9 Листопада 1976 р. У складі угг налічувалось 37 учасників. Це були дисиденти, що вже

відбули терміни ув’язнення – Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Надія Світлична, Ніна

Строката, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл; українські націоналісти, які вижили після

тривалого перебування у сталінських концтаборах – Святослав Караванський, Оксана Мешко,

Оксана Попович, Ірина Сеник, Юрій Шухевич; представники релігійного руху, зокрема

священик Василь Романюк та ін.

На відміну від попереднього дисидентства, УГГ становила собою відкриту громадську

організацію, мала постійний зв’язок з аналогічними групами по всьому СРСР з метою

“інтернаціоналізувати” захист громадянських і національних прав.

Своїм першочерговим завданням члени Гельсінської групи висували здійснення в Україні

громадянських свобод, визначених у Загальній декларації прав людини 1948 р. і в кінцевому

акті Наради про безпеку і співробітництво в Європі у Гельсінкі (серпень 1975 р.). Остаточною

метою УГГ була деколонізація України шляхом вільних виробів під наглядом ООН.

В цілому друга половина 1970-х років стає переломною в поглядах дисидентів на форми і

методи боротьби за майбутнє української нації. Наприкінці 1977 р. самвидав поширює в

республіці “Позиції українських політичних в’язнів” за підписами О.Тихого та В.Романюка.

Тут вже йшла мова про незалежність України та її місце в колі великих демократичних країн

світу. Також у документі було подано короткий аналіз історичного розвитку України, в якому

приділено увагу проголошенню незалежності УНР 22 січня 1918 р., і на завершення

визначалися конкретні форми та методи боротьби проти більшовицького окупаційного

режиму.

Влітку 1979 р. побачив світ ще один важливий документ, написаний від імені організацій

українського визвольного руху – Звернення 18 українських політв’язнів мордовських таборів.

Його підписали вже відомі діячі дисидентського руху Л.Лук’яненко, М.Руденко, О.Тихий,

І.Гель, О.Бердник, Ю__________.Шухевич та інші. Це звернення адресувалося ООН з проханням

зареєструвати Україну як російську колонію та розглянути українське питання на одній з нарад

Організації Об’єднаних Націй, уповноважуючи президента Світового Конгресу Вільних

Українців (СКВУ) здійснити все можливе для виходу України з Радянського Союзу.

Обидва вищенаведені документи свідчили про еволюцію національної думки в Україні,

коли на перше місце висувалася рішуча, організована боротьба за вихід зі складу СРСР і

створення незалежної, демократичної, Української держави.

У відповідь влада посилює переслідування та репресії проти українських патріотів.

Протягом 1980–1982 рр. було заарештовано й ув’язнено майже всіх членів Української

- 235 -

гельсінкської групи. Продовжувались арешти українських правозахисників і в наступні роки. У

таборах для політичних в’язнів створювалися нестерпні умови існування з метою зломити їх

стійкість і моральний дух. Саме в 1984 – 1985 рр. трагічно обірвалося життя в ув’язненні

визначних політичних діячів – Олекси Тихого, Віталія Марченка, Юрія Литвина, Василя Стуса.

Таким чином, духовне та політичне становище в Україні ставало все більш складним.

Тоталітарний режим відновлював свої позиції, втрачені в роки хрущовської “відлиги”. За своїм

розмахом, широтою репресій щодо діячів національного руху політика В.Щербицького

нагадувала суворі сталінські часи. Поряд з цим, рух опору наявний в системі зростав. Саме з

другої половини 50-х – на початку 80-х років в Україні розвинулася українська визвольна ідея,

сформувався міцний національний ґрунт, який став основою для українського державного

відродження на рубежі 80-х – 90-х рр.