5.2. Адаптація митно-тарифних та нетарифних механізмів державного регулювання митної вартості товарів до вимог сот

Одним із важливих способів захисту економічних інтересів держави є належним чином організована і чітко налагоджена митна справа, в межах якої встановлюються ставки мита та митних зборів, порядок переміщення через митний кордон товарів та інших предметів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики.

Митні тарифи сьогодні зберігають важливе значення у якості інструменту захисту окремих секторів економіки як у країнах, що розвиваються, так і в розвинених країнах, хоча їх роль є меншою, ніж 20-30 років тому назад внаслідок значного скорочення та зв’язування ставок мита в рамках системи ГАТТ/СОТ.

Як ми вже зазначали, зв‘язування є важливим з точки зору забезпечення передбачуваності зовнішньоторговельних режимів країн в частині митно-тарифного захисту та забезпечення доступу до ринків інших країн. Розвинені країни та країни з перехідною економікою майже повністю зв‘язали свої тарифи на рівні, близькому до діючого.

Країни, що розвиваються, в середньому зв‘язали три чверті імпортних тарифів – 73%. Однак слід відзначити, що рівень зв‘язувань в країнах, що розвиваються, по-перше, суттєво різниться від країни до країни. Наприклад, по промисловій продукції рівень зв‘язувань становить: Камерун – 0,1%; Мозамбік – 0,4%; Бангладеш – 0,9%; Гана – 1,1%, Пакистан – 36,5%; Малайзія – 59%; Південно-Африканській Республіці – 95,7%, Габон – 100%. В цілому, більшість країн Латинської Америки зв‘язали свої тарифи стовідсотково, в Африці (крім Габону та Південно-Африканської Республіки) рівень зв‘язувань є дуже низьким, а країни Азії дуже різняться за цим показником.

По-друге, в країнах, що розвиваються, зв‘язані рівні значно перевищують діючі ставки мита (рис. 5.2). З одного боку, це дозволяє країнам, що розвиваються, підвищувати імпортні тарифи у разі необхідності, але, з іншого боку, утворює більш ризиковане середовище для експортерів з інших країн.

Рис. 5.2. Середньозважені рівні діючих та зв'язаних тарифів за регіонами після Уругвайського раунду

Щодо діючого митного тарифу, то його середньозважені рівні в країнах, що розвиваються, досить сильно різняться за регіонами. Так, діючі митні тарифи є найвищими в країнах Південної Азії, Африки та Близького Сходу: середньозважені рівні діючих імпортних тарифів тут коливаються від 14 до 27%. Значно меншими є митні тарифи в країнах Центральної та Східної Азії, Тихоокеанського регіону, Латинської Америки та Карибського басейну. Цей показник тут становить близько 10%.

В цілому середньозважений діючий рівень імпортного тарифу країн, що розвиваються, більш ніж втричі перевищує це показник для розвинених країн (4%). Навіть прості середньоарифметичні значення імпортних тарифів в розвинених країнах є низькими: 6,4% в ЄС, 6,8% в Канаді, 5,4% в США; 6,9% в Японії.

Із загальної кількості тарифних позицій нульові ставки мита встановлено на 28% сільськогосподарських та 37% промислових тарифних позицій в США, і відповідно 42% та 27% – в Канаді; 26% та 22% – в ЄС; 31% та 54% – в Японії. За нульовими ставками здійснюється весь імпорт в Гонконг (Китай), Макао (Китай) та Сінгапур. Загалом, на глобальному рівні, більш ніж половина обсягів світового імпорту здійснюється безмитно.

Незважаючи на це, імпортні тарифи зберігають значення у якості інструменту захисту окремих секторів економіки як в країнах, що розвиваються, так і в розвинених країнах (рис. 5.3).

Рис. 5.3. Середньозважені рівні діючих тарифів за товарними групами після Уругвайського раунду

В розвинених країнах найвищим є захист текстильної продукції та одягу (середньозважений рівень діючого імпортного тарифу 8,4%), шкіряних, резинових виробів та взуття (5,5%), сільгосппродукції (5,2%), риби (4,2%), транспортного обладнання (4,2%). Найнижчі імпортні митні тарифи застосовуються до деревини, паперу та меблів (0,5%), нафти (0,7%), копалин, дорогоцінного каміння та руд (0,7%), металу та металопродукції (0,9%), неелектричного обладнання (1,1%), хімічної продукції (2,2%).

Це цілком закономірно, оскільки таким чином, розвинені країни, з одного боку, захищають „чутливі” сектори (сільське господарство, текстильну промисловість та виробництво одягу), а з іншого, сприяють ввезенню сировини на власну територію.

Слід відзначити, що стратегічність, „чутливість” таких невисокотехнологічних, традиційних секторів як сільське господарство, текстильна промисловість та виробництво одягу для розвинених країн обумовлюється не структурно-економічними чинниками розвитку національних господарств. Так, частка сільськогосподарського сектору в ВВП цих країн становить лише близько 3%. Захист цих секторів викликаний соціально-економічними та політичними умовами, насамперед, це питання безробіття та пов‘язані з цим соціальні проблеми за умов цінової конкуренції з китайськими, індійськими товарами та продукцією інших країн, забезпечення національної безпеки, необхідність самозабезпечення продовольством та одягом.

Зауважимо, що продукцію металургійної та хімічної галузей розвинені країни захищають насамперед антидемпінговими заходами, а тому звичайні імпортні тарифи на цю продукцію є невисокими.

Слід також відзначити, що тарифи розвинених країн побудовані за принципом тарифної ескалації, тобто зростання ставок мита при зростанні ступеня обробки продукції (найвищі ставки для готової продукції, найнижчі – для сировини). Більш того, вони містять специфічні ставки мита, які насправді приховують тарифні піки. З їх врахуванням прості середні рівні діючих тарифів були б значно вищими за 5-7%. Так, в перерахунку на адвалорні значення деякі ставки мита в ЄС сягають 210%, в Японії 1739%, в Канаді 314% та 253% в США .

Таким чином, не дивлячись на значний прогрес, досягнутий в зниженні ставок мита, можна констатувати, що одна з основних цілей ГАТТ, яка полягає в максимальному зменшенні або скасуванні імпортних митних тарифів ще не досягнута. Ставки мита, а отже і доступ до ринків не відповідають тенденціям лібералізації торговельних режимів, насамперед, в галузі сільського господарства, текстилю та одягу.

В умовах реформування економіки України мито є найважливішим інструментом зовнішньоторговельної політики держави з метою обмеження ввозу іноземних товарів, захисти і заохочення розвитку вітчизняного виробництва і стимулювання вивозу національних товарів.

Введення мита може мати кілька цілей, серед яких фіскальні, економічні і політичні. На відміну від інших податків стягування мита здійснюється не тільки і не стільки у фіскальних цілях (формування дохідної частини бюджету), скільки спрямовано в основному на формування раціональної структури експорту й імпорту в умовах відсутності прямого втручання держави в цю сферу. Введення мита може мати на меті здійснення економічного тиску на відповідні держави або створення їм режиму найбільшого сприяння по політичних мотивах.

У світовій і вітчизняній практиці основним видом ставок мит є адвалерні, що нараховуються у відсотках до митної вартості оподатковуваних товарів. За базу вирахування митних платежів береться митна вартість. Вона ж використовується як розрахункова основа для стягування податку на додану вартість (ПДВ), і інших податків та зборів.

Будь-яка розрахункова база вимагає створення визначеного порядку вирахування митного оподатковування. Тому методика визначення митної вартості, з одного боку, повинна бути загальнонаціональної, пов'язаної із загальною податковою системою, порядком ведення бухгалтерського обліку й іншими галузями національного законодавства, а з іншого боку, вона повинна відповідати міжнародним нормам.

Бажання України приєднатися до „Генеральної угоди з тарифів і торгівлі” (ГАТТ із 01.01.95 називається Всесвітньою торговельною організацією - ГАТТ/СОТ) потребувало взяти за основу системи визначення митної вартості „Угоду про застосування статті 7 Кодексу ГАТТ”, розроблену наприкінці 70-х рр. у підсумку багатобічних переговорів у рамках ГАТТ („Токійського раунду”) [46].

У результаті склалася багаторівнева система законодавчо-нормативних актів, що формує методологію визначення митної вартості ввезених товарів. Єдину міжнародну основу цієї системи складає „Угода про застосування ст. 7 ГАТТ/СОТ”, що було предметом розгляду в рамках Уругвайського раунду, який закінчився в квітні 1994 року. У пакет заключних документів цього раунду увійшла „Угода про застосування ст. 7 ГАТТ/СОТ”.

Основною конструкцією всієї системи служать Митний кодекс України і Закон України „Про митний тариф”. Наступні рівні є механізмом реалізації встановлених Законом „Про митний тариф” правових норм, що формують відомчі нормативні і технічні документи ДМСУ та інших органів виконавчої влади.

До них відноситься „Порядок декларування митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України”, „Порядок заповнення декларації митної вартості”, „Порядок роботи відділу контролю митної вартості регіональної митниці, відділу контролю митної вартості та номенклатури митниці при вирішенні питань визначення митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України” та інші нормативно-правові акти України.

У встановленні чітких правил визначення оподатковуваної бази при переміщенні товарів через митний кордон України зацікавлені і держава, і комерційні кола. Так, у державному бюджеті значна частка його дохідної частини формується за рахунок митних податків та зборів, у зв'язку з чим державним органам для планування очікуваних надходжень у бюджет необхідно знати порядок вирахування оподатковуваної бази. Для комерційних кіл знання правил оподатковування ввезених і товарів, що вивозяться – це реальна ефективність зовнішньоекономічної діяльності, планування прибутку або збитків від конкретних угод і операцій.

Оцінка товарів переміщуваних через митний кордон з метою визначення розміру стягнутих митних платежів являє собою одну із самих складних і відповідальних процедур у митній практиці. Від правильного визначення митної вартості залежить розмір стягнутих платежів, а це прямо відбивається на повноті державного бюджету, що є досить важливим для сьогоденної ситуації в державі.

Найчастіше митні органи зустрічаються з проблемами не забезпеченості інформацією про рівень цін світового ринку на конкретні товари. Для митних органів ця інформація необхідна як довідковий матеріал для виявлення грубих помилок у визначенні митної вартості.

Митний кодекс України від 11 липня 2002 року більш детально регулює питання визначення митної вартості декларантами і митними органами та чітко встановлює методику її визначення [167]. Норми Кодексу цілком відповідають розвиткові суспільних відносин і реаліям сучасності і створюють перешкоди у відхиленні від сплати належних платежів у зовнішньоекономічній діяльності шляхом зниження митної вартості. У розвиток положень Митного кодексу України, у відповідності зі статтею 262, Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 28 серпня 2003 року № 1375 „Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, переміщуваних через митний кордон України”. Положення зазначених актів повинні були підняти на новий якісний рівень діяльність митних органів у цьому напрямку і наблизять її до високих стандартів ефективного, швидкого і якісного митного контролю, що існує в переважній більшості європейських країн. А це, безумовно, привело б до прискорення євроінтеграції України і підняло б авторитет митних органів на міжнародній арені, а також обумовило би активізацію зовнішньоекономічної діяльності і нормалізацію інвестиційного клімату на Україні. Але все не так просто як вважається з першого погляду. Разом з прийняттям нових положень виникли і нові проблеми з їх застосування.

Таким чином, якщо сьогодні контроль за рівнем імпортних цін покладений на митні органи, то і питання ціноутворення стали частиною їхньої роботи. Тому для чіткого виконання функцій контролю за правильністю визначення митної вартості необхідно регулярно забезпечувати митні органи потрібною ціновою інформацією, постійно її обновляти і, при необхідності розширювати. Отже питання визначення митної вартості є одним з найважливіших у економічному блоку митної політики України.

Митним законодавством встановлено, що всі відомості, що надається митному органу декларантом для підтвердження митної вартості товарів, повинні ґрунтуватися на достовірній, документально підтвердженій інформації та надаватися у кількісному виразі.

Згідно Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України, що затверджений Постановою КМУ від 20.12.2006 р. № 1766, для підтвердження заявлених відомостей про митну вартість товарів, що переміщуються підприємствами через митний кордон України, декларант подає певні документи, що поділяються на обов’язкові та додаткові (рис. 5.4).