21. Поетичний спадок а. Рембо. Програма «ясновидіння». Плоди «осяянь» Рембо у збірці «Літо (сезон) у пеклі».

Рембо наголошує: щоб стати поетом, «треба стати ясно¬видцем, зробити себе ясновидцем», а досягається це шляхом «довгого, безмежного й обґрунтованого розладу всіх відчуттів». Лише так можна осягнути «незвідане», особливий світ, який існує не над реальним і кон¬ кретним, а відкривається за ним у ясновидінні. Осягається він не розумом, а інтуїтивно-емоційно: «Поет досягає незвіданого і, втрачаючи розум, перестає розуміти своі видіння - він їх побачив!» Ці видіння не відобра¬ження, не «наслідування природи» - вони в осяянні творяться поетом за¬ ново, за законами краси; їх Рембо виражає з незвичайною яскравістю, експресією і виразністю, вдаючись до навіювання того, що не піддається прямому висловленню.

Важливо також, що Рембо аж ніяк не збирався творити поезію, призначе¬ну лише для втаємничених: те, що відкривається душі поета-«ясновидця», наголошував він, повинне стати набутком «загальної душі», душі всіх. Нова поетична мова, проголошував Рембо,«буде мовою душі до душі, во¬ на вбере в себе все: запахи, звуки, кольори, вона поєднає думку з думкою і приведе їх у рух ».

До осені 1870 року Рембо створив понад десять віршів, у яких найбільш відчутна залежність від романтичної традиції. Майже всі вони написані олександрійським віршем, який втілював усталені норми «правильного» французького віршування. При переході до наступної фази творчості той і стиль поезії Рембо майже не змінюються. Патетика поступається місцем сарказму — від достойного захоплення минулого поет переходить до недостойного сьогодення. Образи величні й піднесені змінюються образами ницими й карикатурними. Затверджуються жорсткі, різкі, викличні інтонації.

Франко-прусська війна набирала обертів, і своє шістнадцятиріччя поет зустрічає віршами про війну. Це, зокрема, сонет «Сплячий у логу». Але, на відміну від традиційних сонетів, для яких вважалися обов'язковими стриманість і суворість у доборі тем і тропів, сонет Рембо характеризується жорстоким, саркастичним тоном, стрімким ритмом, наближеним до розмовного поетичним мовленням, лексичною свободою, використанням «прозаїзмів» і різкими змінами стилю. Це майже гротескне поєднання сонетної форми та «земного» сатиричного сюжету, сповненого анархічного виклику. Всім цим визначенням відповідає і сонет «Моя циганерія» — справжній гімн богемі, люди», яка відірвалась від суспільства й залишилася наодинці з небом і зорями. У вірші «Засідателі» торжествує закладена в «людях-функціях» тенденція до здерев'яніння, закам'янілості. Зникає будь-який натяк на життя і дію. Людину витісняє функція, а потім функцію заміняє в зовнішня оболонка, предметна характеристика. Так створюється сатиричний образ «людини-стільця».

До періоду Комуни — нової фази у творчості Рембо — належать лише чотири п'ять віршів, але це дійсно нова епоха в розвитку поета. Усі ці вірші вражають мудрістю і глибиною, попри те, що Рембо ледве-ледве виповнилося шістнадцять років! Тільки-но він насміхався над бідними, знущався з жінок — і здавалося, що нігілізм поета не знає меж,— а тепер створює справжній гімн жінці-робітниці — «Руки Жанн-Марі» — символ, подібний до «Свободи на барикадах» Делакруа. Раптом зникають цинізм, напускна грубість

Після падіння Паризької Комуни(травня 1871 року) він знайомиться із Верленом, блукає з ним по Європі, піддаючи себе систематичним катуванням (безсоння, алкоголь, наркотики, голодування) у надії одержати матеріал для поезії "ясновидіння". Пізніше цей період життя Рембо назве "часом у пеклі" і рішуче засудить себе.

Першим переконливим утіленням нової поетики Рембо став його знаменитий «П ’яний корабель», написаний улітку 1871 р. в Шарлевілі перед від’їздом до Парижа. У цій поезії усувається дистанція між зримим символом і значеннєвістю, скасовується порівняння, вступає в права тотальна метафоричність, що переростає в образи-символи. «П ’яний корабель» є в нього образом-символом самого поета, і його внутрішньої свободи й розкутої уяви.

У творі два плани - зовнішній (предметний образ, корабель) і внут¬рішній («я » поета) - не співвідносяться, а «проростають» один в одного, витворюючи образ-символ,у якому пропущено всі проміжні «пояснювальні» ланки. Зовнішній план розкриває внутрішній, багатство й глибину, порив і напруження суб’єктивного світу поета, але й внутрішній веде в глибини й безмежні далі зовнішнього світу, «поеми моря». Загалом же витворюється цілісний і в той же час багатозначний образ-символ, що до¬ пускає різні прочитання. У ньому прочитується і «рентгенознімок» душі поета, і його пророче передбачення своєї долі, майбутньої катастрофи, якою завершиться його екстатичне поривання до немислимої «вільної волі».

«П ’яний корабель» є класичним утіленням того потрактування символу, щ;о притаманне французькому символізму. Він не привноситься «збоку», для нього характерна спонтанність появи - без аналізу, без будь-якихпо¬ яснень. Він виражає змісти, настрої, душевні стани, які не мають прямих позначень у мові. Він залишається нез’ясованим до кінця й багатозначним, таким, що підказує значення й залишає простір для відгадування.

Ще одним знаковим віршем Рембо символістського періоду є сонет «Голосівки». У сонеті «Голосівки» Рембо пропонує новий принцип формування образу, який будується на вільній асоціації між звуком і кольором, зорових враженнях. У «Голосівках» «поет-ясновидець» усе підкоряє своїй свідомості й здатен бачити природу та світобудову позбавленими об'єктивних закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків. Як і більшість віршів Рембо, «Голосівки» мають безліч трактувань. Наприклад, одне з них пропонує розглядати вірш як символічну картину людського буття: від темряви (чорний колір А) до світла (білий колір Е), через бурхливі пристрасті (червоний колір І) до мудрості (зелений колір У) і пізнання таємниці Всесвіту (синій колір О). Важливу роль у «Голосівках» відіграє принцип контрастності: чорне — біле, смерть — життя, потворне — прекрасне, швидкоплинне — випадкове. Рембо використовує форму сонета, який традиційно складається з тези, антитези та їх синтезу, тобто в самій його будові закладене протиріччя, і це дозволяє розглядати «Голосівки» як зразок символістського пошуку «відповідностей» між різними началами життя, як панорамну картину Всесвіту.

Уподібнення голосного звука кольору означало нехтування словом як смисловою одиницею, як носієм певного значення. Звук, ізольований від смислового контексту, набуває функцію «навіювання», прямого впливу на почуття, «сугестивності», за допомогою чого й виявляється «невідоме». Таку літературну техніку провіщав уже принцип Верлена «музика понад усе» (який, безсумнівно, прямо вплинув на Рембо), але верленівський імпресіонізм зберігав як образ даної душі, так і конкретний природний образ, а у Рембо непізнаванним стає все просте й відчутне.

Художні принципи, проголошені Рембо в сонеті "Голосні"(ті ж «Голосівки»), знайшли подальший розвиток в "Останніх віршах" (1872) і "Осяяннях" (1872 - 1873). У них поет, дотримуючись своєї тези про те, що треба "про неясне говорити неясно", остаточно розриває логічні зв'язки між образами і їхніми реальними прототипами, перетворює вірші у своєрідні поетичні ребуси. Їх призначення - натякнути на щось "загадкове", "невідоме", яких не можна осягти розумом, але на яке можна музично настроїтися.

Ця заворожливі, мелодійні тексти краще не читати, а слухати. Заміняючи риму асонансом, послаблюючи синтаксичні зв'язки, не дотримуючи правил пунктуації, Рембо руйнує традиційну систему французького віршування, відкриває дорогу верлібру ("вільному віршу").

Останнім твором Рембо й водночас його відмовою від поетичної творчості був згаданий «Сезон у пеклі», датований автором квітнем-серпнем 1873 р. Так несподівано завершився творчий шлях митця, який, власне, тільки розпочинався. Існує немало тлумачень цього рішення, але безпе¬ речним мотивом (про це йдеться в «Сезоні у пеклі») було розчарування Рембо в шаленому поетичному експерименті, у магії «ясновидіння».

Це акт безжальної самокритики. Цей цикл презентує незвичайну людину, феноменальну особистість, здатну твердо й об'єктивно оцінити свій досвід, свій шлях — і рішуче його засудити. Рембо в цей час лише дев'ятнадцять років, але його прощальне творіння — це творіння мудрої дорослої людини. Спосіб життя поета до цього часу був своєрідним «експериментом», який він припиняє. В останньому творі він постає грішником, до якого прийшло каяття. Він є чимось подібним до судового засідання, під час якого виголошується монолог звинувачуваного, який бере на себе також роль прокурора.

У «Прощанні», присвяченому символістському періоду творчості Рембо, йдеться про те, що він розчарувався в магічній силі поетичного образу — символу.

«Я втратив вміння говорити»,— такий вирок виносить собі Рембо і прирікає себе на мовчання.

Починається книга з пошуків винних. Перша частина - "Погана кров" - присвячена родоводу проклятого поета і його відносинам з Богом. Відповідальність за свою долю він, перш за все, покладає на предків - тих самих галлів, які подарували йому блакитні очі.

У частині, названій "Неможливе", Рембо знаходить ще одного винуватця катастрофи - західну цивілізацію в цілому. У завершальному пасажі намічається нова програма - на цей раз не експерименту, а порятунку.

«Сезон у пеклі» — єдина книга, яку Рембо зміг видати. Інші твори були надруковані в середині вісімдесятих років, коли французькі поети — символісти усвідомили себе продовжувачами традицій Поля Верлена та Артюра Рембо.