Основні країни-експортери та країни-імпортери у 2005 році

Країна	Експорт		Країна	Імпорт
	Сума, млрд. дол. США	Питома вага, %		Сума, млрд. дол. США	Питома вага, %
Німеччина	969,9	9,3	США	1732,4	16,1
США	904,4	8,7	Німеччина	773,8	7,2
Китай	762,0	7,3	Китай	660,0	6,1
Японія	594,9	5,7	Японія	514,9	4,8
Франція	460,2	4,4	Об’єднане Королівство	510,2	4,7
Нідерланди	402,4	3,9	Франція	497,9	4,6
Об’єднане Королівство	382,8	3,7	Італія	379,8	3,5
Італія	367,2	3,5	Нідерланди	359,1	3,3
Канада	359,4	3,4	Канада	319,7	3,0
Бельгія	334,3	3,2	Бельгія	318,7	3,0

Джерело: http://www.wto.org/english/res_e/statis_e/its2006_e/its2006_e.pdf.

При цьому зазначимо, що кожна з цих країн пройшла свій шлях становлення міжнародних відносин та займають значне місце у світовому поділі праці й ринків, вони є основними торговими партнерами багатьох країн світу в тому числі й України.

Безперечним лідером у світовій торгівлі товарами на сьогодні є Сполучені Штати Америки. Проте за результатами досліджень американських вчених так було не завжди. Досить довгий період Сполучені Штати були економічно самодостатньою і „закритою” країною [355]. Це пояснюється високим рівнем забезпеченості країни енергетичними й іншими природними ресурсами та наявністю добре структурованої економіки, яка майже в повному обсязі задовольняла потреби багато секторного внутрішнього ринку. В цей період державна торговельна політика була спрямована на обмеження імпорту готової продукції з одночасним наданням суттєвих преференцій фірмам і компаніям, що здійснювали імпорт стратегічно важливої сировини – нафти та газу. В цей же час велася політика направлена на помірне збільшення експорту.

Розвиток світогосподарських зв’язків викликав необхідність перегляду державної зовнішньоекономічної політики, що вилилося в структурні перетворення економіки та супроводжувалися формуванням розгалуженої системи зовнішньоекономічних зв'язків шляхом створення мережі транснаціональних компаній і корпорацій. Як зазначають науковці в 80-90 рр. минулого століття американські компанії стали помітно активніше йти на торгові, коопераційні і інші зв'язки з іноземними фірмами, на спільний бізнес із зарубіжними партнерами у себе в країні і за її межами [166, с. 46-47].

У цей період на державному рівні застосовувалися достатньо гнучкі механізми щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності, які були направлені виключно на захист і розвиток національної економіки. Так в США неодноразово приймали нормативні документи протекціоністського характеру, які регулювали перелік товарів, які підлягали під митне оподаткування й платежі, змінювали розміри цих платежів. Визначальними рисами даного періоду стало зростання виробництва продукції призначеної для експорту, а також випереджання темпів зростання експорту відносно імпорту. У фінансовому аспекті слід зазначити велику зовнішню заборгованість США, одночасно з якою відбувалося збільшення ввезення капіталу. США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті [149, с. 117].

Американська держава постійно шукає оптимальні шляхи підтримки експорту і захисту національних виробників від зовнішніх конкурентів. Для цього в 1988 р. було розроблено і прийнято „Комплексний закон про торгівлю і конкурентоспроможність”. Зовнішньоекономічна політика США віддзеркалює напрямок їх стратегічних пріоритетів, який направлений на розширення торгівельних відносин з партнерами по НАФТА, особливо з Канадою. Так, найбільшими торгівельними експортними партнерами США у 2000 р. були Канада (23%), Мексика (14%), Японія (8%), Велика Британія (5%), Німеччина (4%) [132, с. 533].

Визначальні позиції в зовнішньоекономічних зв'язках займають американські транснаціональні компанії (ТНК), що володіють мережею підприємств по всьому світу, з’єднаних кооперативними зв’язками. У результаті діяльності цих гігантів бізнесу американська економіка все більш інтегрується в світове господарство [166, с. 224-226]. Слід також відзначити, що в прикордонних з США районах Мексики на базі прямих інвестицій американських ТНК створена могутня виробнича база з виготовлення готових товарів з імпортних комплектуючих з подальшим їх експортом в США [256, с. 161]. Взагалі більшість науковців та експертів зі світової економіки вважають, що „…сучасний її стан і перспективи розвитку визначають близько 50 суб’єктів міжнародних економічних відносин – країн і ТНК… які є … легальним, знаковим і важливим фактором глобальної економіки. Він являє собою, насамперед, фінансові потоки, що визначають стан влади в тій або іншій країні, рівень економіки і рівень добробуту” 338, с.346. При цьому зусилля держави повинні бути направлені на створення таких інвестиційних, правових та економічних умов щоб податки і платежі від діяльності ТНК залишалися в країні.

Серйозною проблемою для США є значне (більше ніж у 1,5 рази) переважання імпорту над експортом. Основними джерелами незбалансованості зовнішніх зв’язків є пасиви в торгівлі з Японією, Західною Європою і новими індустріальними країнами, а останнім часом з Китаєм. У зв'язку з цим американська адміністрація посилює заходи направлені на стимулювання експорту. Прийнята державна програма консультаційної допомоги американським експортерам з приводу особливостей окремих зарубіжних ринків. Розвернулася широкомасштабна кампанія з подолання бар’єрів для іноземних товарів на ринках Японії, Китаю, деяких нових індустріальних країн [166, с. 224].

На другому місці в світі за обсягами торгівлі знаходиться Німеччина, яка в перші роки свого існування проводила політику вільної торгівлі, оскільки була зацікавлена в експорті сільськогосподарської продукції з Великобританії. Зауважимо на те, що зовнішньоекономічна політика Німеччини була й залишається спрямованою на освоєння джерел сировини й ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай і ін.), і на початку тисячоліття в даному напрямі було вкладено до 98% капіталу, який вивозився з країни [149, с. 115].

Зважаючи на високу залежність стану економіки від результатів її участі в світогосподарських зв’язках, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків відведена ключова роль у економічній стратегії уряду Німеччини. Основою зовнішньоекономічної політики Німеччини є розвиток економічних зв’язків з її головними зовнішньоекономічними партнерами: країнами ЄС, США і Японією. Велика увага надається розширенню присутності німецьких фірм на ринках країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, півдня Африканського континенту, Східної і Центральної Європи в т. ч. України. Першочергове значення в зовнішньоекономічній політиці Німеччини надається зміцненню ЄС, в якому Німеччина займає ключове місце, будучи локомотивом західноєвропейської інтеграції.

Зовнішня торгівля – одна з найбільш динамічних галузей економіки Німеччини, стимулятор її економічного зростання. Зовнішньоекономічні зв'язки Німеччини примітні тим, що це один з найважливіших експортерів і імпортерів світу. Стимулюванню німецького експорту сприяє розвинута система фінансування і страхування зовнішньоекономічної діяльності. Крім того, в цілях сприяння зовнішньоекономічній діяльності німецьким фірмам надається державна фінансова підтримка для їх участі в зарубіжних виставках і ярмарках, завдяки чому ініціюється близько 20% всього німецького експорту, розширяється мережа німецьких зовнішньоторговельних палат за межею.

Висока конкурентоспроможність німецької промисловості на світових ринках забезпечується, як правило, за рахунок переваг в її нецінових параметрах, зокрема, переваг в якості й технічному рівні продукції, відмінному сервісі, чіткому дотриманні термінів поставок і таке інше.

ФРН є одним з найбільших в світі експортерів капіталу. Німецькі компанії займають третє місце в міжнародному рейтингу ОЕСР за обсягом інвестицій за кордон. Експорт капіталу з Німеччини був офіційно дозволений в 1952 г. Зворотну тенденцію має динаміка прямих інвестицій. Частка прямих капіталовкладень німецьких фірм за кордон в загальному обсязі зарубіжних інвестицій останніми роками складає від 25 до 35%, тоді як аналогічний показник для іноземних капіталовкладень в економіку ФРН не перевищує 5%. Головні інвестори ФРН – кредитні інститути, інвестиційні і страхові компанії. У виробничому секторі найбільша інвестиційна активність спостерігається в хімічній промисловості і автомобілебудуванні. Уряд ФРН надає гарантії для прямих інвестицій німецьких компаній за кордон і цим підвищує свою експансію на світовому ринку [65, с. 92-98].

Що стосується безпосередньо моделі розвитку, то німецька модель соціального ринкового господарства, що сформувалася в основному в результаті реформ Ерхарда в кінці 40-х – 50-х рр., визначається як поєднання ефективного конкурентного ринкового господарства з сильною соціальною (перерозподільчою) політикою, що забезпечує реалізацію принципу соціальної справедливості. Проте концепція даної моделі із самого початку спиралася на ефективну конкуренцію і запобігання концентрації економічної влади, унаслідок чого державне втручання обмежується; причому потреба в такому втручанні повинна скорочуватися, оскільки ефективний розвиток ринкової економіки знімає гостроту соціальних проблем. На практиці початкова модель піддалася зовнішній дії „глобального регулювання” і монетаристського регулювання пропозиції. Низка базових елементів (тарифна автономія, система обов’язкового соціального страхування) істотно знижують ефективність економіки. Криза моделі вимагає її глибокого реформування, при якому можливе повернення на новому рівні до початкових принципів [65, с. 95]. При цьому дія принципу ефективної конкуренції поширюється не тільки на німецькі компанії, що працюють на території Німеччини, але й на ті фірми, що розміщені в країнах членах ЄС та в інших країнах.

Сенсаційним для світової спільноти є стрімкий розвиток зовнішньоекономічних відносин Китаю, який „…в останню четверть віку показав надзвичайно високі темпи розвитку й наблизився до найпотужніших в економічному відношенні країн” 132, с. 622. Утримання високих темпів розвитку дозволило країні наприкінці 90-х років вийти на 10 місце у світі, а після вступу у 2002 р. до СОТ вже у 2005 р. піднятися на третю позицію у світовому рейтингу найбільших країн експортерів та імпортерів товарів й послуг. При цьому країна зберігає позитивний баланс у зовнішньоторговельних відносинах і практично повністю контролює ринок Східної Азії, та досить динамічно захоплює ринки Східної Європи, Росії й Америки. Досягнення таких результатів стало результатом відкритої зовнішньоекономічної політики, яка була орієнтована на розширення економічних зв’язків із зарубіжними партнерами, залучення іноземного капіталу в економіку країни та створення спеціальних економічних зон і відкритих економічних регіонів. Залучений іноземний капітал вкладено в обробну промисловість завдяки чому в країні виникли нові високотехнологічні галузі промисловості. Крім того іноземний капітал зайняв провідні позиції у зовнішній торгівлі Китаю, переважну частку торгового обороту країни здійснюють підприємства з іноземним капіталом.

Зі вступом до СОТ зовнішньоекономічна політика Китаю стає ще більш ліберальною, що проявляється у зниженні тарифних і нетарифних обмежень та створенні сприятливого клімату для залучення іноземних інвестицій. Наявність великого внутрішнього ринку Китаю та ліберальної інвестиційної політики дозволило вийти на друге місце в світі (після США) за щорічним залученням іноземного капіталу в економіку країни.

Цікавим є досвід державного регулювання зовнішньоекономічних відносин Японії для якої характерний надзвичайно високий ступінь розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Основними пріоритетами японської зовнішньо-економічної політики є: забезпечення економічної безпеки країни, її лідируючих позицій в світовій економіці й інтеграційних процесах в азіатсько-тихоокеанському регіоні, подальше зміцнення адекватних їй фінансової, економічної і технологічної потужності ролі і місця „ключового гравця” в світовій торгівлі й інвестиціях [256, с. 208].

Результатом японської зовнішньоекономічної політики стало перетворення японського експорту у важливе джерело фінансування розвитку економіки. Головною метою імпортної політики є заохочення ввезення в країну необхідних сировинних і інших ресурсів. В останні десятиліття для Японії було характерним велике збільшення обсягів зовнішньої торгівлі. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена індустріалізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для промисловості [149, с. 117].

Структурна перебудова економіки супроводжувався помітним збільшенням конкурентоспроможності японських товарів на зовнішніх ринках, внаслідок чого експорт зростав високими темпами, випереджаючи імпорт, а торговий баланс протягом багатьох років зводився з активним сальдо, що має тенденцію до росту.

Японія має стійке положення в системі міжнародного розподілу праці як експортер капіталів. Держава є найбільшим чистим кредитором в світовій економіці. На його частку припадає 53% обсягів міжнародного кредитування. Крім того, зважаючи на різні обмеження на зовнішню торгівлю як в розвинутих, так і в країнах, що розвиваються, Японія входить на ринки інших країн через прямі зарубіжні і портфельні інвестиції [256, с. 297].

Однією з характерних рис нової моделі розвитку Японії є зміна зовнішньоекономічної стратегії, а саме: перехід від орієнтації на експорт товарів до експорту капіталів [118, с. 73]. Японія стала здійснювати широкомасштабні інвестиції (прямі і портфельні) за кордоном. Була зроблена ставка на ринки Південно-Східної Азії і США. Пізніше в сферу інтересів японських інвесторів ввійшла Західна Європа [256, с. 285].

З сучасних проблем Японії можна виділити складнощі у сфері експорту. У зв’язку зі збільшенням торговельної активності Китаю значно знизився обсяг японського експорту в країни Південно-Східної Азії. Продовжуються «торгові війни» Японії з США і країнами, що входять в ЄС. Небезпечні наслідки, пов'язані із зменшенням експорту Японії, пояснюються тим, що в японській моделі економічного зростання експорт є однією з рушійних сил розвитку. Зниження японського експорту було обумовлене процесом інтернаціоналізації виробництва японських компаній, які переводили свою виробничу базу в країни і регіони збуту товарів (США, Європу), або в країни Південно-Східної Азії з більш низькими витратами по оплаті праці [256, с. 291].

Слід зазначити, що однією з причин швидких темпів економічного зростання в Японії є правильна організація системи державного управління. На думку А.Ілишева, „…формування адекватній перехідному періоду політики у сфері державного управління і створення держапарату, здатного її реалізувати, - одна з основних задач реформ” [118, с. 75].

До п’ятірки найбільш активних торговельних країн входить і Сполучене королівство Велика Британія, яка завжди займала провідну роль в світовій торгівлі. У 40-х роках минулого століття Велика Британія проводила політику вільної торгівлі й поміркованого протекціонізму, бажаючи встановити економічне панування в світі. Режим торгової політики світового ринку негативно вплинув на розвиток зовнішньоторговельних зв’язків країни. Зовнішньоторговельний баланс Великобританії пасивний, тобто імпорт переважає над експортом, проте платіжний баланс за всіма формами зовнішньоекономічних зв'язків активний. Розвивається сфера послуг, значення якої в експорті збільшується [149, с. 116]. Поглиблення міжнародного розподілу праці призвело до того, що Англія почала у все зростаючих масштабах ввозити промислові товари, частина з яких не вироблялася в країні. Зростання імпорту призвело до вживання активних заходів щодо розширення експорту, проте за темпами його зростання Англія все ж таки значно відставала від інших розвинутих країн і її частка в світовому експорті знизилася. На сьогодні її питома вага оброблювальної промисловості в експорті зростає. Приблизно 40% експорту доводиться на продукцію машинобудування. В даний час задача захоплення ємких ринків збуту, країн що розвиваються є однією з головних задач англійських ТНК. Про це свідчить зростання експансії в 90-х рр. на американський і європейський ринки [166, с. 296].

Основними торговими партнерами Великої Британії є країни ЄС (особливо Німеччина, Франція, Нідерланди і Італія), США, країни Південно-східної Азії [256, с. 238]. Серед сфер збільшення англійського капіталу за кордоном провідне місце займає оброблювальна промисловість (більше половини інвестицій), нафтове господарство (більше 20%), значний капітал прямує в банківську і страхову справу. Більше 80% всього поточного англійського експорту капіталу спрямовується в країни з розвинутою економікою, особливо істотно збільшуються капіталовкладення в США і ЄС, скорочується борг країн, що розвиваються. Разом з експортом капіталу з Великобританії останніми роками ростуть вкладення інших розвинутих країн в її економіку. Зовнішньоекономічні зв'язки Сполученого Королівства в даний час формуються в першу чергу під впливом відносин з ЄС [166, с. 297].

Говорячи про загальну соціально-економічну модель Великої Британії, відзначимо, що своєрідність британської моделі відображає особливості історичного процесу її становлення. Британська модель – на відміну від європейської континентальної – має багато загального з американською моделлю „акціонерного капіталізму”, що пояснюється низкою чинників, зокрема, близькістю культури і традицій підприємництва [353]. Разом з тим, участь Великобританії в інтеграційних процесах в Європі супроводжується певним зближенням британської і континентальної моделей. Національні господарські механізми і економічна політика все більш трансформуються під впливом вимог органів ЄС. Глобалізація і європеїзація сприяють „модернізації” британської моделі, не відміняючи її специфіки [65, с. 96].

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності Франції пов’язане з тими структурними перебудовами, що відбувається, в її економіці. При цьому все зростаючу роль грають зовнішньоекономічні зв'язки, перш за все зовнішня торгівля, що є однією з найбільш динамічних галузей і головною формою участі країни в системі світогосподарських відносин. За цей період виявилася тенденція до випереджаючого зростання експортних і імпортних операцій в порівнянні із загальними темпами економічного розвитку Франції, а 80 – 90 рр. відзначено подальшим посиленням залежності французької економіки від світового ринку.

Французький уряд якийсь час підвищував протекціоністські митні збори. Там переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 рази пояснювалося вільним розвитком господарства. Певний час Франція грала роль світового кредитора. До 70-х роках XIX ст. капітали спрямувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст. Франція вивозила капітал переважно в позиковій формі, тобто надавала його у вигляді державних позик і цінних паперів [149, с. 115]. Зростання відкритості французької економіки виявляється в збільшенні експортної спрямованості виробництва в провідних галузях промисловості. Експортна квота в оброблювальній промисловості перевищує 36% при явній перевазі галузей електротехнічного і транспортного машинобудування [166, с. 272-273].

Останніми роками відбуваються значні зміни в механізмі державного регулювання зовнішньої торгівлі країни, і, перш за все, експорту. Регулювання направлене на підвищення конкурентоспроможності французьких товарів, носить комплексний характер і торкається, крім сфери реалізації товарів, і стадії експортного виробництва. Значно розширені методи і засоби державного втручання, що вирізняється селективністю і цілеспрямованістю. Крім того, зростає взаємозв'язок його основних важелів в кредитно-фінансовій і адміністративній сферах. В цілому експорт Франції в інші країни ЄС складається в основному з товарів високого ступеня спеціалізації, тоді як високоякісне устаткування і товари масового споживання в його структурі представлені недостатньо. Також країни Європейського Союзу є і основною сферою французького зарубіжного інвестування капіталів (близько 70% від об'єму зарубіжних інвестицій). Основні об'єми французького капіталу інвестовані в економіку Німеччини і Великобританії [132, с. 571-573].

Розглядаючи французьку модель державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, необхідно відзначити, що її становлення протягом післявоєнного періоду характеризується незвичайно широкими для ринкової економіки масштабами діяльності держави. Ринкові регулятори в країні традиційно слабші, ніж в німецькій і тим більше в англійській економіці. Це зближує господарський механізм, що склався у Франції, з його південно-європейськими варіантами (відносна слабість національних підприємців, функції яких значною мірою бере на себе держава, в соціальному відношенні – наявність впливових лівих політичних сил). У довгостроковому плані французький господарський механізм еволюціонує у бік посилення потужності підприємств і відповідного перерозподілу функцій між ними і державою. Проте через суспільство і підприємництво, „рух до ринку” відрізняється сповільненістю і непослідовністю. Роль держави в економіці і зараз надзвичайно сильна, діяльність підприємств надмірно регламентована [65, с. 96].

Достатньо специфічним є досвід розвитку і регулювання зовнішньоторговельних відносин в Італії. Так у 50-х роках в Італії з приводу її зовнішньої політики в області регулювання торгівлі переважали настрої, направлені проти економічної інтеграції країн в міжнародну торгівлю. Наприклад, Бруціо Манцоккі в своїй роботі „Нариси економічної політики Італії” відзначав, що „... політика економічного об'єднання Європи під пануванням монополій породжує тенденцію до ліквідації всякої можливості для окремих країн виробляти і проводити самостійну політику, що відповідає їх вимогам. Що стосується Італії, то ця політика веде до зриву здійснення економічних перетворень, які необхідні, щоб італійська економіка могла розвиватися органічно і рівномірно, що не було їй властивим навіть в період сприятливої кон'юнктури” [159, с. 178-179].

Італійська модель розділяє з іншими країнами європейського Середземномор'я специфічні особливості південно-європейської соціально-економічної моделі. Їй притаманні такі властивості: переважання «сімейного» типу власності, що супроводжується високим рівнем концентрації капіталу у верхній ланці виробничої структури при надзвичайному його розпорошенні в нижньому, базовому ешелоні; пряма і активна, аж до диригування, участь держави у виробничому процесі; випереджаючі темпи зростання ВВП протягом всього післявоєнного періоду, разом з прискореною модернізацією соціальної сфери; експортна спеціалізація на галузях середнього технологічного рівня, включаючи деякі види послуг (туризм), при хронічно негативному сальдо обміну технологією з країнами-лідерами. Разом з тим, в регіоні зберігаються національні особливості [65, с. 97].

Ще однією країною представником вдалого розвитку зовнішньо-торговельних відносин є Канада, яка в даний час користується сприятливою для неї кон'юнктурою на світових товарних ринках: економічний підйом, що продовжується, в США і країнах Європи створює попит на канадську продукцію, особливо на інвестиційні товари. Приріст канадського експорту в середині 1990-х рр. склав близько 20%. Криза в азіатському і латиноамериканському регіонах в кінці 1990-х рр. дещо послабила позиції канадських виробників на ринках цих країн, але із закінченням кризи в 1999 р. відбулася нова хвилі канадського експорту. [256, с. 178]. Канада також є найбільшим постачальником сирої нафти в США: близько половини всієї канадської нафти і газу поступає в Сполучені Штати. Крім того, за об'ємом двостороннього обміну товарами і послугами США і Канада є найбільшими зовнішньоторговельними партнерами в світі. Слід зазначити, що, не дивлячись на історично сировинну орієнтацію економіки, частка готових виробів в товарному експорті переважає. Географічно, окрім США (83%), канадський експорт розподіляється також за такими країнами і регіонами як Європейський Союз (4,5%, у тому числі Великобританія - 1,5%) і Японія (4,5%). Зовнішньоторговельна стратегія Канади побудована на участі країни як в процесі глобалізації світової економіки (участь у Великій сімці, СОТ), так і на регіональній орієнтації розвитку (велика частина зовнішньої торгівлі доводиться на США) [256, с. 179-180].

Багато з економістів схильні вважати, що пік в розвитку зовнішньої торгівлі Канади вже пройдений, і підтримувати колишні темпи зростання експорту їй буде досить важко. Вже починаючи з 1996 р. спостерігається тенденція до плавного скорочення експорту. Відповідно й економічна ситуація у відкритій економіці Канади повинна незабаром зазнати зміни. Резерви зростання тепер слід шукати в збільшенні споживання на внутрішньому ринку. Канаді просто вдалося вчасно скористатися короткостроковими ефектами утворення Північноамериканської зони вільної торгівлі і порівняно низьким курсом канадського долара в середині 1990-х рр. [256, с. 178-181]. При цьому в науковій літературі існують й інші більш оптимістичні прогнози розвитку зовнішньоторговельних відносин даної країни, які базуються на тому, що Канада є потужною промисловою державою з багатими сировинними запасами і має всі необхідні умови для посилення своєї експансії на міжнародному ринку [132, с. 597-605; 351, с. 9-13].

З вищевикладеного можна зробити висновок про те, що розглянуті нами країни, застосовували в цілому схожу політику при веденні зовнішньоекономічної діяльності. Вона була направлена на збільшення експорту готової продукції і зниження вивозу з країни сировини. В той же час в цих країнах значно зріс імпорт комплектуючих матеріалів, напівфабрикатів і природних ресурсів. Крім того, урядами цих країн вживалися заходи з розвитку науки і техніки, заохочувалися наукові розробки, введення нових технологій і ресурсозберігаючого виробництва.

Необхідно відзначити, що для виходу з кризи урядами всіх практично розглянутих вище країн, були використані заходи жорсткого протекціонізму, що привело до стабілізації економіки і розвитку промисловості. Проте, в даний час з чотирьох провідних країн Західної Європи три (Німеччина, Франція і Італія) близькі до моделі в якій переважаюча роль регулювання зовнішньої економіки належить державі, а одна (Великобританія) розвиває модель сучасного ліберального капіталізму.

На сучасному етапі розвитку Україна намагається створювати систему ефективного державного управління, спираючись на досвід високо розвинутих країн. Проте державна політика, що проводиться за західним зразком не має позитивних результатів, оскільки Україна відрізняється від Європи, Японії, США не тільки природними ресурсами і торговими звичаями, але і соціальною сферою, що є різким контрастом з тим середовищем, яке „створило” високо розвинуту економіку. Крім того, Україні не слід вдаватися до заходів, що „гарантують” швидкий вихід з кризи. Досвід розвинутих країн показує, що налагодити економіку в короткі терміни неможливо.

Розглянуті вище моделі регулювання зовнішньоекономічної діяльності можуть бути покладеними в основу розробки концептуальної моделі державного управління зовнішньоторговельними операціями в Україні. Проте, як вже наголошувалося вище, абсолютне повторення Україною тієї або іншої моделі регулювання зовнішньої торгівлі, яка існує у розвинутих країнах є неможливим через істотні відмінності в геополітичному положенні цих країн і України та різний рівень економічного розвитку. Тому необхідно досконало вивчити досвід інших країн та враховувати його позитивні й негативні сторони при формуванні зовнішньоторговельної політики держави.

Висновки до розділу 2

1. Аналіз еволюції державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності на території України показав, що в дореволюційний період воно було направлене на поповнення державної казни й підпорядковувалося впливу державних політик країн-васалів. Після 1917 р. державне регулювання зовнішньоторговельних відносин будувалося на принципах промислового протекціонізму та здійснювалося централізовано на союзному рівні. Митно-тарифне регулювання здійснювалося у ручному режимі й було в основному направлене на контроль переміщення фізичних осіб і значно поступалося за своїм впливом нетарифному адміністративному регулюванню обсягів торгівлі та доходів держави від неї. На сучасному етапі Україна широко використовує економічні механізми та інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі, серед яких найбільш важливим є митно-тарифне регулювання. У всьому світі воно є прикладом економічного регулювання і відповідає вимогам ринкової економіки в порівнянні з нетарифними обмеженнями, які переважно мають характер державного, силового регулювання зовнішньої торгівлі.

2. В Україні торговельна політика України на сьогодні має, в основному, безсистемний характер, що проявляється через епізодичну торгівлю, навколо якої згруповані зусилля держави щодо її „лібералізації”, інвестиційна політика декларує активізацію залучення прямих іноземних інвестицій, але практично не підкріплена нормативно-законодавчою базою, міжнародні фінансові та кредитно-розрахункові операції знаходяться на межі дефолту. Тобто в країні так і не сформовано послідовну й ефективну загальноекономічну політику. Цьому є багато причин вагомими з яких основними є: відсутність досвіду управління зовнішньоекономічними відносинами, адже Україна як самостійна держава існує менше від 20 років; запізнілий вихід на світову арену, адже на той час коли Україна здобула незалежність міжнародний поділ ринків та праці вже в основному завершився; наслідки гіперінфляції 1993-1995 років, що практично знищила національне виробництво, та втягнула країну в череду траншів, кредитів та позичок; соціально-політична нестабільність в країні, часті зміни урядів призвели до відсутності єдиного послідовного підходу до розвитку зовнішньоекономічної діяльності за всіма її видами.

3. Розвиток зовнішньоекономічної діяльності України має забезпечувати реалізацію потенціалу нації і сприяти становленню конкурентоспроможної економіки. Тому вважаємо, що стратегічними цілями державної зовнішньоекономічної політики мають стати: визначення і неухильне дотримання поступальних кроків України до реальної інтеграції в світове господарство шляхом забезпечення конкурентоспроможності провідним вітчизняним галузям і господарюючим суб’єктам; ефективна участь України в міжнародній спеціалізації й світовому поділі праці з урахуванням внутрішньої структурної модернізації з орієнтацією на доступні високотехнологічні сегменти світового ринку; взаємовигідна співпраця з міжнародними фінансовими й економічними організаціями; формування прогресивної інституціональної інфраструктури для забезпечення швидкої адаптації України до міжнародних уніфікованих норм господарського, торгівельного, митного, податкового й інших видів права у відповідних сегментах світового ринку; забезпечення належного рівня економічної безпеки з дійовими механізмами захисту від несприятливих змін міжнародної кон’єктури та фінансових криз.

3. На сьогодні науковцями розрізняється дві форми реалізації зовнішньоторговельної політики держави – протекціонізм та вільна торгівля. Це основні форми на основі яких будуються сучасні модифіковані та агреговані форми реалізації зовнішньої політики, що відповідають потребам держави та зовнішньому середовищу в якому розвиваються зовнішньоторговельні відносини. Протекціоністські заходи, незважаючи на певні застороги щодо їх застосування можуть бути дуже активно використані коли треба захистити ті чи інші професійні категорії, сприяти перекваліфікації підприємств, що закриваються, і, врешті, утримати повну зайнятість населення у країні. Крім того, у періоди міжнародної напруженості протекціоністські заходи використовують для захисту безпеки держави, існування якої у випадку конфлікту могло б опинитися під загрозою у зв'язку з тим, що на її території не виробляють усю необхідну продукцію.

4. Митно-тарифне регулювання – це найважливіша складова митної справи, одна з основних функцій митних органів будь-якої країни. Згідно з принципами ГАТТ/СОТ митно-тарифна політика держави спрямована на регулювання зовнішньої торгівлі, захист внутрішнього ринку і стимулювання експорту. Свого часу в рамках переговорного процесу зі вступу до СОТ Україна заявила про приєднання до 16 з 19 існуючих секторальних угод та ініціатив, які охоплюють широку гаму промислової продукції, що передбачає встановлення нульових ставок ввізного мита на цілий ряд товарів. З моменту вступу України до СОТ тарифи будуть „зв'язані” на рівні, визначеному в процесі переговорів з країнами-членами Робочої групи. Це передбачає неможливість подальшого довільного маніпулювання ними та підвищення у будь-який час. Отже вступ України до СОТ не знімає, а навпаки підсилює роль митно-тарифного регулювання у системі державного регулювання зовнішньоекономічною діяльністю.

5. Розвиток митно-тарифної політики України з моменту становлення держави нами згруповані у контексті впливу держави на розвиток зовнішньої торгівлі в п’ять етапів: перший етап – перехідний, характеризувався переорієнтацією основних функцій держави щодо об’єктів контролю й регулювання зовнішньоторговельної діяльності, відбулося посилення контролю за торговельною діяльністю, що здійснювалися юридичними особами – суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності; другий етап – фіскальний, характеризується посиленням дії фінансових механізмів державного регулювання, які були направлені на наповнення державного бюджету за рахунок оподаткування як імпорту, так і експорту відбувається лібералізація зовнішньоторговельного режиму та створюються механізми тарифного регулювання, які спрямовані на отримання податкових надходжень; третій етап – протекціоністський, державні заходи регулювання зовнішньої торгівлі в цей період направлені на захист національного товаровиробника від іноземної конкуренції через підвищення ставок імпортного мита, застосування комбінованого мита, зрівняння пільгових ставок з повними, встановлення мінімальної митної вартості, введення попередньої сплати імпортного мита. Відбувається коригування державної митно-тарифної політики до вимог ГАТТ/СОТ та зниженню середньозваженої ставки імпортного мита до 6%; четвертий етап – адаптаційний, направлений на вдосконалення системи зовнішньоекономічного та митно-тарифного законодавства відповідно до вимог міжнародного законодавства; п’ятий етап інтеграційний, який почався у 2005 році та триває й до сьогодні. Він проходить в умовах політичної боротьби й різновекторної направленості різних гілок державної влади щодо регулювання розвитку зовнішньоекономічних відносин. Проте незважаючи на всі колізії й перепони Україна поступально рухається у напрямі інтеграції: здійснено вступ до СОТ, проводиться робота щодо створення зони вільної торгівлі з ЄС та поступової інтеграції України до Європейського Союзу.

6. Проаналізувавши досвід функціонування механізму державного регулювання міжнародних торгових операцій у високо розвинутих країнах світу за останні 20-30 років узагальнимо, що ці країни застосовували в цілому схожу політику при веденні зовнішньоекономічної діяльності. Вона була направлена на збільшення експорту готової продукції і зниження вивозу з країни сировини. В той же час в цих країнах значно зріс імпорт комплектуючих матеріалів, напівфабрикатів і природних ресурсів. Крім того, урядами високорозвинених країн вживалися заходи з розвитку науки і техніки, заохочувалися наукові розробки, введення нових технологій і ресурсозберігаючого виробництва. Зазначимо, що для виходу з кризи урядами всіх практично розглянутих вище країн, були використані заходи жорсткого протекціонізму, що привело до стабілізації економіки і розвитку промисловості. Проте, в даний час з чотирьох провідних країн Західної Європи три (Німеччина, Франція і Італія) близькі до моделі в якій переважаюча роль регулювання зовнішньої економіки належить державі, а одна (Великобританія) розвиває модель сучасного ліберального капіталізму.

7. На сучасному етапі розвитку Україна намагається створювати систему ефективного державного управління, спираючись на досвід високо розвинутих країн, але оскільки Україна відрізняється від Європи, Японії, США не тільки природними ресурсами і торговими звичаями, але і соціальною сферою державна політика, що проводиться за західним зразком не має позитивних результатів. До того ж, Україні не слід вдаватися до заходів, що „гарантують” швидкий вихід з кризи, адже досвід розвинутих країн показує, що налагодити економіку в короткі терміни неможливо. Проте для формування зовнішньоторговельної політики держави необхідно досконало вивчити досвід інших країн та враховувати його позитивні й негативні сторони.

8. Масиви статистичної інформації про реальний стан і тенденції розвитку організацій, галузей і економіки в цілому узагальнюються через конкретні показники, які можуть бути представлені абсолютними, відносними і середніми величинами. Шляхом безпосереднього підсумовування первинних даних одержують узагальнюючі абсолютні показники, що характеризують чисельність сукупності й обсяг досліджуваного явища в конкретних межах часу й місця. Узагальнюючим показником виміру обсягів зовнішньої торгівлі у абсолютних величинах є їх вираження у доларах США.

9. Контроль і вивчення стану зовнішньої торгівлі здійснюються в чотири етапи: на першому етапі здійснюється збір первинної інформації, заснований на реєстрації і спостереженні; на другому етапі здійснюється зведення й групування даних, отриманих в результаті статистичного спостереження; на третьому етапі проводиться економіко-статистична обробка первинної інформації, розрахунок необхідних результативних показників і комплектування вихідної інформації; на останньому етапі здійснюється аналіз динаміки показників зовнішньої торгівлі. Поступальне циклічне проведення статистичних спостережень за даними етапами дозволяє отримувати різнобічну інформацію про стан і тенденції розвитку зовнішньої торгівлі та приймати обґрунтовані рішення щодо її регулювання.

10. Вивчення динаміки показників зовнішньої торгівлі на основі просторово – тимчасових характеристик включає наступні етапи дій: постановка задач і підбір вихідної інформації; попередній аналіз вихідних тимчасових рядів; оцінка параметрів моделей (дослідження якості цих моделей); побудова прогнозу і розробка його пояснювального опису на основі результатів аналізу. Таким чином, через контроль виходу системи і зворотний зв'язок, апарат управління митних органів одержує результати роботи з регулювання зовнішньої торгівлі й по необхідності корегує нормативно-законодавчу базу, правила і процедури регулювання роботи системи, митні операції. Митно-статистичний контроль і аналіз зовнішньої торгівлі дають можливість приймати правильні стратегічні і тактичні управлінські рішення регулювання зовнішньоекономічної діяльності.