3.3. Особливості застосування механізмів адміністративного та технічного регулювання зовнішньої торгівлі в Україні
На сучасному етапі Україна знаходиться на шляху інтегрування своїх економічних інтересів міжнародні економічні союзи та торгові організації, і від того, як далі буде проходити цей процес, залежить не тільки формування зовнішньоекономічного середовища, але і можливість подальшого економічного і соціального розвитку держави як органічної підсистеми світового господарства. Тому входження України у світову економічну систему вимагає розроблення чітко визначеної і зваженої державної економічної політики, яка потребує принципово нових підходів до удосконалення механізмів адміністративного й технічного регулювання зовнішньої торгівлі. При цьому зауважимо, що при розкритті даного питання ми, зважаючи на те, що в спеціальній і науковій літературі в галузях міжнародної економіки та митної справи під механізмами адміністративного й технічного регулювання часто розуміються методи нетарифного регулювання, також будемо використовувати поняття „нетарифне регулювання”.
Актуальність питань, пов’язаних з удосконаленням методів та заходів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі, обумовлена низкою проблем, найвагомішими з яких є: структурна деформація вітчизняного виробництва, низька конкурентноздатність національних товарів та послуг, нераціональна структура зовнішньої торгівлі, непідготовленість суб’єктів ЗЕД до високоефективних форм зовнішньоекономічних зв’язків, не достатня визначеність напрямків і недосконалість механізмів входження економіки України у світову господарську систему, необхідність забезпечення економічної безпеки держави в умовах глобалізації. Постійне оновлення методів нетарифного регулювання, недосконалість їх класифікації обумовлює необхідність дослідження з організації нетарифного регулювання в Україні.
У науковій та спеціальній літературі вітчизняними та іноземними авторами багато уваги приділяється питанням митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, але не достатньо повно висвітлені проблеми формування державної політики у напрямі нетарифного регулювання у цій сфері. Значення нетарифного регулювання у системі міжнародних економічних відносин є суттєвим, і відображення ступеня цієї значущості ми знаходимо у працях К. Борисова, в яких автор поряд з загальними принципами і нормами міжнародного митного права, методами запровадження у життя митної справи, чинниками, що впливають на розвиток міжнародної митної законотворчості за різними напрямами державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в розглядає заходи нетарифного характеру [24].
У цілому нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки та стимулюють розвиток експортного потенціалу держави як суб’єкта світогосподарських зв'язків. Мета цих заходів не тільки посилення конкурентних позицій країни-імпортера, але й захист національної промисловості, охорона життя і здоров'я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії та національної безпеки. Крім того, по відношенню до експортних операцій, нетарифні методи використовуються для захисту національних ринків. Засоби нетарифного регулювання, на перший погляд, не мають такого суттєвого впливу на зовнішню торгівлю як митно-тарифні, але у зв'язку зі своєю національною належністю та особливостями застосування вони є головним регулюючим фактором обсягів зовнішньо-торговельних операцій в режимах експорту та імпорту.
У світі існує декілька підходів до визначення та класифікації нетарифних методів регулювання. Так, за класифікацією прийнятою ООН, вони поділяються на три категорії:
зовнішньоторговельні заходи, які спрямовані на пряме обмеження імпорту (експорту) для захисту провідних галузей національного виробництва (ліцензування, квотування, антидемпінгове мито, компенсаційні мито та збори, «добровільне» обмеження експорту, цінові преференції, імпортні депозити, експортні субсидії тощо);
опосередковані заходи обмеження зовнішньої торгівлі (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні і ветеринарні норми, вимоги до пакування і маркування тощо);
заходи дія яких безпосередньо не розповсюджується на експортно-імпортні операції, але має певних вплив на їх обсяги (регулювання податкових та митних платежів, обсягів виробництва, інвестиційних процесів, участь у міжнародних проектах тощо) [15, с. 23].
Відповідно до класифікації ГАТТ, у міжнародній практиці на сьогодні використовуються заходи нетарифного регулювання, які можна поділити на п'ять груп, а саме:
Заходи, які регламентують, обумовлюють та визначають порядок участі держави в зовнішньоторговельних операціях (способи, на яких воно базується, угоди, договори т.п.);
Комплекс заходів, які об'єднують митні й адміністративні імпортні формальності, включаючи методи оцінки митної вартості і визначення країни походження товару, форми товаросупровідних документів і вимоги до їх оформлення, товарну класифікацію тарифів;
Стандарти та вимоги, пов'язані із нормами безпеки для національних споживачів і екології, санітарно-ветеринарні норми, вимоги до упаковування і маркування товарів;
Кількісні і валютні обмеження імпорту й експорту;
Обмеження, направлені на забезпечення повноти та своєчасності сплати платежів та податків – імпортні депозити, зміна дисконтної ставки, прикордонний податковий режим і плаваючі збори. Весь комплекс перерахованих заходів реалізується шляхом заходів економічного (фінансового) впливу і використання інструментів адміністративного регламентування, про які буде сказано нижче.
Оскільки в системі ГАТТ/СОТ в якості ідеальної моделі розглядається регулювання зовнішньої торгівлі винятково за допомогою тарифних заходів, всі інші заходи об'єднуються під загальною назвою нетарифних. Класифікаційні схеми, що одержали міжнародне визнання, у даний час нараховують біля 800 конкретних видів нетарифних заходів (далі НТЗ).
При всьому різноманітті нетарифних заходів, які використовуються у якості бар'єрів, їх можна умовно розділити на дві значні групи: економічні та адміністративні. До головних економічних НТЗ відносяться: паратарифні інструменти (декретивна митна оцінка, внутрішні імпортні та зрівняльні податки та збори, заходи стимулювання експорту (демпінг, субсидії, експортне кредитування). Адміністративні НТЗ більш різноманітні: заборона (ембарго), кількісні обмеження (ліцензування і квотування, обмежувальна ділова практика (в т.ч. „добровільні” обмеження експорту) монополістичні заходи, використання в протекціоністських цілях стандартів і технічних норм, додаткових митних документів і процедур, правові режими, торгівельні угоди, різноманітні види контролю, та ін. Перші діють через механізми ринку, та ведуть до подорожчання відповідно імпортних та експортних товарів, а другі крім ринкових відносин, обмежують доступ імпортних і постачання вітчизняних товарів за кордон.
Найбільш поширені класифікації заходів, які прямо або опосередковано регулюють зовнішню торгівлю, їх поділяють на вісім груп:
тарифні заходи;
паратарифні заходи;
заходи контролю над цінами;
фінансові заходи;
заходи автоматичного ліцензування;
заходи кількісного контролю;
монополістичні заходи;
технічні заходи [88].
Далеко не всі аналізовані нижче НТЗ застосовуються в Україні, але необхідність послідовного захисту вітчизняних інтересів призведе до розширення сфери їх використання. Це підтверджує доцільність і необхідність дослідження системи нетарифного регулювання в цілому.
Використання методів тарифного регулювання, зокрема зниження середнього рівня митних ставок не дає повного уявлення про рівень реального протекціоністського захисту внутрішніх ринків розвинутих країн, адже:
по-перше, скорочення середнього рівня митних ставок може відбуватися за рахунок ставок, що вже втратили своє торговельно-політичне та економічне значення, при тому, що ставки на „чутливі” товари залишаються високими. Так, в офіційному виданні Єдиного митного тарифу ЄС автономні (законодавче встановлені) ставки мита, які є максимальними, на більшість товарів становлять від 4 до 2,5%, хоч ставки, що застосовуються до автотранспортних засобів сягають 29%, цукру 80%, тютюнових 180%;
по-друге, в умовах зближення рівнів продуктивності праці, витрат виробництва, внутрішніх і зовнішньоторговельних цін розвинутих держав навіть порівняно невисокі ставки мита забезпечують захист внутрішнього ринку;
по-третє, при невисокій номінальній ставці мита можна забезпечити значний рівень протекціоністського захисту внутрішнього ринку за умови диференціації ставок мита на готову продукцію і сировину та напівфабрикати, що використовуються при її виробництві. Чим більшою буде різниця між цими ставками, тим ефективніший рівень тарифного захисту.
Це свідчить про те, що регламентація ГАТТ/СОТ умов використання засобів митно-тарифного регулювання, в т.ч. вимоги щодо зниження середнього рівня митних ставок, не виключають можливості досягнення за допомогою митної політики певних протекціоністських цілей, хоч, безумовно, суттєво обмежують ці можливості.
За даними В.Сухарського у кризові воєнні роки механізми ринкового регулювання економіки капіталістичних країн у сфері зовнішньої торгівлі, що базувалися на вартісних регулюючих засадах, виявилися неефективними і зазнали певних змін. В умовах війни держава у сфері зовнішньої торгівлі прагнула мати жорсткий контроль над ввезенням і вивезенням товарів щоб захистити інтереси національної економіки і монополістичного капіталу. Тому в такі періоди для того щоб централізувати витрати і надходження валютних ресурсів, забезпечити сировиною і дефіцитними матеріалами найбільш важливі галузі економіки у сфері зовнішньої торгівлі здійснювалося через пряме адміністративне державно-монополістичне регулювання. Особливо широкого застосування в регулюванні зовнішньою торгівлею набули кількісні обмеження. Так, в роки другої світової війни і у перші повоєнні роки кількісні обмеження застосовувалися майже у всіх капіталістичних державах у відношенні до більшої частини товарообігу [301, с. 250-251].
У періоди стабільного (без кризового) економічного розвитку співвідношення між вартісними і адміністративними важелями державно-монополістичного регулювання зовнішньої торгівлі як правило змінюється на користь перших. Найбільш характерною рисою державно-монополістичного регулювання зовнішньої торгівлі в періоди підйому є розширення використання грошово-кредитних, фінансових і митних засобів регулювання експорту і імпорту при одночасному скороченні сфери дії прямого адміністративного регулювання.
Вище перелічені факти, стали однією з причин розширення практики використання нетарифних засобів регулювання зовнішньої торгівлі, що перетворилися на основні інструменти протекціонізму. Тому усі країни світу, включаючи ті, що входили в ГАТТ з дня підписання і які стали членами СОТ з моменту початку її діяльності, використовують різноманітні форми нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі. Деякі нетарифні заходи не можуть бути усунені, оскільки відображають внутрішню економічну політику у сфері торгово-економічних відносини з іншими країнами. Також, є і узаконені міжнародною торговою системою заходи нетарифного регулювання, а саме захисні заходи, що мають за мету у встановленому порядку запобігти або пом'якшити шкоду, яка наноситься національній економіці різким ростом імпорту іноземних товарів, а також заходи, спрямовані на припинення недобросовісної конкуренції з боку іноземних експортерів.
Відношення до використання нетарифних методів регулювання у світовій практиці достатньо суперечливе. З одного боку, Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) і Світова організація торгівлі (СОТ), яка почала функціонувати з 1995 р., офіційно ставлять завдання максимально можливого скасування таких заходів та переходу до регулювання зовнішньої торгівлі винятково тарифними методами. З іншого, необхідність захисту національних економічних інтересів та сприяння розвитку власного виробництва вимагають застосування заходів адміністративного втручання у зовнішньоторговельні відносини.
Інтенсивне збільшення зовнішньоторговельного обороту наприкінці XIX і першому десятилітті XX ст. супроводжувалося різким загостренням конкурентної боротьби капіталістичних країн за ринок збуту. Ця конкуренція призводила до зародження перших форм „торгових війн”, в ході яких використовувалися усі види протекціоністської політики, що включала митні, податкові, фінансові і кредитні заходи впливу.
У цілому еволюція формування механізмів державного регулювання у світі з однієї сторони направлена на стимулювання експорту, з іншої направлена на обмеження імпорту та захист вітчизняного виробника і охоплює незначний період часу, що дозволяє виділити декілька етапів їх розвитку. На сьогодні, зважаючи на мотиваційний чинник розвитку адміністративних механізмів державного регулювання, ми можемо виділити п’ять основних етапів нетарифного регулювання зовнішньоторговельних відносин, а саме:
перший етап – імпортно-обмежувальний, характеризувався обмеженнями імпорту товарів. Він охопив 50-ті роки повоєнного періоду, на якому методи державного стимулювання зводилися до регулювання різноманітними способами цін збуту та жорсткого обмеження обсягів імпорту. Так, у перше повоєнні десятиліття кількісні обмеження імпорту застосовувались більшістю капіталістичних держав та розповсюджувались на значну кількість товарів. Зокрема, в Англії в 1954 р. було встановлено, що ввезення всіх товарів в країну повинне здійснюватись тільки за ліцензіями міністерства торгівлі. Аналогічні або близькі за формою та змістом закони діють на сьогоднішній день в багатьох країнах світу;
другий етап – експансивний, був спрямований на освоєння державами ринків збуту національних товарів. Цей етап розпочався в 60-ті роки ХХ ст. коли основні зусилля були спрямовані на створення довгострокової зацікавленості у виробників щодо експорту своєї продукції, освоєння зовнішніх ринків та впровадженні помірних обмежувальних заходів щодо обсягів імпорту. З початку 60-х років сфера використання кількісних обмежень почала дещо скорочуватись. Проте всі капіталістичні держави зберегли кількісні обмеження в арсеналі методів регулювання зовнішньої торгівлі;
третій етап – експортно-орієнтований, характеризувався провадженням зовнішньоторговельної експортної політики спрямованої на стимулювання експорту товарів. Він охопив період 70-80-х рр. на якому головне завдання полягало в стимулюванні створення й зміцненні конкурентоспроможної експортної бази держав, у першу чергу в машинобудуванні, та введення вибіркового (за галузевою ознакою) обмеження на окремі види продукції. У першій половині 70-х років розвинуті капіталістичні країни та країни, що розвиваються, застосовували в різному обсязі кількісні обмеження імпорту і експорту товарів. У ці роки під дію кількісних обмежень у США, Японії і країнах ЄЕС підпадало від 20 до 50% імпорту сільськогосподарських товарів і від 10 до 15% імпорту промислових виробів [301, с. 252-254];
четвертий етап – поглиблення експортно-орієнтованої зовнішньо-економічної політики, що проявлялося у державному стимулюванні експорту послуг. Даний період охопив кінець ХХ ст. коли відбувалося подальше вдосконалення методів стимулювання експорту, значне збільшенням обсягу інженерно-технічних послуг, організація нових форм експортного виробництва з включенням у зовнішньоекономічну сферу малих і середніх підприємств, які потребували економічної підтримки в умовах жорсткої конкуренції; імпорт інвестицій та технологій.
п’ятий етап – захисний, визначається провадженням заходів державного регулювання спрямованих на захист національного ринку. Цей етап розпочався на початку ХХІ ст. й характеризується деяким зменшенням використання у міжнародній практиці методів нетарифного регулювання зовнішньоторговельних експортно-імпортних операцій, застосуванням їх переважно для захисту національних економічних інтересів та зменшення негативного впливу від експансії недоброякісних товарів і конкурентів.
Наприкінці 70-х років найбільші країни Заходу підписали угоду про зниження мита й використання переважно нетарифних методів регулювання як засобу державного впливу на зовнішньоекономічну діяльність. Зниження мита та звуження сфери застосування кількісних обмежень імпорту призвело до розвитку більш гнучкої системи податків та митних зборів з метою захисту внутрішнього виробника від іноземних конкурентів. І якщо використання митних тарифів обмежує надходження імпортних товарів до внутрішнього ринку лише побічно – через збільшення реалізаційної цини, то „... нетарифні обмеження, зберігаючи ефект подорожчання, доповнюють його ще й встановленням прямих перешкод у вигляді абсолютних чи близьких до абсолютних лімітів за кількістю або цінами чи технічними характеристиками товару” [33, с. 149].
До інструментів митної політики, відносяться застосування митного тарифу, паратарифні та нетарифні засоби регулювання. До нетарифних методів входять валютно-кредитні важелі, квотування, ліцензування, «добровільні» обмеження імпорту, технічні бар’єри, санітарно-ветеринарні норми тощо. Різноманітність методів нетарифного регулювання та державних органів які його здійснюють, пояснюють складність організації на державному рівні ефективного управління даним процесом та повноцінного контролю за його якістю.
Зважаючи на зарубіжний досвід, вимоги міжнародного та вітчизняного чинного, законодавства вважаємо, що до класифікації нетарифних методів регулювання необхідно підходити комплексно з урахуванням одразу декількох ознак і позицій (рис. 3.8.).
Нетарифне регулювання ЗЕД
Прямі заходи нетарифного регулювання
ліцензування
квотування (контингування)
добровільне обмеження експорту
технічно-нормативне регулювання
Непрямі заходи нетарифного регулювання
додаткові митні формальності
політика державних закупівель
регулювання обсягів виробництва
Рис. 3.8. Заходи нетарифного регулювання за впливом їх дії на розвиток зовнішньоторговельної діяльності
Так, з точки зору впливу дії основних методів нетарифного регулювання на зовнішньоекономічні операції вони діляться на – прямі заходи нетарифного регулювання та непрямі заходи нетарифного регулювання
Прямі заходи нетарифного регулювання полягають у встановленні державою кількісних обмежень при експорті та імпорті окремих категорій товарів. Кількісні обмеження – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту або імпорту. Вони можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, що координують торгівлю певними групами товарів.
Кількісні обмеження є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок. Застосування даних методів призводить до підвищення ціни імпортних (експортних) товарів, що у свою чергу зменшує обсяги їхнього імпорту (експорту). Нині кількісні обмеження займають значне місце в арсеналі торгово-політичних засобів боротьби за міжнародні ринки збуту. При цьому мета кількісних обмежень захист економічних інтересів національних товаровиробників у конкурентній боротьбі за торгову експансію на світовому ринку. Кількісні обмеження встановлюються через квотування, ліцензування та добровільне обмеження експорту.
Квота кількісний нетарифний засіб обмеження експорту або імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу. Квоти експортні вводяться відповідно до міжнародних стабілізаційних угод, що встановлюють частку кожної країни в спільному експорті певного товару, або урядом окремої держави для обмеження вивозу товарів, дефіцитних на національному ринку.
Квоти імпортні вводяться національним урядом для захисту вітчизняних товаровиробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.
Ліцензування регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозвільний пакет документів, що видається державними органами на право експорту або імпорту товару у визначених кількостях на певний проміжок часу.
Добровільне обмеження експорту кількісне обмеження, що ґрунтується на зобов'язанні одного з партнерів обмежити (не розширювати) обсяг експорту, взятому на себе в рамках офіційної міждержавної угоди про встановлення квот на експорт товару. Добровільне обмеження експорту, як правило, вводиться урядом країни під політичним тиском іншої більш впливової країни (групи країн), що імпортує свою продукцію, аби уникнути однобічних обмежувальних заходів даної країни (групи країн) на імпорт у разі відмови „добровільно” обмежити експорт.
Непрямі методи опосередковано впливають на розвиток експортно-імпортних операцій. Вони включають прийоми технічно-нормативного регулювання, додаткові митні формальності, регулювання політики закупівель, регулювання обсягів виробництва.
Технічно-нормативне регулювання – вимога дотримання національних стандартів, одержання сертифікатів якості на імпортну продукцію, специфічного маркування та пакування товарів, дотримання санітарно-гігієнічних норм та інші вимоги, встановлені законодавством країни. До технічних заходів належать: технічні умови, яким має відповідати продукція; вимоги до інформації, яку вона повинна містити (країна походження, вага, спеціальні позначення для небезпечних речовин тощо); вимоги до інформації для споживача, яку повинна містити етикетка; вимоги до маркування (матеріал, спосіб пакування); вимоги контролю, інспекції (у митних лабораторіях) і карантину (відносно живих тварин і рослин); вимоги до інформації про продукт (перелік компонентів, поради щодо використання і зберігання).
Додаткові митні формальності – вимоги надавати більш докладну інформацію, ніж та, яка міститься в митній декларації, вимоги щодо використання конкретних пунктів пропуску, шляхів переміщення окремих категорій товарів, видів транспорту і т. ін..
Регулювання політики закупівель – встановлення певних вимог щодо обмеження переліку країн постачальників та проведення тендеру серед постачальників певних видів імпортованого товару за програмами що фінансуються з державного бюджету (наприклад лікарських засобів, медичного обладнання тощо).
Регулювання обсягів виробництва – метод торгової політики держави, що законодавчо встановлює частку кінцевого продукту у внутрішньому товарообороті, яка має бути виготовлена національними виробниками (наприклад обмеження посівів цукрового буряка).
За видами, нетарифне регулювання класифікується в залежності від типу дозвільних документі та органів, що їх видають наступним чином: ліцензування, облік-реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, сертифікація імпортованої продукції, контроль державних органів за кількісними та акісними характеристиками та інші (рис. 3.9) [80, с. 30].
Таким чином, для здійснення зовнішньоекономічної операції суб'єктові зовнішньоекономічної діяльності слід насамперед пройти процедуру отримання дозвільних документів від певних державних органів, висновки яких є підставою для одержання права на здійснення експорту (імпорту), наприклад: ліцензії, картки реєстрації-обліку контракту тощо.
Види нетарифного регулювання
Обмеження за якісними параметрами
Реєстрація та облік
зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
Сертифікація імпортних товарів
Кількісні обмеження
Міністерство економіки України
Державна митна служба України
Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації
Інші державні
контролюючі
органи
- ветеринарне свідоцтво;
- фітосанітарний сертифікат;
- дозвіл державної служби експортного контролю, тощо
Ліцензії на імпорт експорт товарів;
Квоти на здійснення експорту-імпорту;
Міждержавні угоди
Картка реєстрації обліку зовнішньо-економічного договору
Сертифікат відповідності
Рис. 3.9. Класифікація нетарифного регулювання за видами, органами державного регулювання та типу дозвільних документів
Нетарифне регулювання як комплекс адміністративних державних заходів суттєво впливає на здійснення зовнішньоторговельних операцій та віддзеркалює реалії державної політики України стосовно товарів, які перетинають митний кордон у процесі експортно-імпортних операцій. Місце нетарифного впливу на процедуру митного оформлення визначено статтею 18 Митного кодексу України, де зазначено, що, крім митного, товари можуть підлягати санітарному, фітосанітарному, радіологічному та екологічному контролю.
Водночас, зазначається, що митне оформлення може бути завершене тільки після закінчення зазначених видів контролю. Основна тематика дозвільних документів подана на рисунку 3.10.
Самою недосконалою складовою у механізмі нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі України є заходи стимулювання експорту.
Рис. 3.10. Основні етапи функціонування дозвільної системи нетарифного регулювання ЗЕД
Для вирішення цієї проблеми необхідно створити: кредитну, страхову систему; інформаційну інфраструктуру підтримки експортерів; систему дієвих податкових пільг для експортерів; систему підтримки кооперації технологічно пов’язаних виробництв по випуску конкурентноспроможної експортної продукції; комплекс стимулів по впровадженню у виробництво результатів науково-дослідних розробок. Саме за рахунок стимулювання експорту вдасться утримати стабільну динаміку економічного розвитку.
„Добровільні” обмеження експорту, по суті справи, являють собою нав’язування експортеру, під загрозою санкцій, зобов’язань з обмеження експорту. Найближчим часом необхідно вдосконалити співпрацю з відповідними державними органами зарубіжних держав з метою запровадження системи визнання технічних документів (сертифікатів) на підставі відповідних міждержавних угод. Система стандартизації і сертифікації України, не дивлячись на її не дискримінаційний характер, повинна бути вдосконалена шляхом зближення її з європейською та світовою.
Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на предмет їхньої відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо відповідні вимоги діють стосовно аналогічних товарів національного виробництва згідно з законами України. До товарів, що імпортуються на територію України, застосовується національний режим їхньої сертифікації.
Аналіз законодавчої бази в сфері регулювання зовнішньої торгівлі України, показав, що на Україні, також як і в закордонній практиці присутні головні елементи нетарифного регулювання, як-от система обмежень, що включає фінансові впливи та адміністративне регламентування, а також заходи стимулювання експорту. Види та структура кількісних обмежень представлені на рисунку 3.11.