23. Захоплення заручників: поняття, об’єктивні, суб’єктивні ознаки, кваліфіковані види.

Основним об’єктом злочину є свобода людини, а додатковим об’єктом виступають громадська безпека, життя, здоров’я особи, власність.

Ст. 147 встановлює відповідальність за захоплення фізичної особи як потерпілого від злочину.

Відповідальність за захоплення як заручників представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів передбачена статтею 349.

Об’єктивна сторона злочину полягає у захопленні або триманні особи як заручника.

Заручник – це фізична особа, яка захоплюється та (або) примусово поза її волею та всупереч її бажанню утримується як засіб добитися задоволення вимог, пред’явлених винними.

Захоплення заручника – протиправне насильницьке обмеження свободи хоча б однієї особи, поєднане з наступним відкритим повідомленням про це з висуванням умов звільнення.

Тримання заручника означає насильницьке перешкоджання поверненню йому свободи, утримання його в місцях, які особа не може вільно залишити.

У більшості випадків захоплення заручників здійснюється шляхом нападу на потерпілого із застосуванням насильства або з погрозою його застосування. За ознаками вчиненого діяння захоплення особи як заручника виражається у формі викрадення людини з послідуючим позбавленням її свободи пересування можливості вільно залишати місце примусового утримання.

Як захоплення заручників повинні кваліфікуватись і дії щодо осіб, які обманом були залучені до місця їх послідуючого примусового тримання або перебуваючи в таких місцях, не могли їх самостійно залишити через безпорадний стан (хворі в лікувальних установах) або які перебувають в місцях відбування покарання.

При цьому, захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання в установах відбування покарання, якщо такі дії поєднуються зі злісною непокорою вимогам адміністрації виправної установи, повинні кваліфікуватись за сукупністю злочинів за статтями 147 та 391.

Утворюють сукупність злочинів і випадки, коли захоплення заручників здійснюється як спосіб тиску на представників правоохоронних органів при втечі з місць позбавлення волі або з-під варти, за наявності інших необхідних ознак злочину, діяння кваліфікуються за статтями 147 та ч. 2 ст. 393.

Захоплення заручників визнається закінченим злочином з моменту, коли потерпілий фактично позбавляється волі. Таким моментом є встановлення контролю з боку винного над потерпілим, обмеження його свободи та можливості вільного пересування.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціальною метою: спонукання держави, організацій чи окремих громадян вчинити будь-які дії або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення особи. При цьому для кваліфікації злочину як захоплення заручників не має значення характер поставлених вимог, а також адресата таких вимог: це державні установи, міжнародні організації, фізична або юридична особа або групи осіб. Однак конкретний зміст вимог може свідчити про підвищену ступінь суспільної небезпечності злочину та особи злочинця, а тому повинен враховуватись при застосуванні заходів кримінальної відповідальності.

Кваліфікованими видами злочину (частина 2 ст. 147 КК) є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення діянням тяжких наслідків.

Захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, кваліфікується за ч. 2 ст. 147 у випадках, якщо під час вчинення злочину винний висловлює реальні погрози вбивством заручника самому потерпілому або погроза висловлюється представником державної або іншої установи, підприємства чи організації або родичам заручника.

Про реальність погрози свідчить, зокрема, прилюдне приведення зброї до бойової готовності, демонстрація вибухових пристроїв чи інших знарядь, засобів та способів, здатних позбавити життя хоча б однієї особи.

В зазначених випадках погроза вбивством охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147, і додаткової кваліфікації за ст. 129 чи ст. 345 не потребує.

Захоплення заручників може супроводжуватись заподіянням тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості. Умисне нанесення середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень охоплюється поняттям протиправного насильства як ознаки об’єктивної сторони захоплення особи як заручника і не потребує кваліфікації за сукупністю злочинів.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень відноситься до поняття тяжких наслідків злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147.

Захоплення або тримання заручників, що спричинили тяжкі наслідки, визнається таким у випадках спричинення смерті потерпілому, самогубства особи, заподіяння майнової шкоди у великих або особливо великих розмірах або істотної шкоди немайнового характеру (наприклад, виникнення або загострення конфлікту на грунті міжнародних, міжнаціональних, релігійних відносин, тривала дезорганізація роботи підприємств, організацій та установ тощо).