Розділ 2 Теоретичні засади розвитку та застосування механізмів державного управління зовнішньою торгівлею

2.1. Історико-гносеологічні витоки формування та розвитку системи державного управління зовнішньоторговельними відносинами

Історично склалося так, що визначальне місце у структурі зовнішньоекономічних відносин у світі займають торговельні відносини. Саме торгівля і на сьогодні займає провідне місце у сфері зовнішньоекономічної діяльності України.

Проблеми ефективності зовнішньоторговельних відносин завжди цікавили представників економічної науки починаючи з представників меркантилістичної теорії Т.Мена, А.Серра, А.Монкретьєна, яка пізніше відродилася у працях „неомеркантилістів” Л.Клейна, Ф.Модильяні, П.Самуельсона та була покладена в основу політики протекціонізму; представників теорії абсолютних та порівняльних переваг А.Сміта та Д.Рікардо, що започаткувала політику вільної торгівлі, яку в подальшому розвивали Е.Хекшер, Б.Олін, В.Леонтьєв та ін. 26, с. 7-47; 112, с. 79-96; 116, с. 49-55, 156. І в той час і на сьогодні вчених турбує одне – яким чином необхідно врегулювати торгові відносини між країнами щоб досягти максимального економічного ефекту і для учасника торгових операцій і для економіки держави, яку він представляє.

Саме пошук відповіді на це питання визначає вектор сучасних наукових досліджень у сфері зовнішньоекономічної діяльності держави та визначенні її торгової політики. У період переході на нові засади господарювання та становлення ринкових відносин багато провідних вчених пострадянського простору такі як О.Гончаров 55, О.Киреєв 128, Е.Кочетова 141, О.Омельянович 193, О.Онищенко 194 активно пропагували ідеї вільної торгівлі. Проте Україна виявилася економічно не готовою до ведення торгової діяльності в умовах жорсткої конкуренції, що склалася у світі. Тому пошук було направлено у напрямі впровадження поміркованого та регульованого протекціонізму переваги якого висвітлено у працях І.Бураковського [26], О.Гребельника [59], О.Єгорова [95, 96], Ю.Дьоміна [88], В.Демченка [72], Ю.Козака 132, А.Павлова 201, П.Пашка 206-208 та ін. Розвиток світогосподарських зв’язків в умовах глобалізації вимагає подальшого розвитку теорії формування зовнішньоторговельної політики держави та стимулює проведення наукових пошуків у даному напрямі.

Дослідження процесів зовнішньоторговельної діяльності вимагає чіткого розуміння сутності основних термінів та положень. Але як зазначалося вище в науковій літературі і у законодавчих актах не має однозначності у трактуванні тих чи інших економічних категорій. Тому, зауважимо, що під зовнішньоторговельною політикою ми розуміємо систему заходів державного регулювання зовнішньої торгівлі направлених на захист економічних інтересів держави. На сьогодні науковцями розрізняється „…дві форми реалізації зовнішньоторговельної політики держави – протекціонізм та вільна торгівля” [333, с. 323]. Додамо, що це основні форми на основі яких будуються сучасні модифіковані та агреговані форми реалізації зовнішньої політики, що відповідають потребам держави та зовнішньому середовищу в якому розвиваються зовнішньоторговельні відносини. Для розуміння сутності розвитку зовнішньоторговельної політики визначимося з основними характеристиками основних форм її протікання.

Протекціонізм (фр. protectionnisme від лат. protectio „прикриття”) - це економічна політика держави, що переслідує мету захистити національне господарство від іноземної конкуренції шляхом уведення імпортних мит, обмежень чи заборон на ввезення деяких товарів.

Протекціонізм як форма ведення зовнішньоторговельної політики базується на меркантилістичній теорії прихильники якої вважали, що зростання добробуту однієї країни можливе завдяки перерозподілу наявного багатства (золота і срібла), тобто зубожіння іншої країни. Саме меркантилісти першими визначили основні поняття і правила міжнародної торгівлі та роль держави у її стимулюванні. Меркантилісти відводили значну роль державі у регулюванні зовнішньоторговельних відносин і вважали, що зовнішньоекономічна політика повинна сприяти накопиченню золота шляхом:

• стимулювання експорту і забезпечення переваги вивезення товарів над їх ввезенням;

• обмеження імпорту товарів (особливо предметів розкоші);

• заборони виробництва готової продукції в колоніях;

• заборони вивезення сировини з метрополії в колонії та дозволу безмитного імпорту сировини, яка не добувається в країні;

• стимулювання вивезення з колоній дешевої сировини;

• заборони торгівлі товарами чи сировиною своїм колоніям 132, с. 49.

З'явившись на світ, протекціоністська доктрина знайшла багатьох прихильників та захисників в особі відомих західних економістів, зокрема Л.Клейна, Ф.Модильяні, П.Самуельсона та інших, про яких можна говорити, як про своєрідних „неомеркантилістів” [59]. Внесок меркантилістів у розвиток економічної теорії, яка панувала упродовж ХVII – XVIII століть, важко перецінити, адже вони започаткували теорію міжнародної торгівлі, яка пов’язувала торговельну діяльність з економічним станом країни та станом товарного виробництва, визначили основні категорії і поняття міжнародної торгівлі, ввели поняття платіжного балансу, визначили основні напрями державного регулювання зовнішньоторговельних відносин. Незважаючи на все це меркантилістична теорія мала певні вади й призвела до ускладнення торговельних відносин через наявність низки різноманітний заборон і обмежень.

Розширення географії міжнародної торгівлі, пожвавлення торговельних відносин між країнами вимагало пошуку нових підходів до регулювання цими процесами. Тому у 1776 р. на противагу меркантилістичній теорії А.Сміт у своїй праці „Дослідження про природу та причину багатства народів” запропонував нову теорію, що базувалася на дослідженні витрат праці на виробництво того чи іншого товару та визначенні абсолютних переваг щодо їх продажу чи придбання. Теорія абсолютних переваг започаткована А.Смітом показує переваги світового поділу праці та дозволяє визначати, яку продукцію доцільно експортувати, а яку імпортувати. Його вчення про міжнародний поділ праці розвиває у своїх працях Д.Рікардо („Початок політичної економії й оподаткування” 1817 р.), який визначає основні принципи вільної торгівлі та дію механізму порівняльних (відносних) переваг і вказує на залежність ціни від рівня заробітної плати. Саме А.Сміт й Д.Рікардо започатковують класичну теорію розвитку міжнародної торгівлі, що пропагує невтручання держави у торговельні відносини – політику вільної торгівлі.

Політика вільної торгівлі – фритредерство (від англ. free trade „вільна торгівля”) характеризується відсутністю або мінімальним втручанням держави у зовнішню торгівлю, коли експортно-імпортні операції здійснюються в обсягах і за цінами вільного ринку, що склалися на основі співвідношення попиту і пропозиції.

Прихильниками даної політики були Р.Торренс („Нарис про зовнішню торгівлю зерном”) і Дж.Стюарт Міль („Про закони обміну між країнами”), які дослідили механізм формування ціни в умовах вільного ринку та конкуруючої рівноваги, який покладено в основу закону міжнародної вартості.

Дослідженню проблем розвитку зовнішньої торгівлі за умови розширення товарної номенклатури присвячені праці шведських учених Е.Хекшера та Б.Оліна, які уточнили і доповнили теорію порівняльних переваг та сформулювали концепцію виробничих чинників (капітал, земля, праця) згідно якої «…кожна країна експортує ті фактороінтенсивні товари, для виробництва яких вона має відносно надлишкові чинники виробництва, і імпортує ті товари, для виробництва яких вона відчуває відносний недолік чинників виробництва» 132, с. 54.

Паростки доктрини „свободи торгівлі” є складовою частиною лібералізму XIX сторіччя і неолібералізму в наш час представниками якої є американський учений Дж.Чілмен та інші представники альтернативних теорій розвитку зовнішньої торгівлі. Всі вони мінімізують роль державного втручання у процеси торгівлі між країнами.

Безперечно завдяки вільній торгівлі, що базується на принципах порівняльних витрат, світова економіка може досягти більш ефективного розміщення ресурсів і більш високого рівня матеріального добробуту. Згідно даної теорії кожна країна повинна виробляти ті товари, витрати виробництва яких відносно нижчі витрат в інших країнах, і обмінювати товари, на яких вона спеціалізується, на продукти, витрати виробництва яких в країні вищі відносно інших країн. І коли кожна країна буде діяти таким чином, світ може в повній мірі використовувати переваги географічної і людської спеціалізації. Побічна вигода від вільної торгівлі полягає в тому, що остання стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Наявність конкуренції іноземних виробників змушує національних виробників переходити до нових технологій з більш низькими витратами. Вільна торгівля надає споживачам можливість вибору з більш широкого асортименту продукції. Тому зрозуміло чому більшість економістів оцінює вільну торгівлю як економічно обґрунтоване явище.

Фритредери (захисники вільної торгівлі) вважають, що свобода торгівлі сприяє:

• розвитку конкурентного середовища та інноваційних процесів, стимулює науково-технічний прогрес не тільки серед національних виробників, але й у світі;

• розширенню світового ринку, призводить до розвитку масового виробництва з усіма перевагами, що звідси випливають.

• зниженню цін унаслідок падіння витрат виробництва, що є вигідним для споживача.

Разом з тим прихильники вільної торгівлі формулюють три головні критичні зауваження щодо протекціоністських навчань .

1. Протекціонізм не вигідний з погляду національного виробництва за наступними причинами:

- він руйнує конкурентне середовище й через надання тих чи інших преференцій та привілей окремим суб’єктам господарювання створює передумови для розвитку корупційних відносин, що призводить до уповільнення темпів росту економіки.

- у середовищі національних виробників, захищених від іноземної конкуренції, сповільнюються темпи пошуку і впровадження нових технологій, науково-технічних розробок тощо;

- зменшується роль стимулу, що створюється іноземною конкуренцією.

2. Протекціонізм завдає шкоди інтересам споживача. В умовах наявності митних бар’єрів ціни на регламентовані імпортні товари зростають. Проте підвищення цін залежить від рівня розвитку вітчизняного виробництва і може мати різну величину:

- буде незначним, якщо іноземні виробники зможуть оплачувати частину мита своїй коштом;

- буде дуже суттєвим, якщо національні виробники не можуть повністю забезпечити потребу національного ринку.

2. Протекціонізм є загрозою розвитку міжнародних відносин, адже як вважають фритредери, які є інтернаціоналістами, протекціонізм розпалює міжнародне суперництво, послаблює економічні взаємозв'язки між країнами, підміняє атмосферу міжнародного поділу праці й економічної співпраці між країнами агресивною, часом войовничою і згубною для економіки деяких країн конкуренцією.

Між прибічниками політики протекціонізму та вільної торгівлі завжди відбувалися дискусії, щодо переваг та недоліків цих напрямів розвитку торгівлі. Але незважаючи на це аргумент про захист промисловості на етапі її зародження, висунутий протекціоністами був одним з найбільш вагомих аргументів, який найбільш охоче сприйняли фритредери. Це стало початком поступового зближення та інтегрування різних форм прояву зовнішньоторговельної політики та зародження поміркованого протекціонізму. Її представником був Олександр Гамільтон, який у своїй відомій „Доповіді про виробництво” (1791) пропонував використовувати протекціоністські заходи тільки з метою захисту молодих галузей від іноземної конкуренції. На його думку тимчасовий захист дозволить таким галузям досягти показників типових для зрілих галузей: стати галузями масового виробництва; зібрати кваліфікованих робітників; адаптувати до своїх потреб наукові винаходи; пристосуватися до умов місцевої економіки; впровадити ефективні інноваційні технології. Тому незважаючи на те, що протекціонізм спершу підніме ціни для споживача, ця галузь буде такою ефективною, що коли вона вже досягне зрілості, витрати та ціна фактично знизяться [95]. Тобто мито виправдане, якщо вигода для споживача в майбутньому буде більшою, ніж потрібно для компенсування вищих цін в період протекціонізму. Крім того, аргумент „виховного” мита пов'язують з іменем німецького економіста Фрідріха Ліста (1789-1846).

Даний протекціоністський інструмент у новітній формі проявляється у політиці торгової стратегії, в основі якої лежить ідея підтримки державою сектора при виході на вже зайнятий ринок (переміщення доходу) або розвитку нової промисловості (створення доходу).

Таким чином протекціонізм вигідний, якщо:

• отримані кошти використовуються для підвищення ефективності виробництва;

• до нових галузей виробництва залучаються не використовувані раніше природні і людські ресурси,

• нові виробництва не пригноблюють існуючих галузей і не спричинюють підвищення витрат виробництва,

• митна політика не впливає на ріст цін товарів першої необхідності [59].

Досить різноманітною була зовнішньоторговельна політика країн старого світу в ХІХ столітті, коли між розвиненими країнами використовувався досить гнучкий підхід щодо формування й реалізації зовнішньоторговельної політики і стратегії.

Так, Великобританія проводила політику вільної торгівлі в поєднанні з поміркованим протекціонізмом. І саме через таке поєднання одного принципу з іншим їй вдавалося утримувати свої позиції лідера у світовій економіці. Коли ринок розширюється повільніше, ніж зростають виробничі потужності, коли загострюється конкуренція на світових ринках, розвиваються форми активного „захисту”, відбувається стимулювання експорту шляхом надання допомоги в різних формах (кредитні гарантії, премії, субсидії, податкові компенсації тощо), включаючи регулювання грошово-кредитних відносин. У Великобританії цей традиційний протекціоністський маневр наприкінці XIX сторіччя одержав назву „демпінг”. Цей термін увів до обігу міністр колоній Великобританії Дж.Чембер-лен, який під загрозою проникнення Німеччини на світові ринки відразу після 1870 р., вирішив увести тверді протекціоністські заходи в Англії [88].

Пруссія, а пізніше об'єднана Німеччина, проводить політику переважно вільної торгівлі. Тут є прямий інтерес Німеччини, яка потребувала імпорту великих обсягів зерна.

В той же час Франція постійно надавала перевагу протекціоністській політиці і активному використанню механізмів митного регулювання експортно-імпортних відносин.

США досить цікаво формували власну зовнішньоторговельну політику, орієнтуючись на власні потреби і кон'юнктуру світових ринків. Вони періодично переходили від принципів вільної торгівлі до принципів протекціонізму, виховуючи повагу до власних національних інтересів у відносинах із закордонними партнерами.

Країни-виробники зерна на експорт, в тому числі Великобританія, часто використовували принцип протекціонізму щодо експорту цього продукту.

Теоретичні роботи другої половини XX сторіччя по новому висвітили суперечки між фритредерами і протекціоністами. П.Самуельсон довів, що, попри логічні помилки, у яких дорікали класичну теорію, незважаючи навіть на обмежувальні положення цієї теорії, міжнародна торгівля в економіці має успіх. Якщо відбувається обмін товарами між країнами, то кожна країна має можливість одержати більше товару і затратити менше виробничих зусиль. Хоч і неможливо встановити об'єктивний розмір загального виграшу, але безперечним є підвищення добробуту націй, тобто виграш для всіх країн [88].

Із дискусій щодо запровадження митних тарифів випливає, що, усупереч думці фритредерів, мита не є невигідними для всіх країн без винятку. Вони можуть принести прибуток одним і збитки іншим.

Історія міжнародних економічних відносин свідчить, що для міжнародної торгівлі було характерне чергування періодів лібералізму і протекціонізму.

Підвищення рівня зайнятості за допомогою протекціонізму – головний аргумент, який висунув Дж.М.Кейнс у торговій політиці Великобританії у період між 1925 і 1930 роками. Він рекомендував ввести помірні мита разом із програмою внутрішнього розвитку і визначеним субсидуванням експорту, щоб перебороти депресію. Свої ідеї він виклав у „Трактаті про гроші”. На його думку, митний протекціонізм допомагає поновити економічну активність [88].

Від другої половини XX століття спостерігаємо панування фритредерської політики. Період 1920-1939 рр. характеризує посилення протекціонізму в усьому світі. Після Другої світової війни міжнародна економіка поступово переходить на шлях більшої свободи торгівлі.

Основним проявом зовнішньоторговельної політики держави є стан митно-тарифного регулювання в той чи інший період розвитку її економіки. Починаючи з 1946 р. Організація Об'єднаних Націй розпочала роботу направлену на між-державне узгодження митно-тарифних відносин з метою налагодження механізму регулювання міжнародної торгової співпраці. Результатом такої роботи стала Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка була підписана у 1947 р. та свідчить про рішучу спробу світового співтовариства консолідувати митні ставки і запровадити інститут обговорення проблем міжнародної торгівлі 46.

Створення в Західній Європі Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) у 1958 р. й Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у 1960 р., поява 1 липня 1968 р. Митного союзу в складі шести держав що створила зону вільної торгівлі в складі Великобританії, Скандинавських країн, Швейцарії, Австрії і Португалії, дали змогу позбутися анти ліберальних протекціоністських заходів у світовій торгівлі. Але зауважимо, що в той час, як Митний союз передбачав загальний митний тариф, зона вільної торгівлі ЄАВТ такого тарифу не мала, і кожна країна зберігала власний тариф у торгівлі з країнами, що не входять у зону.

Таким чином ми можемо констатувати, що протекціоністські заходи, незважаючи на те, що „західна громадськість” їх засуджує, аж ніяк не здані в архів, а при нагоді дуже активно можуть бути використані. Часто це відбувається у випадках, коли треба захистити ті чи інші професійні категорії, сприяти перекваліфікації підприємств, що закриваються, і, врешті, утримати повну зайнятість населення у країні. Крім цього, у періоди міжнародної напруженості протекціоністські заходи використовують для захисту безпеки держави, існування якої у випадку конфлікту могло б опинитися під загрозою у зв'язку з тим, що на її території не виробляють усю необхідну продукцію.

Щоб дослідити основні елементи та тенденції розвитку державного регулювання зовнішньоторговельних відносин в Україні, варто звернутися до історичних коренів становлення торговельної та митної справи на території сучасної України, визначити місце та роль держави на кожному історичному етапі розвитку державності.

Правильне розуміння процесів здійснення державного регулювання у сфері зовнішньоторговельних відносин потребує історичного підходу дослідження еволюції даних явищ на різних етапах становлення та розвитку державності в Україні. Не можна в повній мірі усвідомити сучасні науково-теоретичні основи державного регулювання зовнішньоторговельних операцій без екскурсу в історію на різних етапах його еволюційного розвитку. Рівень пізнання історії української держави та її регуляторної політики насамперед залежить від дослідження письмових першоджерел (яких дуже мало) та праць вітчизняних науковців. Серед найбільш цікавих робіт присвячених дослідженням історії становлення державності на території сучасної України та ролі держави у формуванні зовнішньоторговельної політики варто відзначити роботи Л.Деркача [77], О.Гребельника [58-60], К.Владимирова, В.Бардачової [39], О.Мартинюка [161], О.Морозова [172], О.Полонського [259], В.Чорного [328] та інших. Проте у даних роботах основний акцент ставиться на дослідження розвитку митної справи без наголосу на роль держави у даному процесі. Тому опрацювання історичного матеріалу з точки зору впливу держави на розвиток зовнішньої торгівлі є цікавим і актуальним напрямом наукового дослідження. Тому ми у межах даної роботи проведемо аналіз та узагальнення інформації основних наукових джерел про розвиток зовнішньоторговельних операцій та визначення впливу державної політики на їх стан і на цій основі оцінка сучасних заходів державного регулювання зовнішньої торгівлі.

Літературні та наукові першоджерела не зберегли для нас документальних відомостей про час виникнення митного справляння на території України. Проте В.Чорний у своїй монографії зазначає, що митні відносини на українських землях існували ще в IV-V століттях до н. е. в містах Північного Причорномор‘я. З появою Скіфської держави на початку VII ст. до н. е. митно-тарифні відносини отримали новий імпульс розвитку в зв’язку з встановленням торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та ін. містами [328].

Перші письмові свідчення розвитку зовнішньоекономічних зв’язків на території України датовані VII ст. до н.е., при пожвавлені торговельних відносин скіфської держави з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Торгівля скіфів з грецькими колоніями на Чорноморському узбережжі з часом розширилася, до торговищ почали збиратися купці з інших земель і держав. Починаючи з V – IV ст. до н.е. у містах Причорномор’я розпочалося санкціонування державою стягнення податків за проїзд через чужу територію – провізного мита, що і можна вважати відправною точкою у історії розвитку державного регулювання зовнішніх товарообмінних операцій, коли в обмін на тканини, рибу, вино, зброю греки отримували зерно, мед, хутра, рабів тощо.

Згодом з метою поширення впливу держави на зовнішньоторговельні процеси та для поповнення казни володарі країн, що знаходилися на перехрестях торговельних шляхів та вели жваву торгівлю ввели мито на ввіз товарів (ввізне мито). Наприклад, у Греції мито на ввезені товари складало одну десяту частину від його ціни. Однак афіняни помітили, що помірне мито покращує торгівлю і може давати до того ж великі доходи. Тому з часів Демосфена, в IV столітті до нашої ери, ввізне мито зменшилося до однієї двадцятої, однієї п’ятдесятої, а пізніше однієї сотої частини ціни товару. Зброя, військове спорядження від мита звільнялися. Стягування мита здійснювалося в морських портах і на міських ринках.

З становленням Київської Русі ІХ – ХІІ ст. н. е. яка об’єднала розрізнені слов’янські землі, розвиток міждержавних і торговельних взаємовідносин почав фіксуватися у договорах (хартіях). Одним із перших таких документів є хартія про мир і розвиток відносин між Київською Руссю і Візантією, що була укладена між князем київським Олегом і „…обома грецькими цесарями Леоном і Олександром” у 907 році. Одним з пунктів даної хартії за Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі „… якщо прийдуть купці, хай беруть місячину на шість місяців … і хай торгують як ото їм треба, не платячи мита ні від чого...” [153, c. 18].

Тому більшість дослідників митних відносин, в тому числі і О.Гребельник, схиляються до того, що зародки державного регулювання зовнішньої торгівлі в Україні з’явилися саме в цей період. Заморська торгівля складала основу економічної системи Київської Русі, оскільки один із найбільших світових товаропотоків „із варяг у греки” проходив через Київ по Дніпру, перетинав Чорне море і закінчувався в Константинополі – центрі торгівлі. Державні люди, що стягували мито пізніше називалися митарями а потім митниками, а місце стягнення мита митницею. Київська Русь вже тоді мала власну державну митну систему, стягувала і за домовленістю із суміжними країнами, сплачувала митні податки. На той час існували портові і суходільні (материкові) прикордонні митниці, які справляли мито „водяне” і „сухе” та дозволяли іноземцям торгівлю на території держави. Митниці припиняли зовнішньоторговельні операції з купцями у випадку ворожих відносин між державами [58, с.75-76].

У період занепаду Київської Русі спричиненого міжусобними війнами діяла домовленість укладена князями у листопаді 1097 році у місті Любечі згідно якої „…кожен держить вотчину свою …” [328, c. 146], а отже кожен за своїм розсудом творить мито та інші податі. Аналогічні процеси відбувалися і в Західній Європі, де розрізнені феодальні монархії мали свої митні застави, що здійснювали митні побори і гальмували розвиток зовнішньої торгівлі. О.Полонський зазначає, що у ХІ – ХІІ століттях на території Русі існували такі види мита:

• проїзне – основне, посажне, промит, заповідь, головщина;

• вивізне – задні колачі, мостовщина;

• торгове – явка, коморне, гостинне [259, с.145].

Протягом віків митниця була одним із найсуттєвіших факторів державності й незалежності країни, яскравим свідоцтвом владного і фінансового суверенітету. Державні мужі різних держав приділяли значну увагу розвитку митної справи. І як результат їх зусиль, з укріпленням державності через об’єднання маєтків та князівств, у 1288 році було прийнято Острогомський митний статут, у якому йшлося про правила торгівлі та справляння мита з купців з різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Київської Русі.

Отже, вже тоді стояла проблема гармонізації митних процедур і правил і українські митники були одними з засновників єдиних митних норм, що діяли в ті часи на території Європи і здійснювали митну справу в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.

У ХІV ст. завоювання Русі татаро-монголами привело до появи і укорінення у російській мові слова „тамга”, яке в перекладі з татарської мови перекладається як тавро, печатка, клеймо, знак, ярлик, що використовувалося у башкир і татар для позначення розмитненого товару та документування права власника на здійснення торгівлі. Згодом тамгою почали називати мито, що стягувалося при торгівлі на ярмарках та базарах. Від слова „тамга” утворилося дієслово „тамжить” тобто стягувати мито, а місце де товар „тамжили” називали „таможня” [157, с. 8].

Російськомовне слово «таможня» має іще одну історію свого – походження: коли іноземні купці перетинали російський кордон, то після сплати мита запитували чи можна вже проїжджати, на що їм відповіли: „та можна”.

Складний історичний шлях розвитку пройшла українська держава на різних етапах свого становлення, що віддзеркалювалося і на розвитку митної системи. Особливо важким для України був час за панування Литовсько-польської держави, коли вона не мала власної державності і на її території, залежно від підпорядкування, діяло литовське та польське митне законодавство. На той час митна політика Литви відрізнялася наявністю великої кількості різноманітних ставок та жорсткими санкціями до тих хто ухилявся від митних платежів. Була встановлена чітка система митних зборів за ввіз та вивіз різноманітних товарів. Пограничне мито - цлом стягувалося митниками (часто у натуральній формі), які працювали на митних заставах, що тоді називалися митними коморами.

За часів Запорізької Січі протягом другої половини XVI – XVII сторіччя козаки, відстоюючи свою незалежність від іноземних загарбників, займалися сільськогосподарським виробництвом, промислами, торгівлею і водночас впевнено контролювали торговий шлях „із варяг в греки”, а саме територію Середнього Подніпров’я між Гетьманською Україною, Литвою Польщею, Росією та Кримом і Туреччиною. Із України на продаж у Туреччину, Кримське ханство, Литву, Польщу, Росію, Молдову здебільшого відправляли хутро, шкіри, вовну, мед, віск, рибу, коней, а ввозили муку, сіль, зброю, свинець, папір, сукна. Купці сплачували мито, яке, в основному, надходило до військової козацької скарбниці. На торгових шляхах, у пониззі Дніпра виставлялися козацькі застави, які збирали з купців мито за провіз товарів, прогін худоби та коней. На мостах і переправах збирався особливий збір – „мостове” мито. Крім того козацькі митарі – шафари, підшафари, писарі, підписарі - збирали ярмаркове, шляхове і прикордонне мито. Особливим податком обкладалися чумацькі валки, рибні промисли, виробництво шкір та кінської збруї. На всій території, що контролювалася козаками стягувалося мито з покупців. Для цього на ярмарках та ринках були особливі начальники – кантаржії (від слова „кантар” – вага), які стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар та розмір мита, що стягувалося у військову скарбницю.

Одночасно розвивалася і мала досить чітку структуру система стягнення митних зборів у Гетьманській державі. За час правління Богдана Хмельницького була заснована і досить успішно функціонувала державна фінансова структура – Державний скарб, до обов’язків якої входило також поповнення державного скарбу за рахунок евекти (вивізного мита) та індукти (ввізного мита). В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 28 квітня 1654 року, встановлю-валися митні платежі за товари, що ввозилися на територію Української держави.

Державна митна політика того часу була направлена на стимулювання розвитку торговельних відносин та збільшення товаропотоку. Митна ставка в Україні була однією з найменших у Європі і становила 2% від вартості товару, українські купці мали певні привілеї при продажу товару – зокрема, звільнялися від торгового мита. Вже тоді військові екзактори або орендарі – відкупники, які брали на себе функції митників, відзначалися високими професійними якостями, освіченістю, знанням іноземних мов. У працях Д.Дорошенко, що за записками архідиякона Павла Алепського про подорож; до України у 1653-1656 р., зазначено, що „…Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік” [82, с.113] та робиться висновок, що це „… для самого українського уряду головне джерело прибутків до державного скарбу…” [82, с.172].

У той же час існувала і досить дієва та жорстка система контролю і покарань для тих, хто порушував митні правила, або ж займався шахрайством, а саме: усі товари конфісковувалися та ділилися з половини - до гетьманської скарбниці та митникові, який виявив порушення.

Територіальне і економічне зростання Російської імперії призвело до подальшого розвитку митної системи та митного регулювання зовнішньоекономічних відносин. На всій території Російської імперії, включаючи Україну, створюються прикордонні і внутрішні митниці, видаються „митні грамоти” Московської держави після чого починається примусове залучення купецтва до управління митницями. Торгова політика того часу гнучко трелювалася через митні тарифи. Так Єдиний митний статут від 25 жовтня 1655 р. замінив дрібні митні збори єдиним митом у розмірі 5%. При цьому було визначено, що західні купці повинні сплачувати мито тільки золотими дукатами або ж срібними іохимсталерами за встановленим (митним) курсом, яких майже наполовину був нижчим від реального. Наступний Новоторговий статут 1667 р. підвищував рівень мита на заморські вина і предмети розкоші. Митний тариф 1724 р. забороняв ввезення деяких товарів, які вироблялися на території Російської імперії, та був направлений на заохочення експорту і захист вітчизняних виробників. У 1754 р. було скасовано внутрішнє мито і дрібні платежі, а з 1773 р. ліквідовувалися внутрішні митниці, що сприяло розвитку внутрішньої торгівлі та дозволяло уніфікувати зовнішньоторгове регулювання. За правління Катерини ІІ у 1782 р. було прийнято Митний тариф, яким звільнялася від мита більша частина імпортованих товарів. З інших товарів мито стягувалося у розмірі 10% від їх вартості [77, с. 13].

Подальший розвиток зовнішньоекономічних відносин та зовнішньої торговельної політики держави вимагав постійного удосконалення системи державного регулювання цими процесами.

У ХІХ столітті відбувається подальше становлення та розвиток митної служби, як однієї з найбільш впливових гілок державної служба Росії, що забезпечувала більше 20% доходів казни. Митні чиновники наділялися великими правами, їх роботі повинні були сприяти і військові начальники, і губернські правління і чини міської і земської поліції. Митникам дозволялося під час виконання службових обов’язків мати вогнепальну і іншу зброю. У цей період було встановлено форму одягу митника, прапор та символіку митної служби. Митна політика цього часу повністю підпорядковувалася економічним та політичним інтересам держави, що знаходило прояв через регулювання митного тарифу та встановлення низки пільг, преференцій або ж заборон. В залежності від політ економічної ситуації митна політика Росії в певні періоди змінювалася від заборонно-заступницької до ліберально-протекціоністської. У цілому митне законодавство кінця ХІХ початку ХХ століття відповідало потребам держави і світовим стандартам [60, 150].

Отже процес державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності на території дореволюційної України був направлений на поповнення державної казни й підпорядковувався впливу державних політик країн-васалів та проходив досить складно і неоднозначно. Прямим відображенням стану протікання даного процесу являлася митно-тарифна політика держави.

Після революційних подій 1917 р. державне регулювання зовнішньоторговельних відносин будувалося на принципах промислового протекціонізму та здійснювалося централізовано на союзному рівні. В радянський період державна політика з регулювання зовнішньоторговельних відносин повністю підпорядковувалася політичним потребам, які не завжди співпадали з економічною доцільністю прийняття тих чи інших регуляторних актів у цій сфері. Митно-тарифне регулювання здійснювалося у ручному режимі, було в основному направлене на контроль переміщення фізичних осіб і значно поступалося за своїм впливом нетарифному адміністративному регулюванню обсягів торгівлі та доходів держави від неї.

Реальне відродження власної митної системи України як складової суверенітету стало можливим на початку 90-х років, після розпаду СРСР. На сучасному етапі Україна прагне зайняти своє місце у міжнародному поділі праці й багато уваги приділяє державному регулюванню зовнішньої торгівлі. Вона широко використовує економічні механізми та інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі, серед яких найбільш важливим є митно-тарифне регулювання. У всьому світі воно є прикладом економічного регулювання і відповідає вимогам ринкової економіки в порівнянні з нетарифними обмеженнями, які переважно мають характер державного, силового регулювання зовнішньої торгівлі.

Митно-тарифне регулювання – це найважливіша складова митної справи, одна з основних функцій митних органів будь-якої країни . Згідно з принципами Генеральної угоди з тарифів та торгівлі Світової організації торгівлі (далі ГАТТ / СОТ) митно-тарифна політика держави спрямована на регулювання зовнішньої торгівлі, захист внутрішнього ринку і стимулювання експорту. Свого часу в рамках переговорного процесу зі вступу до СОТ Україна заявила про приєднання до 16 з 19 існуючих секторальних угод та ініціатив, які охоплюють широку гаму промислової продукції, що передбачає встановлення нульових ставок ввізного мита на цілий ряд товарів. З моменту вступу України до СОТ тарифи будуть „зв'язані” на рівні, визначеному в процесі переговорів з країнами-членами Робочої групи. Це передбачає неможливість подальшого довільного маніпулювання ними та підвищення у будь-який час. Отже вступ України до СОТ не знімає, а навпаки підсилює роль митно-тарифного регулювання у системі державного регулювання зовнішньоекономічною діяльністю.

Розвиток митно-тарифної політики України з моменту становлення держави О.П.Гребельник розділяє на чотири етапи з чим ми в основному погоджуємося 58, с. 95-101. Але спираючись на власні дослідження та зважаючи на сучасний стан зовнішньоекономічної діяльності в Україні вважаємо за необхідне виокремити п’ятий етап та уточнити основні характеристики всіх етапів у контексті впливу держави на розвиток зовнішньої торгівлі.

Таким чином, спираючись на результати дослідження О.Гребельника, взявши за основу періоди за якими він визначив часові межі перших чотирьох етапів, додамо ще один етап та охарактеризуємо їх наступним чином:

перший етап (1991-1993 рр.) – перехідний, характеризувався переорієнтацією основних функцій держави щодо об’єктів контролю й регулювання зовнішньоторговельної діяльності, відбулося посилення контролю за торговельною діяльністю, що здійснювалися юридичними особами – суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. В цей період переважала жорстка експортна й ліберальна імпортна політика, яка формувалася з однієї сторони, виходячи з внутрішньодержавних потреб у насиченні ринку товарами; з іншої під впливом міжнародних економічних та фінансових організацій, обмежували доступ дешевої української сировини і продукції на світовий ринок. В цей період було прийнято Декрет „Про Єдиний митний тариф” (1993 р.), який у більшості товарних позицій впроваджував ставки від 0 до 10%, за незначною кількістю позицій  15-30% і лише на тютюнові та горілчані вироби 50%;

другий етап (1994-1995 рр.) – фіскальний, характеризується посиленням дії фінансових механізмів державного регулювання, які були направлені на наповнення державного бюджету за рахунок оподаткування як імпорту, так і експорту. В цей період відбувається лібералізація зовнішньоторговельного режиму та створюються механізми тарифного регулювання, які спрямовані на отримання податкових надходжень. У 1994 р. була створена Митно-тарифна рада при Кабінеті Міністрів України та прийнята перша Постанова Кабінету Міністрів щодо зміни ставок ввізного мита, що стало підґрунтям для проведення узгодженої митно-тарифної політики, яка на той час носила більше фіскальний характер, хоча й мала елементи протекціонізму;

третій етап (1996-1998 рр.) – протекціоністський, державні заходи регулювання зовнішньої торгівлі в цей період направлені на захист національного товаровиробника від іноземної конкуренції. На даному етапі спостерігалась тенденція підвищення ставок імпортного мита, почалося застосування комбінованого мита, практично було зрівняно пільгові ставки з повними, встановлено мінімальну митну вартість, введено попередню сплату імпортного мита. В той же час заходи державної митно-тарифної політики поєднувалися із заходами щодо її приведення до вимог ГАТТ/СОТ та зниженню середньозваженої ставки імпортного мита до 6%. Паралельно відбувається превалювання у регулюванні експортно-імпортних операцій адміністративних та технічних заходів та значно розширюється база митного оподаткування за рахунок ліквідації пільг, що істотно впливало на ефективність митної політики. Посилення протекціоністської направленості митно-тарифної політики України, особливо відносно імпорту, відбилось на обсягах зовнішньоторговельних операцій, які зазнали значного скорочення;

четвертий етап (1999-2004 рр.) – адаптаційний, направлений на вдосконалення системи зовнішньоекономічного та митно-тарифного законодавства відповідно до вимог міжнародного законодавства. На даному етапі: відбулося створення та ратифікація законодавчо-нормативної бази необхідної для приєднання до Брюссельської Конвенції про Гармонізовану систему опису та кодування товарів (далі Конвенція ГС); у 2001 р. було прийнято Закон України «Про митний тариф України» в якому оптимізовано тарифну номенклатуру в відповідності до вимог ГАТТ/СОТ та Конвенції ГС за рахунок появи національної деталізації на рівні 9 та 10 знаків опису та кодування товарів; була регламентована робота Митно-тарифної ради при Кабінеті Міністрів України щодо внесення змін до діючих тарифних ставок, чим досягнута певна передбачуваність у прийнятті рішень щодо зміни ставок ввізного мита; у 2002 р. було прийнято Митний кодекс України, який за основними своїми положеннями відповідає вимогам Всесвітньої митної організації;

п’ятий етап (з 2005 р.) – інтеграційний, який почався у 2005 р. та триває й до сьогодні. Він проходить в умовах політичної боротьби й різновекторної направленості різних гілок державної влади щодо регулювання розвитку зовнішньоекономічних відносин. В умовах політичної нестабільності, щорічних змін Уряду, економіка стала заручницею тих чи інших політичних амбіцій, що аж ніяк не сприяє її розвитку. На протязі вже трьох років Україна знаходиться у стані потуг стосовно врегулювання зовнішньоторговельного балансу, постійного коливання між ліберальними та фіскальними методами митно-тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоторговельних операцій. Політики та Уряд маніпулюють державними важелями регулювання у хаотичному порядку, що значно погіршує імідж України та значно гальмує її рух на шляху до світогосподарських економічних і фінансових інституцій. Проте незважаючи на всі колізії й перепони Україна поступально рухається у напрямі визначеними Стратегією економічного та соціального розвитку ще у 2002 р. За цей період внесено безліч змін до чинного законодавства, отримане та у лютому 2008 р. реалізоване офіційне запрошення до вступу у СОТ, проводиться активна робота щодо створення спільної з країнами ЄС зони вільної торгівлі та поступової інтеграції України до Європейського Союзу. У цілому можна констатувати, що Україна послідовно проходить всі етапи інтеграції до світового господарства, які визначені в економічній науці (табл.2.1).

Таким чином результатом еволюції державної політики в регулюванні зовнішньоторговельних відносин за роки незалежності стало створення законодавчих умов функціонування в Україні системи міжнародних відносин, митно-тарифного та нетарифного методів їх регулювання, які орієнтовані на загальноприйняті міжнародні норми, стандарти і практику. Практично відбулося формування і, в деяких аспектах, оптимізація механізмів реалізації митно-тарифної політики.

Таблиця 2.1