують підґрунтям правничої діяльності; правосвідомість суб’єкта професійної правничої діяльності, котра є її ядром, та правові інститути й інституції, котрі виконують функції правореалізації та виступають ґарантом стабільного правопорядку.
Культурно-правові норми складаються у процесі історичного розвитку суспільства, концентрують досягнення цивілізації в організації сусупільного буття, передаються з покоління у покоління й забезпечуються різними способами соціального впливу. Вони презентують ідеальну модель суспільних відносин, дають еталони, стандарти, стереотипи поведінки, встановлюють табу.
Критеріями культурно-правових норм виступають категорії: добра, зла, чесності, порядності, совісті, справедливості. У багатьох випадках норми права „виросли” з моральних принципів, проте в історії немає жодної держави, котра б досягла гармонії права й моралі.
Культурно-правові норми мають свій внутрішній зміст:
як мірило свободи і справедливості;
як результат діяльності держави щодо узагальнення та систематизації типових правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві;
як адресація до необмеженого числа індивідуально невизначених суб’єктів і розрахунок на багатократність застосування при певних життєвих обставинах [275].
„Норми права як культурна цінність, - вважає С. С. Сливка, - формують у юриста певний світогляд, суспільну свідомість, визначають характер суспільних відносин...” [276, с. 11].
Під впливом культурно-правових норм формується буденна правосвідомість громадян та професійна свідомість суб’єктів правничої діяльності. Специфіка правової свідомості полягає у тому, що вона сприймає, а потім і відтворює життєві реалії через призму справедливого, праведного і вільного, вимагає встановлення загальнообов’язкових норм поведінки, визначає межі правового і неправового, правомірного і протиправного.
М. І. Єнікєєв наголошує на тому, що правосвідомість людини визначається її загальною ціннісною орієнтацією щодо суспільства, здатністю до соціонормативної саморегуляції [109].
Буденна свідомість має справу зі звичними, типовими, повторюваними щоденно відношеннями між людьми і предметами, постійно перевіряє й оцінює свою ефективність, утілюючи культурні цінності та застосовуючи життєво-емпіричні знання, вміння і навички у повсякденній діяльності.
Буденна правосвідомість, відображаючи споглядальний момент пізнання: настрої, емоції, уявлення, ілюзії, що визначаються життєвими реаліями, слугує праворозумінню та соціонормативній саморегуляції у соціально-правовій поведінці громадян, спричиняючи їх морально-правову відповідальність перед державою.
Проявами буденної правосвідомості на негативному полюсі є: правовий інфантилізм, правовий нігілізм та правовий цинізм, тобто у громадян виробляється безвідповідальність, зневажливе ставлення до законів, правових принципів і норм, зневіра у справедливість та рівність перед законом, формується думка заперечення ролі права у житті та прагнення використання правових знань з метою уникнення відповідальності.
Проявами буденної правосвідомості на позитивному полюсі є: повага до права; уявлення й установки, котрі ґрунтуються на сучасних правових цінностях суспільства, зафіксованих у культурно-правових нормах; компетенції, достатні для захисту прав, свобод і законних інтересів людини, правомірної реалізації її громадянської позиції.
О. В. Улибіна припускає, що „саме на рівні буденної свідомості реалізується авторство як специфічна позиція суб’єкта” (курсив наш – Н. Є.) [308, с. 150]. Припущення дослідниці співвідноситься з нашим трактуванням поняття суб’єкта як автора діяльності (див. підрозділ 1. 1).
О. М. Столяренко висновує: „Правосвідомість є у кожного громадянина, проте у професіонала вона має відрізнятись систематичністю, повнотою, детальністю, зрілістю, професіоналізмом, глибокою усвідомленістю, переконаністю, базуватись на наукових даних” [за 107, с. 205]. Так, професійна правосвідомість інтегрує у собі знання суб’єкта про себе як представника юридичної професії, професійні правові цінності, науково-теоретичні знання, програми професійних дій, що, безумовно, є основною умовою успішної та якісної правничої діяльності.
О. В. Кобець вважає, що розвиток правосвідомості професіонала-юриста зумовлюється постійною взаємодією двох чинників: об’єктивних (соціальних) та суб’єктивних (індивідуально-психологічних). У якості основних детермінант цього процесу він виділяє систему таких соціальних явищ, як соціально-економічна структура суспільства, рівень і категоріальна структура суспільної правосвідомості, існуючі у суспільстві норми моралі і права тощо. Вчений доводить, що:
- професійна правосвідомість проявляється у її системності, що пов’язано з системністю права (правнича діяльність не може бути реалізуватись за допомогою розрізнених правових знань та їх простої сукупності);
- професійна правосвідомість означає не тільки знання і розуміння права, але й солідарність з ним, безумовну законослухняність у практичній правозастосовній діяльності. Правові знання, супроводжувані позитивними правовими почуттями, забезпечують інтеріоризацію знання права у цілому, позитивне відношення до правових явищ, підхід до них як до значних соціальних цінностей, і в остаточному результаті формують у професійній правосвідомості правові переконання і звички безумовного дотримання вимог законності у процесі правничої діяльності;
- тісна взаємодія категоріальних компонентів професійної правосвідомості зумовлює їх уключення у механізм правового регулювання при застосуванні права [157].
Розглядаючи чинники формування професійної свідомості правника, українські науковці С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров створили абстрактну модель або теоретичну конструкцію професійної свідомості правника, фундаментальною основою котрої є логіко-нормативний блок, до котрого належать обсяг та глибина правових знань, рівень юридичного мислення [81]. У нашій моделі цей блок визначається як експертний рівень правових знань. Згідно А. М. Столяренка, професійні правові знання у психіці суб’єкта представлені у вигляді закріплених у пам’яті образів предметів і явищ, термінів, понять, категорій та їх систем. Спираючись на знання, суб’єкт правничої діяльності планує рішення професійних задач, що стоять перед ним, продумує шляхи реалізації професійних компетенцій, вивчає проблеми, що виникають у процесі професійної діяльності, визначає цілі і задачі їх досягнення, готує рішення, вибирає способи дій, контролює й оцінює свою поведінку [за 107].
А. Б. Вєнгєров наділяє правосвідомість роллю найважливішого критерія у правотворчості й правозастосуванні. У структурі зазначеного феномену він виділяє два пласти: правову ідеологію і правову психологію. Пласт правової ідеології включає у себе усвідомлене ставлення до права, а пласт правової психології – оцінку існуючого і бажаного права, що виражається у вигляді емоцій, штампів, стереотипів [55].
В. В. Романов підкреслює виняткову роль правосвідомості як настановчого ставлення правника до дотримання моральних та правових норм поведінки у ситуаціях, що склалися неочікувано, тобто ситуаціях або чинниках професійного ризику, найбільш частими з котрих є: ситуація отримання правником будь-яких благ (предметів) з порушенням установленого порядку; ситуація, що провокує хабар; ситуація відвідування ресторану, де легко стати втягнутим у конфлікт; ситуація допиту свідка (потерпілого) у його квартирі, де можливі провокації зі сторони особи, котра підлягає допиту; ситуація випадкового знайомства та ін. [256].
М. І. Єнікєєв пов’язує такі ситуації і правові рішення з розумінням правником психологічної сутності досліджуваного ним соціального явища. Приймаючи рішення, суб’єкт правничої діяльності має бути переконаним у правильності використання категорій формального права, врахування законів людського буття та соціально-психологічних механізмів взаємодії людей [109].
Н. Я. Соколов стверджує, що для ціннісно-правових орієнтацій правників характерні: високий ступінь засвоєння принципів і вимог права, переконаність у їх необхідності і справедливості, готовність цілеспрямовано втілювати їх у життя у процесі повсякденної професійної практики [279].
С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров наголошують на високій повазі до права та глибокій переконаності у необхідності свідомого виконання його вимог, сприйняття права як найвищої соціальної цінності [81].
С. С. Сливка повагу до права, моральні принципи і норми, почуття службового юридичного обов’язку пов’язує з поняттям „внутрішнього імперативу”, котрий є передумовою для вироблення індивідуальних норм професійної поведінки і мотивів їх вибору. Внутрішній імператив, на думку вченого, має духовно-моральну природу. Визначаючи зміст функцій духовної та моральної культури сучасного правника, вчений фактично вводить поняття „духовно-морального імперативу”, сутністю котрого є: розвиток суб’єктом власної духовної сутності через усвідомлення величі людини та вартості її життя, духовного змісту юридичних законів, власних моральних помилок та шляхів їх виправлення, запобігання духовним стресам, віддання всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку, виконання духовної місії [276].
Саме таке розуміння духовно-морального правового імперативу ми відобразили у нашій моделі, керуючись власним усвідомленням верховенства правової культури суспільства, права як соціокультурної цінності та прагнучи досягнення фахової гармонії у сфері правничої діяльності. Переконані, що духовно-моральний правовий імператив є результатом культурно-правової рефлексії, котра ґрунтується на експертному рівні правових знань суб’єктів правничої діяльності. З іншого боку, духовно-моральний правовий імператив породжує морально-правову відповідальність суб’єктів правничої діяльності, котра виступає, у свою чергу, чинником їх соціонормативної саморегуляції.
С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров виділяють у структурі правосвідомості установку на активну правомірну і професійно значущу поведінку, що включає у себе: „готовність до виконання будь-якого професійного обов’язку, точне і неухильне застосування вимог правових норм, принциповість у боротьбі з правопорушеннями, прагнення до справедливості, визнання необхідності самовдосконалення та інші” [81, с. 321].
З нашої точки зору, ця складова співвідноситься зі структурним елементом „соціонормативна саморегуляція” нашої авторської моделі. Саме цей структурний елемент спрямований на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, стабільного правопорядку.
О. Ф. Скакун також підкреслює вплив правосвідомості суб’єкта правничої діяльності на ефективність правореалізації, визначаючи ключовим пунктом правосвідомості усвідомлення правових цінностей, прав і свобод людини й оцінку діючого права з точки зору його відповідності загальнолюдським цінностям. Правосвідомість, - стверджує вчена, - не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, але й спрямовує його на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує й моделює їх [275]. Продовжуючи думку вченої, підкреслимо, що професійна правосвідомість репрезентує характер і рівень професіоґенези суб’єкта правничої діяльності. Основними ж детермінантами її формування є: відповідність професійної спрямованості суб’єкта правничій діяльності, розуміння норм діяльності і трансформація їх у смислові утворення, що ґрунтуються на цінностях громадянського суспільства та контролюють, оцінюють і спрямовують діяльність суб’єкта, принципи і норми правничої діяльності, що визначально впливає на правову та соціокультурну ситуацію у суспільстві, розбудову правової держави, спрямування вектору державного розвитку.
Ці зміни забезпечуються правосвідомим суб’єктом правничої діяльності через правові інститути й інституції.
Правовий інститут – це система відносно відокремлених від інших і пов’язаних між собою правових норм, котрі регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин, наприклад: інститут громадянства, виборчого права, наслідування, представництва, природокористування тощо.
Правова інституція – це юридична установа, котра забезпечує реалізацію правового інституту, наприклад: органи внутрішніх справ, прокуратура, суд, відділ реєстрації актів цивільного стану тощо, тобто інституції є організаційними формами діяльності суб’єкта правничої діяльності. Власне правові інститути й інституції забезпечують правореалізацію соціокультурних норм суспільного буття.
Ефективна правореалізація або правозастосування визначають дієвість правової системи у цілому та правничої діяльності зокрема.
ІІ блок авторської моделі психологічної структури правничої діяльності – загальної структури правничої діяльності – включає такі структурні елементи: суб’єкт, об’єкт, предмет, функції, задачі правничої діяльності. Ці структурні елементи характерні для будь-якого виду діяльності, проте змістова наповнюваність цих елементів у різних видах професійної діяльності буде відрізнятись між собою. Тому вважаємо за необхідне дати змістово-семантичну характеристику названих структурних елементів.
Так, суб’єктом правничої діяльності може виступати як окремий правник (юрист), так і: законодавець, державні органи, громадські організації, професійні об’єднання, спільнота, наприклад: органи суду, Генеральна Прокуратура України, спілка адвокатів, Спілка юристів України тощо.
Об’єкт правничої діяльності – це явище, процес чи предмет існуючої реальності щодо котрого чиниться правовий вплив. Об’єкти правничої діяльності поділяються на два типи: загальний та безпосередній. До загального типу відноситься відповідність правових норм існуючим суспільним відносинам, безпосередній дії суб’єктів права, їх правовому статусу, правовій свідомості та культурі, правовим документам, процесам, станам тощо [7].
С. Г. Гусарєв стверджує, що об’єктами правничої діяльності є духовні та матеріальні блага, котрі стали об’єктами відносин між людьми, що спрямовують свою енергію на використання, зміну чи збереження цих благ. Також, на думку науковця, об’єктом правничої діяльності може бути стан суспільних відносин на предмет їх відповідності нормам закону, тобто правомірності. Вказані об’єкти становлять сукупний об’єкт правничої діяльності [83].
Російська дослідниця В. А. Полянська об’єктами правничої діяльності вважає:
події і дії, котрі мають юридичне значення;
правові відносини, котрі виникають у сфері функціонування державних інститутів;
правові стосунки між державними органами, фізичними і юридичними особами [233].
Суб’єкт-суб’єктна взаємодія у правничій діяльності виникає з приводу предмету цієї діяльності. Російський науковець А. М. Бражнікова предметом праці правника вважає все те, що він має виявити, засвоїти, створити. У цьому сенсі до предмету праці правника вона відносить:
а) фіксовану знакову інформацію, котра міститься у книжках, офіційних та неофіційних документах, кресленнях, малюнках, таблицях;
б) інформацію, що підлягає фіксації і прихована у матеріальних предметах, соціальній ситуації, сукупності обставин;
в) поведінку людей, що проявляється в окремих діях, позиціях, відносинах, станах [41].
На предмет правничої діяльності спрямовані її функції, виконання яких забезпечує професійна правосвідомість.
В. Г. Афанасьєв переконаний, що саме функції визначають структуру, зміст системи, розподіл ролей, повноважень і відповідальності будь-якого органу управління системою.
Традиційним для юриспруденції є поділ функцій правничої діяльності на загально-соціальні та спеціально-юридичні (правничі). До загально-соціальних функцій відносять регуляцію економічних, політичних, культурних, ідеологічних та організаційно-управлінських відносин. Серед спеціально-правничих функцій виділяють регулятивну та охоронну, котрі у свою чергу, поділяються на такі функціональні компоненти: уповноважуючий, превентивний, виховний, дослідницький, розслідувальний, судовий, захисний, правовідновлювальний, пошуковий, індивідуально-організаційний та реєстраційно-засвідчувальний. Указані функціональні компоненти співвідносяться зі спеціально-правничими функціями як частка і ціле. Їх змістове наповнення залежить від виду правничої діяльності за професійною спеціалізацією або за суб’єктами здійснення.
Так, наприклад, В. Ф. Єнгаличев стверджує, що у теперішній час за правоохоронними органами закріплені такі функції: конституційний контроль, здійснення правосуддя, прокурорський надзор, координація діяльності по боротьбі зі злочинністю, розслідування злочинів, оперативно-розшукова діяльність, виконання судових рішень, реалізація державної політики у сфері юстиції, попередження правопорушень, надання юридичної допомоги [107].
На підставі теоретико-методологічного аналізу праць з юридичної психології В. А. Полянська створила структурно-функціональну модель правоохоронної діяльності, у котрій виокремила чотири структурних компоненти: конструктивний, організаційний, комунікативний та гностичний. Відповідно, кожен компонент у структурі правоохоронної діяльності наділений власними функціями. Так, функціями конструктивного компоненту є: поточний і завершальний аналіз усієї зібраної інформації у справі й висування гіпотез на базі її синтезу, аналізу і спеціальних знань; планування і проектування колективної діяльності та її суб’єктів, а також власної діяльності. Функціями організаційного компоненту вчена вважає: вирішення організаційно-управлінських питань; реалізацію й перевірку гіпотез і планів; самоорганізацію й організацію людей у колективному вирішенні професійних задач; інформування суб’єктів правоохоронної діяльності. Комунікативний компонент вона наділяє функціями: отримання необхідної інформації у процесі спілкування; встановлення оптимальних взаємин із суб’єктами діяльності; вирішення конфліктних ситуацій у процесі міжособистісних стосунків. Функціями гностичного компоненту науковець вважає: дослідження об’єкту, процесу діяльності й аналізу результатів діяльності; вивчення індивідуально-особистісних та вікових особливостей; рефлексію особливостей процесу й результатів індивідуальної діяльності [233].
Функції правничої діяльності конкретизуються на рівні задач, вирішення котрих пов’язане безпосередньо з предметом правничої діяльності.
Правові задачі професійної правничої діяльності формуються, з точки зору А. М. Бражнікової, на основі аналізу й усвідомлення проблемних ситуацій і представляють собою алгоритми діяльності, що включають:
а) уявлення про цілі, котрі мають бути досягнуті;
б) способи досягнення цілей;
в) умови реалізації певної задачі [41].
М. М. Сілкін вибудовує таксономію правових задач, котрі впорядковує згідно спрямованості діяльності правника як суб’єкта професійної діяльності. Ці задачі розподілені на п’ять класифікаційних груп згідно їх специфікації:
першу групу складають правотворчі задачі або задачі на заповнення прогалин існуючого законодавства;
другу – правозастосовчі задачі або задачі з конкретизації правових норм щодо визначених цілей;
третю – правозабезпечуючі задачі або задачі на отримання визначених ресурсів для реалізації певних цілей;
четверту – правоорганізуючі задачі або задачі на реалізацію й організаційне забезпечення здійснюваної діяльності;
п’яту – легітимаційні задачі або задачі на обґрунтування необхідності правових рішень, їх справедливості та ефективності [273].
А. Е. Жалінський до таксономії правових задач М. М. Сілкіна додає прогностичні задачі, пов’язані насамперед з аналізом ризиків правового рішення. Крім того, він зазначає, що кожна з груп правових задач піддається подальшій класифікації. Так, серед правозастосовчих задач виділяють задачі, рішення котрих спрямоване на:
- правову оцінку фактичного складу діяння, події, зокрема на кваліфікацію діяння, субсумпцію (підведення фактичного складу під припис правової норми);
- отримання й оцінку необхідної інформації, її поповнення, перевірку;
- правову форму й оцінку вимог чи знаходження суперечень проти вимог;
- правове визначення змісту і порядку дій, необхідних для отримання того чи іншого результату;
- оцінку достатності підстав для прийняття певного правового рішення;
- оцінку відповідності закону прийнятих рішень та юридично значущих дій;
- визначення можливості (вірогідності) деякої поведінки, подій чи інших юридично значущих фактів (задачі на висування версій).
Рішення правових задач потребує:
- аналізу соціальної дійсності, відповідності праву нових видів поведінки, виявлення дійсного значення такої поведінки, що коливається від визнання шкідливою до визнання корисною;
- уяснення тенденцій розвитку законодавства, усвідомлення його цілей, установлення нового контексту закону, що повністю легітимується способами інтерпретації закону;
- розуміння можливостей закону, умов його застосування;
- урахування інтересів осіб, сторін, третіх осіб, соціальних груп тощо [125].
Блок загальної структури правничої діяльності обумовлює включення у модель психологічної структури правничої діяльності ІІІ блоку – функціонування правничої діяльності. Підтримку нашої думки знаходимо у С. Д. Гусарєва та О. Д. Тихомирова: „Якщо вивчається соціальне явище динамічного походження, то одним із важливих аспектів його вивчення буде аспект функціонування...” [81, с. 24]. З нашої точки зору, правнича діяльність власне і є соціальним явищем динамічного походження. Саме тому в авторській моделі психологічної структури правничої діяльності нами виділено блок функціонування, котрий включає у себе три взаємопов’язані конструкти: потребово-мотиваційний, задачно-цільовий та результативний.
Потребово-мотиваційний конструкт утворюють: соціокультурні нужди, потреби, мотиви. Під соціокультурними нуждами ми, поділяючи думку нашого наукового консультанта – академіка С. Д. Максименка, розуміємо універсальне енергетично-інформаційне утворення, котре визначає можливість індивіда бути суб’єктом діяльності. С. Д. Максименко переконаний, що „нужда як вихідна базальна енергетична інтенція... не „модифікується” ні в які інші структури: вона породжує „на собі”, „в собі” окремі і різноманітні потреби, які опредметнюються, задовольняються, переживаються і розвиваються. Потреби виникають як окремі відгалудження на цілісному і єдиному носієві - нужді” [198, с. 18]. Ще С. Л. Рубінштейн підкреслював, що „ця об’єктивна нужда, відображаючись у психіці людини, переживається нею як потреба” [259, с. 103].
Підходячи до характеристики потреб як джерела активності особистості, В. В. Бедь підкреслює їх соціальний характер, виділяючи такі потреби, як: у праці, суспільному житті, спілкуванні, творчості [25].
Прикладом соціокультурної потреби є потреба у регламентації діяльності всіх членів суспільства, що об’єктивно викликає необхідність існування права та його механізмів, засобів, явищ. Тому запровадження правових інститутів та процедур є обов’язковою умовою функціонування суспільства. Правові інститути та інституції власне й задовольняють потребу у регламентації, котра конкретизується як: нормування, узгодження, впорядкування. Задоволення цієї соціокультурної потреби забезпечує регулятивний вплив правничої діяльності на суспільні відносини з метою отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів громадян відповідно до вимог права.
Соціокультурні потреби породжують соціокультурні мотиви правничої діяльності. Мотивами правничої діяльності В. В. Бедь вважає мотиви вибору професії юриста (правника), до котрих відносить: усвідомлення необхідності захисту прав і свобод особистості і збереження власності; глибокий інтерес до правничої діяльності; престиж професії правника; наслідування сімейної традиції; матеріальні міркування; випадкові мотиви [25]. Р. В. Каламаж до мотивів правничої діяльності відносить: втілення давньої мрії стати юристом, високу престижність юридичної професії, прагнення до утвердження справедливості, гуманність і корисність професії, непривабливість інших професій, перспективність працевлаштування, гарантовано високий рівень доходу юристів, приклад батьків [143].
Формування установок суб’єкта на професійну діяльність у сфері права, роботу у певному юридичному органі, службі, за спеціалізацією, на законні способи і методи роботи, на самовдосконалення, згідно А. М. Столяренка, є суттєвим завданням, яке здійснюється по ланцюжку: „знання – погляди – переконання – ціннісні орієнтації – установки – спеціальні навики і вміння – звички – якості” [281].
Задачно-цільовий конструкт блоку функціонування правничої діяльності утворюють цілі та засоби правничої діяльності. С. Д. Гусарєв стверджує, що мета є обов’язковим компонентом змісту у конструкції системи правничої діяльності та визначає її як упорядкування й узгодження суспільних відносин, забезпечення процесу здійснення права [83].
В. Д. Шадріков розглядає мету діяльності у двох аспектах: ідеальне або мисленнєве уявлення майбутнього результату діяльності [322]. Б. Ф. Ломов, розкриваючи перший аспект (ідеальне уявлення) наголошує на тому, що ціль виступає як образ, котрий започатковує власне процес діяльності [188]. В. В. Бедь також розділяє цю думку, стверджуючи, що цілі представляють можливий результат, досягнення котрого на практиці складає конкретні дії юриста [25]. З нашої точки зору, умісним буде порівняння цілі з пусковим механізмом, тобто ми можемо визначити ціль діяльності як пусковий психологічний механізм цієї діяльності.
С. Д. Гусарєв відзначає, що метою юридичної практичної діяльності на загальному рівні є створення умов для безпосереднього втілення права у практику життя, а на конкретному – досягнення правового результату, задоволення соціально значущих, життєво важливих потреб суб’єктів права, забезпечення правності діянь, сприяння визнанню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві, охорона правопорядку. Він наголошує, що існує певна градація цілей правничої діяльності – цільова ієрархія. Законодавець формулює мету у загальних частинах галузевих кодексів як комплексних правових актів. Деталізація мети правового регулювання у межах галузі конкретизує формулювання мети певного органу шляхом визначення його завдань та функцій у текстах законів, узгоджуючи ці тексти з Основним Законом – Конституцією України. На нижчому від законів щаблі знаходяться положення, статути, посадові інструкції, правила, котрі конкретизують мету діяльності відділу чи посадової особи. На найнижчому рівні мета діяльності суб’єкта формується щодо певної життєвої ситуації чи поставлених завдань [83].
Б. Ф. Ломов указує, що вектор „мотив-ціль” є ведучим регулятором діяльності, визначає будову й динаміку всіх інших її складових. Кожна нова ціль змінює мотиваційну сферу особистості, котра, у свою чергу, створює можливість формулювання нової цілі. Ціль розгортається у систему приватних задач, кожна з яких реалізується шляхом виконання окремої дії [188] за допомогою певних засобів, які опосередковують кінцевий результат правничої діяльності. „Належне використання правових засобів означає фактичне втілення у життя цінності права, використання багатого потенціалу правової основи державного та суспільного життя” [8, с. 12].
До засобів правничої діяльності вчені відносять: правові норми, правові категорії, правові відносини, юридичну техніку й різноманітні предмети матеріального світу. Означені засоби забезпечують продуктивність правничої діяльності у цілому та окремих її форм: освітньої, наукової, практичної; вербальної, письмової, конклюденної; установчої, правотворчої, правоохоронної, правозастосовчої, профілактичної1. На рівні конкретизації форм правничої діяльності перелік засобів також може бути конкретизовано. Так, наприклад, Б. І. Пугінський серед усіх цивільно-правових засобів виділяє як найважливіший договір [247].
С. С. Алєксєєв серед засобів правничої діяльності виділяє:
а) явища-регулятори, котрі становлять основу й механізм правового регулювання (норми, правоположення практики, індивідуальні приписи, права та обов’язки);
б) явища правової форми: нормативні та індивідуальні акти;
в) явища правової діяльності: правотворчість, правозастосування, тлумачення;
г) явища суб’єктивної сторони правової діяйсності: правосвідомість, суб’єктивні елементи правової культури, правова наука [8].
Окремим питанням постає визначення результативності використання правових засобів. Б. І. Пугінський пропонує три аспекти, котрі слугують критеріями результативності використання правових засобів:
1) здатність суб’єкта підібрати адекватний правовий засіб;
2) уміння скласти індивідуальний план використання засобу;
3) готовність змінити програму дій залежно від ситуації [247].
В. В. Бедь до засобів правничої діяльності також відносить і способи, методи та прийоми діяльності, що дозволяють юридичній особі здійснювати ті чи інші конкретні дії та взаємодіяти з іншими виконавцями спільної діяльності [25]. У нашій моделі ми виокремили методи здійснення правничої діяльності як окремий структурний елемент, котрий входить до складу результативного конструкту разом з такими категоріями, як: продукт та кінцевий результат правничої діяльності.
Під методами здійснення правничої діяльності ми розуміємо способи та прийоми, націлені на досягнення кінцевого результату. Залежно від реальної ситуації та складності поставлених задач розрізняють методи впливу на суспільно-правові відносини: метод примусу, метод заохочення, метод попередження, індивідуального впливу, перевірки інформації, попереднього обговорення, проведення допиту, обшуку, очної ставки тощо. Методи здійснення правничої діяльності детермінують певні правничі дії та операції суб’єкта, спрямовані на отримання правового результату, котрий може мати правові наслідки.
До правничих дій відносять: ведення юридичних справ, складання юридичних документів, тлумачення текстів нормативно-правових актів, виступи в юридичних установах, набуття спеціальних правових знань, навичок практичної діяльності тощо.
А. Е. Жалінський визначає певні правничі дії та операції суб’єкта як типові елементи професійної діяльності правника. До них належать:
1) правова оцінка фактів;
2) юридично програмований пошук, перевірка й оцінка фактичної інформації;
3) пошук правової інформації;
4) інтелектуальні процедури застосування права, тобто оцінка актів, підбір правових норм, отримання юридичного висновку;
5) ведення у правових рамках переговорів, виступи у судах та інших органах, посередництво у вирішенні конфліктів;
6) підготовка й оформлення правових документів у вигляді рішень, довідок, пропозицій, розробка й обґрунтування позицій;
7) контроль процесу і результатів будь-чиєї діяльності [125].
Слід розрізняти продукт правничої діяльності та її результат. Так, продуктом правничої діяльності є різноманітні знакові предмети такі, як: судові рішення, нормативні акти, позовні заяви тощо, тобто реально існуючі акти людської поведінки, котрі набувають зовнішньої форми свого виразу.
Результатом правничої діяльності ми вважаємо побудову правової держави, стабільний правопорядок у суспільстві, дотримання культурно-правових норм, сформовану правосвідомість громадян, їх віру у справедливість та законність.
Виділення структурних елементів правничої діяльності дозволяє стверджувати існування її системи та внутрішніх взаємообумовлених зв’язків між ними, котрі визначають порядок здійснення, спрямованість, спроможність та результативність (продуктивність) цього виду соціальної діяльності.