1831 Р. Було скасовано Магдебурзьке право, в 1839 р. – унію, в 1840 р. – Литовський статут, що

припинило неросійське судочинство.

Отже, друга чверть ХІХ ст. – це час зростання антикріпосницьких селянських виступів,

зародження демократичної думки, зростання національно-визвольних рухів пригноблених

народів і революційних виступів в Західній Європі.

Загалом, під українською історією ХІХ ст., – підкреслює відомий дослідник І.Лисяк–

Рудницький, – можна розуміти дві різні речі: з одного боку, історію національного руху, з

другого історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні.

Лисяк–Рудницький виділяє Три стадії українського національного руху, національного

відродження: “Усі області України пройшли через ті самі стадії зростання, що їх можна назвати

“шляхетською”, “народницькою” та “модерністичною” добами.” За першого періоду, що

тривав до середини ХІХ ст. суспільний провід належав дворянству козацького походження на

Лівобережжі та Слобожанщини та греко-католицькому духовенству у Галичині. Народництво

найсильніше проявилося на українських землях на схід від Дніпра (громади). У Галичині

носіями першої хвилі народницьких cпрямувань були народовці 1860–1870-х, а другої хвилі –

радикали 1880-1890-х рр. Модерністський період національного руху охоплює 1890–1914 роки.

Український національний рух мав необхідні передумови для свого формування і

зростання. По-перше, незважаючи на ліквідацію Запорізької Січі, царський уряд у своїх діях

змушений був зважати на вплив і вагу козацької старшини. Існування козацтва, військовий

досвід козацької старшини наклали вагомий відбиток на політичну ситуацію, національний

рух, розвиток державницької думки в Україні. Так, діяльність козацтва не минула безслідно в

історії України.

По-друге, хоча розчинення значної частини української старшини, дворянства в

російському суспільстві, позбавило український народ керівництва у вигляді традиційної

військово-політичної еліти, спадщина цієї старшини, дворянства здійснила суттєвий вплив на

розвиток української національної свідомості.

По-третє, дедалі більше зростала в складі українського народу питома вага інтелігенції,

консолідуюче значення якої також невпинно збільшувалося.

В перший період національне відродження мало переважно літературно-просвітницький

характер, стосувалося перш за все історичних, фольклорних, філологічних пошуків, але воно

підготувало ґрунт для створення національних організацій, що перемістили центр уваги з

публіцистичних на політичні питання. Українське культурне відродження знайшло свій

перший важливий центр на Слобожанщині. Харкову судилося стати 1805 р. місцем заснування

першого модерного університету на Наддніпрянщині. Саме тут утворився перший український

літературний гурток, перша “школа романтиків”. До неї входили П.Гулак-Артемовський,

Г.Квітка-Основ`яненко, А.Метлинський, М.Костомаров, М.Цертелєв, І.Срезневський та ін.

В Україні наприкінці ХVІІІ – в перших десятиліттях ХІХ ст. з’явилися “Енеїда”

І.Котляревського, збірник старовинних “малоросійських пісень” М.Цертелєва, праці з

- 113 -

української етнографії Михайла Максимовича (1827,1834, 1849). Ці твори засвідчили початок

українського літературного руху. З кіл українського дворянства вийшла анонімна “Історія

русів”, що стала відома в 20-х. роках ХІХ ст. в рукопису (надрукована в Москві 1846 р.). В

цьому творі проводилась ідея, що Київська-Русь – це Україна, яка пізніше була розвинута в

фундаментальній праці М.Грушевського. “Історія русів” являла собою політичну декларацію

тієї частини українського дворянства, яка прагнула відновити Гетьманщину.

Вища суспільна верства України у науковий спосіб шукала свої козацькі традиції і у своїх

козацьких предків дошукавалася аристократичної крові. В 1822 р. була опублікована “Історія

Малої Росії” Д.Бантиш-Каменського, в другому виданні якої помітний вплив “Історії русів”. Її

ідеї відбилися також у п`ятитомній “Історії Малоросії” М.Маркевича, що вийшла у світ в 1842–