23. Творчість г.Ібсена у контексті західноєвропейської «Нової драми».

Принципи «нової драми» у творчості Г. Ібсена. В історії західноєвропейської «нової драми» роль новатора й першопрохідника належить норвезькому письменникові Генріку Ібсену. Його художня творчість стикається з багатьма літературними напрямками й не вкладається повністю в рамки жодного з них. В 1860-і роки Ібсен починає як романтик, в 1870-і стає одним з визнаних європейських письменників-реалістів, символіка в його п’єсах 1890-х років зближає Ібсена із символістами й неоромантиками кінця століття. Але в усіх його творах гостро звучить соціальна й моральна проблематика, далека послідовному символізму й неоромантизму. Ібсена з повного підставою вважають творцем психологічної драми й філософської «драми ідей», які багато в чому визначили художній вигляд сучасної світової драматургії.

Творчий шлях Ібсена охоплює більше півстоліття. В 1849 р. він написав свою першу романтичну драму «Катіліна», а слідом за нею — у національно-романтичному дусі — «Богатирський курган» (1850), «Воїни в Хельгеланні» (1857) і «Боротьба за престол» (1863). Вершиною його романтичної творчості стали філософсько-символічні драми «Бранд» (1866) і «Пер Гюнт» (1867), що поставили філософські проблеми призначення й морального обов’язку людини, і філософська драма, що примикає до них, на історичну тему «Кесар і Галілеянин» (1873), що проголосила ідею«третього царства» — світу волі, добра й краси, що йде на зміну язичеству й християнству.

І все-таки, незважаючи на величезне значення романтичної драми Ібсена, його головні художні досягнення лежать в області реалістичної драматургії 1870-1890-х років, що одержала заслужене визнання в читачів і глядачів в усім світі.

Відхід від романтизму намітився в Ібсена ще в 1860-і роки в «Комедії любові» (1862), ще в більшій мері в «Союзі молоді» (1869) — гострій сатирі на політичне життя Норвегії. У 1877 р. у п’єсі «Стовпи суспільства» Ібсен робить рішучий крок до створення соціальної драми, що піддає нещадній критиці духовний стан норвезького суспільства.

За період з 1877 до 1899 р. Ібсен створив дванадцять п’єс: «Стовпи суспільства»; «Ляльковий дім», «Примари», «Ворог народу», «Дика качка», «Росмерсхольм», «Жінка з моря», «Гедца Габлер», «Будівничий Сольнес», «Маленький Зйольф», «Йун Габріель Боркман», «Коли ми, мертві, пробуджуємося». їх прийнято ділити на три групи, по чотирьох п’єси в кожній. Якщо в п’єсах першої групи Ібсен основну увагу приділяє соціальним проблемам, то, починаючи з «Дикої качки», — морально-психологічним, наповнюючи зміст творів символічним змістом. При цьому він часто порушує строгу композицію, властиву його соціальним драмам, і більше, ніж колись, уваги приділяє пейзажу, що відбиває внутрішній стан героїв.

Вирішальною умовою виникнення «нової драми» у творчості Ібсена стало його звернення до проблем сучасної дійсності. Його перша соціально-критична драма «Стовпи суспільства», поглиблюючи сатиричні тенденції, закладені в «Союзі молоді», викриває пороки тогочасного суспільства, що перешкоджають людині «бути собою» і здійснити своє призначення.

У постановці проблеми й розв’язку конфлікту у своїй першій «новій драмі» Ібсен явно орієнтувався на художній досвід свого співвітчизника, письменника й драматурга Бйорнстьєрне Б’єрнсона (1832-1910), якого часто називають «піонером «нової драми» в Норвегії».

Проте критика Ібсена, починаючи з «Лялькового дому», більш радикальна, ніж у його попередника. Героїня «Лялькового дому», мила й безпосередня Нора Хельмер, здавалося б, зовсім далека від проблем громадського життя, вступає в непримиренний конфлікт із цим суспільством, називаючи його закони нелюдськими. Зробивши гірке для себе відкриття, що її ідилічне сімейне життя не більш ніж ілюзія й що довгі роки вона поклонялася нав’язаним їй суспільством фальшивим життєвим цінностям, Нора рішуче переосмислює своє минуле й приймає непросте рішення — покинути чоловіка й дітей, щоб наодинці із собою спокійно й тверезо розібратися, «хто ж правий — суспільство або вона сама».

Бернард Шоу, який побачив в Ібсені «великого критика ідеалізму», а в його п’єсах — прообраз своїх власних п’єс-дискусій, у статтях «Квінтесенція ібсенізму» (1891), «Драматург-реаліст — своїм критикам» (1894), а також у численних рецензіях, листах і передмовах до п’єс дав глибокий аналіз ідейно-художнього новаторства норвезького драматурга, сформулювавши на його основі своє уявлення про творчі завдання, що стояли перед «новою драмою». Головна особливість «нової драми», на думку Шоу, полягає в тім, що вона рішуче повернулася до сучасного життя й почала обговорювати «проблеми, характери й учинки, що мають безпосереднє значення для самої глядацької аудиторії». Ібсен поклав початок «новій драмі», і в очах Б. Шоу для сучасного глядача він куди важливіший, ніж великий Шекспір. Саме тому й необхідно здійснити реформу драми, зробити головним елементом драматургії дискусію, зіткнення різних ідей і думок. Б. Шоу переконаний, що драматизм сучасної п’єси повинен ґрунтуватися не на зовнішній інтризі, а на гострих ідейних конфліктах самої дійсності.

«У нових п’єсах драматичний конфлікт будується не навколо вульгарних схильностей людини, її жадібності або щедрості, образі або честолюбстві, непорозуміння, випадків і всього іншого, а навколо зіткнення різних ідеалів».

Ібсен увів дискусію й розширив її права настільки, що, поширившись і втрутившись у дію, вона остаточно з нею асимілювалася. П’єса й дискусія стали практично синонімами.

Риторика, іронія, суперечка, парадокс й інші елементи «драми ідей» покликані слугувати тому, щоб розбудити глядача від «емоційного сну», змусити його співпереживати, перетворити на «учасника» дискусії — тобто, не дати йому «порятунку в чутливості, сентиментальності», а «навчити думати».

Усвідомлення й виявлення Ібсеном глибокого внутрішнього протиріччя між «ідеалом» й «дійсністю», видимістю й сутністю навколишнього світу визначило художню структуру його п’єс про сучасність. Знаменита ретроспективна або «інтелектуально-аналітична» форма ібсенівської драми слугує «впізнаванню» таємниці минулого його героїв. Залишаючись за рамками безпосередньої дії, воно аналізується й викривається ними в процесі, що відбувається. «Впізнавання» таємниці різко порушує спокійний і благополучний плин їхнього життя. В Ібсена «експозиція», як правило, поширюється на всю її дію, і тільки в останніх сценах таємне стає явним. Викриття того, що було з героями в минулому, викликане подіями теперішнього часу, і чим більше читачеві або глядачеві відкривається таємниць їхнього минулого, тим ясніше причина, що викликала катастрофу. Коротше кажучи, за допомогою ретроспективної техніки Ібсен виявляє справжнє становище, сховане за оболонкою зовнішнього благополуччя. «Впізнавання» таємниці для нього найважливіший спосіб дослідження не тільки сценічних характерів, але й життя в цілому, у всьому багатстві її проявів, протиріч і можливостей.

У своїх п’єсах Ібсен прагне до абсолютної вірогідності дії. Він підкреслює, що його твори покликані «створити в читача або глядача враження, начебто перед ним сама теперішня дійсність», а від постановників вимагає, щоб їхнє сценічне втілення було «максимально природним» й «на всьому лежала б печатка справжнього життя». Вимога життєвої правди важлива й для мови ібсенівської драми. Драматург домагається того, щоб репліки героїв точно відповідали мовним формам дійсності. Ще важливіше для нього широке використання підтексту. У репліках героїв часто прочитується додатковий зміст, що проливає світло на складні процеси, яких і самі вони часом не усвідомлюють. Поряд з діалогом значеннєве навантаження в мовленні героїв несуть і паузи, роль яких різко зростає в пізніх п’єсах драматурга.