5.4. Історичні етапи становлення зовнішньоекономічної політики України

Виділяють три етапи розвитку даного процесу.

Перший (1918-1987 р.) - радянські роки, зокрема, післявоєнні і, особливо, десятиріччя до перебудови.

ЗЕП будувалася на державній монополії на зовнішню торгівлю. Зовнішньоекономічні зв'язки колишнього Радянського Союзу в цей період розвивались по-різному: в роки "холодної" війни менш інтенсивно, а пізніше більш інтенсивно. Але в цілому об'єм зовнішнього торгового обігу постійно збільшується. Так, в 1960 р. він складає 10 млрд. карбованців, в 1970 - 22 млрд., в 1980 р. - 91 млрд., в 1985 - 145 млрд. карбованців.

Проте в середині 80-х років темпи росту зовнішньоторгового обігу Союзу почали різко знижуватись. До цього часу в розвитку зовнішньоекономічних зв'язків СРСР та інших соціалістичних країн з'явились ще інші негативні фактори: - відстала стратегія і структура зовнішньоторгового обігу, його переважно сировинна направленість; - незадовільне використання експортного потенціалу оброблюваної промисловості, особливо, машинобудування: - нераціональний характер імпорту: в країну ввозився дуже широкий асортимент продукції, яку можна було виробляти і на вітчизняних підприємствах; - недостатнє використання нових форм зовнішньоекономічних зв'язків, основною формою міжнародного економічного співробітництва була зовнішня торгівля, а такі нові форми як міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва, прямі зв'язки, компенсаційні угоди, ліцензійна торгівля та інші мали незначний розвиток; - спостерігалась недооцінка ролі ЗЕЗ як фактора економічного росту; - відчуження безпосередніх виробників від зовнішніх ринків.

Підприємства не мали права безпосередньо виходити на зовнішні ринки. Всі питання (замовлення на експорт, закордонні закупки та ін.) знаходились у віданні держави та її органів, що максимально знижувало зацікавленість виробників у розвитку експортної продукції, покращення її якості і технічних характеристик. Багато із названих негативних факторів були зумовлені переважно екстенсивним характером економічного росту, а також специфікою відповідних механізмів управління економікою, враховуючи зовнішньоекономічні зв'язки. В умовах екстенсивного росту головним було досягнення кількісних результатів; а витрати виробництва, якість продукції, її конкурентноздатність, технічний прогрес, соціальні проблеми відходили на другий план, що негативно впливало на соціально-економічний розвиток країни.

Другий етап (1987-1991 рр.) - роки перебудови економіки, в тому числі ЗЕП в Україні в складі СРСР. Цей етап характеризувався ліквідацією державної монополії на зовнішню торгівлю та зміною принципів ЗЕП.

В цей період вирішуються два основних завдання:

1. Розширення прав міністерств і відомств, об'єднань і підприємств для виходу на зовнішній ринок, установлення прямих зв'язків, розвитку виробничої і науково-технічної кооперації.

2. Подальше вдосконалення державного регулювання ЗЕД. На даному етапі був прийнятий ряд важливих урядових постанов, спрямованих на вирішення даних завдань. Особливо треба відзначити постанову ''Про подальший розвиток зовнішньоекономічної діяльності державних, кооперативних та інших суспільних об'єднань і організацій" від 12.12.88 р., у відповідності з яким всі підприємства отримали право виходу на зовнішній ринок. Велику увагу на даному етапі приділяється перебудові зовнішньоторгового апарату на рівні підприємств, регіонів і країни в цілому. Створюється нова система державного регулювання ЗЕД. Проте її формування не завжди мало поступальний рух. Підприємства, що одержали право виходу на зовнішній ринок, не володіли належним досвідом ведення експортно-імпортних операцій, достатніми знаннями в галузі ділових відносин і етики міжнародного бізнесу. Третій етап (1991 р. до даного часу). Період реформування і розвитку ЗЕП в Україні як суверенній державі. Вступ країни на шлях самостійного розвитку вимагало вироблення нової концепції ЗЕП з урахуванням проведення Україною самостійної зовнішньої політики. Суть прийнятої на початковому етапі концепції ЗЕП полягала: - в розвитку активного співробітництва з країнами дальнього зарубіжжя, входження в світовий інтеграційний процес; - удосконалення і подальший розвиток економічних зв'язків з країнами ближнього зарубіжжя, переведення їх на ринкові відносини. На даному етапі ЗЕП надається ще більшого значення. Вона розглядається не тільки як складова зовнішньої політики держави, але й як важливий фактор економічного росту, створення передумов більш інтенсивного розвитку інтеграційних процесів на мікрорівні. В цей період був прийнятий ряд важливих законодавчих актів, зокрема Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про єдиний митний тариф", "Про режим іноземного інвестування", Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та ін. За цей період значно збільшилось число суб'єктів ЗЕП, зріс обсяг зовнішньоторгового обігу, розширилася географія зовнішньоекономічних зв'язків.

Важливою складовою зовнішньоекономічної політики є зовнішньоторгівельна політика держави.

Парадоксально, але Україна, в структурі ВВП якої частка експортно-імпортних операцій коливається у межах 45-60%, ніколи не мала послідовної зовнішньоторговельної політики, не кажучи вже про концептуальні стратегічні документи щодо її розвитку.

Між тим активність держав у світовій економічній політиці посилюється. Скоординовані дії країн у торговельно-політичній сфері обумовлюють для України необхідність розробки довгострокової стратегії зовнішньоекономічної політики.

Що ж маємо натомість?

Спроби України захистити свої торговельні інтереси викликають значний резонанс.

А все через те, що такі кроки виглядають непрогнозованими в очах і міжнародного, і вітчизняного бізнесу. Прикладів раптового та непослідовного застосування інструментів для захисту, на жаль, достатньо.

Звернімося до прикладу агресивної торговельної політики Російської Федерації. Починаючи з травня 2013 року сусідня країна регулярно запроваджувала торговельні обмеження аж до повної заборони низки українських товарів: молочної продукції, кондитерських виробів, сталевих труб та деяких інших.

Як у таких випадках діяли українські експортери? Як реагувала Україна?

Чи використовувала Україна повною мірою ті механізми, які вона отримала, наприклад, вступивши у 2008 році до СОТ чи уклавши договори про преференційний торговельний режим (наприклад, у рамках зони вільної торгівлі СНД)? Чи змогла країна разом із бізнесом повною мірою оперативно переорієнтувати експортно-імпортні операції і мінімізувати втрати?

На жаль, відповідь на більшість подібних запитань буде негативною. Більш того, негативною вона вбачається і на майбутнє.

Ані програма діяльності уряду України, ані коаліційна угода чи програма президента "Україна-2020" не ставлять своїм завданням формування послідовної зовнішньоторговельної політики як такої.

Більш того, в програмі діяльності уряду зазначено, що Україна має розпочати підготовку угод про режим вільної торгівлі з країнами Економічного Співтовариства Країн Західної Африки (ЕКОВАС), які чи не найбільше постраждали від лихоманки Ебола. Коментарі, як кажуть, зайві.

Подібна ситуація відносно прийнятна для країни, економіка якої перебуває у стані стабільного поступового зростання. Натомість для України такий status-quo є неприпустимим. Вкрай необхідним є переосмислення старих та визначення нових пріоритетів зовнішньоторговельної політики, включаючи стратегічне планування відносин з окремими країнами та регіонами світу.

Українські компанії мають виходити на нові ринки. Вони потребують системної та масштабної підтримки з боку держави у сфері експорту.

Потрібно суттєво розвинути і вдосконалити систему забезпечення недискримінаційних умов доступу українських товарів, послуг і капіталовкладень на зарубіжні ринки. З цією метою необхідно інтенсифікувати роботу з бізнесом як для виявлення бар'єрів до доступу на зовнішні ринки або загроз виникнення таких бар'єрів, так і для інформування бізнесу про існуючі та потенційні інструменти захисту своїх інтересів на зовнішніх ринках.

Для цього сучасна зовнішньоторговельна політика України має бути інституційно інтегрованою. Виконавча вертикаль від центру вироблення рішень до конкретних виконавців має бути чіткою та безперервною, як і її діалог із бізнесом.

Сьогодні функція формування політики у цій сфері значною мірою залишається за Міністерством економічного розвитку і торгівлі, тоді як основний інструментарій її реалізації на зовнішніх ринках належить Міністерству закордонних справ. Невідомо, як ці відомства координують свої дії, адже між ними немає навіть підписаного спільного наказу, яким регулювалася б така співпраця!

Запровадження посади торговельного представника як заступника міністра економічного розвитку і торгівлі України у листопаді 2014 року, ймовірно, можна вважати  кроком у напрямку систематизації цього процесу. Однак в існуючому вигляді цей інститут лише додає плутанини.

В уряді досі немає навіть єдиного концептуального бачення такої структури, як Офіс торговельного представника.

Спроби врегулювати цей системний розрив були. Однак це були лише аналітичні напрацювання на папері.

Зволікання з утворенням ефективної системи зовнішньоекономічної політики призводить до послаблення зв'язку між зовнішньоторговельною політикою та заходами із захисту національного ринку. Передусім, йдеться про застосування різного роду тарифних та нетарифних обмежень, запровадження яких обумовлюється станом платіжного балансу України. Варто також згадати і низьку обізнаність вітчизняного бізнесу із системою роботи міжнародних механізмів врегулювання торговельних суперечок.

Потрібен конструктивний діалог усіх державних установ, до компетенції яких належать питання зовнішньоекономічної та торговельної політики, з тим, щоб вже найближчим часом напрацювати практичні ефективні рішення.

Експертне середовище своєю чергою готове створити такий дискусійний майданчик і запропонувати свій потужний аналітичний ресурс для формування стратегії зовнішньоекономічної політики України та віднайдення оптимальних форм її реалізації.