1917 Р. Більшовики збройним шляхом захопили владу в Петрограді. Вони сформували новий

уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Він мав управляти країною до скликання

всеросійських Установчих зборів, тобто виконував роль Тимчасового уряду. Рада Народних

Комісарів за своїм партійним складом була однопартійною. Більшовики відразу ж розпочали

енергійну роботу, спрямовану на закріплення своєї влади на величезних просторах колишньої

Російської Імперії. Усе це робилося під лозунгом боротьби за перемогу всеросійської і навіть

всесвітньої комуністичної революції. Особливо велику увагу більшовики приділяли

- 150 -

встановленню своєї влади на Україні. Тим часом ситуація в Україні була дуже складною. Тут

діяли три сили, які боролися за владу: Центральна Рада, штаб Київського Військового Округу,

що захищав Тимчасовий уряд і більшовики.

Вже 7 листопада, коли до Києва прийшла звістка, що упав Тимчасовий уряд і владу

захопили більшовики, з ініціативи Центральної Ради було створено Комітет для охорони

революції в Україні, а при ньому штаб, що мав керувати бойовими діями. У той же день він

видав відозву до населення України, у якій повідомляв, що його влада поширюється на всю

Україну. За своїм складом Комітет був коаліційним. До нього ввійшли представники всіх

найважливіших політичних партій і організацій, що діяли на Україні, в тому числі більшовики,

за умови, що Центральна Рада не допустить виїзду з України військ для придушення

більшовицького повстання в Петрограді. Отже, Центральна Рада була визнана фактично вищим

органом влади на Україні. Протягом 8–10 листопада у Києві точилися бої між більшовиками і

військами КВО за владу. У цих боях Центральна Рада посіла тактику дружнього нейтралітету

щодо більшовиків; вона дотримала свого зобов’язання, не допустила виїзду з України військ

для придушення більшовицького повстання у Петрограді. Українські частини відбили спробу

наступу на Київ військ, які викликав собі на допомогу штаб КВО для боротьби з київськими

більшовиками. Накінець депутати Центральної Ради, ризикуючи власним життям, врятували

членів більшовицького ревкому, що очолили їх штаб повстання, від розправи над ними

донських козаків. Бої 8–10 листопада 1917 р. в Києві закінчилися поразкою військ Тимчасового

уряду, але вони не принесли перемоги й більшовикам. Поки Штаб КВО і більшовики воювали

між собою, Центральна Рада концентрувала навколо Києва свої війська з метою захоплення

найважливіших урядових об’єктів міста. Так Київ опинився в руках українців.

В ході листопадових боїв у Києві перед Центральною Радою постало складне питання: як

ставитися до більшовицького уряду у Петрограді, який вимагав поширення своєї влади і в

Україні? Після деякого вагання Генеральний Секретаріат вже 7 листопада звернувся до

населення України з відозвою, в якій засуджував жовтневе збройне повстання у Петрограді.

“Частина населення Петрограду, – говорилося в ньому, – керована більшовиками,

повстала із зброєю в руках проти Тимчасового уряду і хоче нав’язати свою владу Російській

Республіці. Центральна Рада визнає більшовицький раднарком лише як обласний уряд для

району Петрограду і Москви, а не як всеросійський, центральний”. Чим пояснити таке

ставлення Центральної Ради до більшовицького перевороту в Петрограді? Цьому було кілька

причин.

1) Більшовицька РНК, що прийшла на зміну Тимчасовому уряду, була

сформована більшовиками як однопартійний уряд, тобто уряд, який не міг відображати

реальну розстановку політичних сил у країні, це яскраво показали вибори до

всеукраїнських Установчих зборів восени 1917 р. В Україні більшовики одержали лише

10% голосів виборців, а українські партії – 75%. Отже, вже ця обставина насторожувала

Центральну Раду у тому, що більшовики, узурпувавши владу в Росії, хочуть зробити це

й на Україні.

2) Більшовицький уряд сформував II Всеросійський з’їзд Рад робітничих і

солдатських депутатів без участі в ньому законних представників вищих українських

органів влади.

3) Прийшовши до влади, більшовики, не враховуючи інтересів українських

політичних партій та організацій, безцеремонно почали нав’язувати свою владу Україні.

Отже, вже в перший день приходу більшовиків до влади в Росії з’ясувались серйозні

суперечності між подальшими шляхами політичного розвитку України і Росії. Якщо

- 151 -

Українська Центральна Рада, вибрана демократично всім народом України, прагнула вести

шлях демократії, політичного плюралізму, то більшовики, узурпувавши владу в Росії, повели її

дорогою до утвердження тоталітарної політичної системи і диктатури. Іншими словами, вже з

самого початку взаємовідносин України і більшовицької Росії зі всією очевидністю стали

виявлятися цілком протилежні шляхи політичного розвитку України і Росії. Україна стала на

шлях утвердження демократичного суспільства, Росія – на шлях диктатури.

Оскільки Тимчасового уряду не стало, то перед Центральною Радою виникло питання

державного статусу України. Якою їй бути – самостійною, чи федеративною частиною

Російської республіки? 13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат видав відозву, у якій

повідомляв, що його влада поширюється на всі 9 губерній України. Туди Центральна Рада

направила своїх комісарів. Розпочалося формування місцевої української адміністрації. Це

означало, що фактично на Україні йде повним ходом процес будівництва національної

держави. Юридично відродження української державності було закріплено ІІІ Універсалом

Центральної Ради 20 листопада 1917 р. Універсал проголошував утворення Української

Народної Республіки. Він також проголошував ліквідацію поміщицького, удільного,

монастирського землеволодіння. Земля оголошувалася власністю трудового народу. На

підприємствах вводився 8-годинний робочий день. Відповідно до Універсалу всім громадянам

УНР гарантувалися демократичні свободи: слова, друку, віри, страйків, право вживання рідної

мови у зносинах з усіма установами. Центральна Рада висловлювалася за негайне укладання

миру. Таким чином, Універсал носив глибоко демократичний зміст. Його історичне значення

полягає в тому, що він знаменував собою відродження Української держави. Разом з тим цей

Універсал, за свідченням Д.Дорошенка, не викликав серед населення України такого

ентузіазму як перші два. Замість виборювати незалежність, самостійність, Україна добровільно

зголошувалася на федерацію з Російською державою, яка 250 років гнобила її.

Разом з цим Центральна Рада не спішила втілювати у життя те, що проголосила у ІІІ

Універсалі. Так, закони про ліквідацію і розподіл поміщицької землі і закон про 8-ми годинний

робочий день були ухвалені лише в січні 1918 р. Це мало негативні наслідки для Центральної

Ради, оскільки підривало її авторитет у широких народних масах, передусім у селян. Цим

негайно скористалися більшовики, які розгорнули широку демагогічну агітацію проти

Центральної Ради. Незважаючи на те, що їх агітація мала явно антиукраїнський і

антидержавний характер, Центральна Рада не вжила рішучих заходів проти таких дій

більшовиків, вважаючи, що це буде порушенням демократичних прав. Тим часом більшовики

не обмежувалися лише агітацією. У ряді міст України вони організовували червоногвардійські

загони, почастішали випадки захоплення влади на місцях більшовицькими радами робітничих і

солдатських депутатів. Особливо сильним їх вплив був у російськомовних районах України,

зокрема Донецько-Криворізькому басейні. У самому Києві більшовики готували повстання.

Більшовицький ВРК дав наказ своїм загонам 12 грудня розпочати повстання в Києві. Крім того,

на місто рухався із заходу 2-й Гвардійський корпус, яким командувала більшовичка Є.Бош.

Проте Центральна Рада викрила спробу більшовицького перевороту. Вранці 13 грудня

керівники повстання були заарештовані, а частини 2-го гвардійського корпусу були роззброєні

українськими військами під командуванням генерала П.Скоропадського. Але замість того, щоб

закріпити це Центральна Рада невдовзі випустила заарештованих більшовиків, які знову

розгорнули проти неї шалену критику.

Найважливішим аргументом, яким користувалися більшовики у своїй агітації проти

Центральної Ради було звинувачення її у підтримці антибільшовицького виступу на Дону, який

очолив генерал Каледін. Відразу ж після більшовицького перевороту у Петрограді генерал

- 152 -

Каледін оголосив, що Дон стає областю Війська Донського і не підпорядковується Раді

Народних Комісарів. Він розпочав формування своєї армії із донських козаків. Поскільки через

Україну проходило два фронти – Південно-Західній і Румунський, де служило багато донських

козаків, то вони стали масово повертатися на Дон через українську територію. Більшовики

відповідно розпочали підготовку наступу своїх загонів проти Каледіна. Отже, Україна

опинилася між двома ворогуючими силами. Виникла реальна загроза бути втягненим у війну

між більшовиками і Доном. У такій ситуації український уряд всіма силами намагався

дотримати нейтралітету. З цією метою Центральна Рада заборонила українським частинам

вмішуватись в цю війну, а територію України проголосила нейтральною. Проте реально

зберегти нейтралітет не вдалося. Через Україну для боротьби з Каледіним Раднарком направив

свої війська. Перед Центральною Радою постала дилема: або пропустити їх, і таким чином

втягнути себе у війну з Доном, або ж роззброїти ці загони, що самовільно порушували

нейтралітет УНР. Вона вибрала останнє. Це було використане більшовиками як привід для

оголошення війни Україні. 17 грудня 1917 р. РНК схвалила “Маніфест до українського народу

з ультимативними вимогами до Української ради”, який написав Ленін. Фактично це було

оголошення війни з боку Росії УНР. У “Маніфесті” Центральній Раді були виставлені вимоги:

– відмовитись від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про формування

української армії з фронтових частин);

– не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандувача ніяких

військових частин (тобто пропуск донських козаків на Дон);

– припинити роззброєння червоногвардійських загонів в Україні.

Для Центральної Ради, як представника суверенної держави такі вимоги були

неприйнятними, тому її відповідь на них була негативною. У ній зокрема зазначалося: