Тема 11.

ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. ВІДНОВЛЕННЯ

ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(1917–1921 рр.)

В історії українського народу початок XX ст. посідає особливе місце. Уперше за багато

років втрати Україною своєї державності бурхливо наростає рух за її відродження, який

виливається в могутню національну революцію, що знайшла втілення у створенні незалежної

Української держави.

Як відомо, війна настільки знесилила Російську і Австро-Угорську імперії, що вони

стояли на грані краху. У таких екстремальних умовах війни, загальної анархії український

народ зробив відчайдушну спробу вирватися з вікової неволі і створити власну незалежну

державу. Отже, в даній лекції ми повинні розглянути одну з найгероїчніших і разом з тим

трагічних сторінок в історії боротьби України за свою незалежність. Глибоке засвоєння цієї

теми необхідне передусім для того, щоб краще зрозуміти ті проблеми, які стоять перед нашою

- 147 -

молодою державою сьогодні, а головне не допустити тих помилок у державному будівництві,

які були в 1917–1921 рр. і значною мірою спричинили загибель Української держави.

Для того, щоб краще зрозуміти проблему, нам необхідно висвітлити такі питання:

1. Утворення Української Народної Республіки та її боротьба проти російсько-

більшовицької агресії за незалежність. 1917 рік почався у Російській імперії вибухом

революції. У результаті перемоги Лютневої революції самодержавний лад Росії зазнав краху.

До влади прийшов Тимчасовий уряд. Це стало могутнім поштовхом для розгортання

національно-визвольних рухів тих народів, які століттями гнобив російський царизм. На

боротьбу за своє визволення піднявся і український народ.

Відразу ж після одержання відомостей про перемогу революції в Петрограді (13 березня)

на Україні розгорнувся широкий національний рух. Повсюдно відбувалися мітинги,

маніфестації, на яких вимагали створення українських шкіл, часописів, надання українцям

рівноправних умов для розвитку своєї культури. Наростання національно-визвольного руху

вимагало створення якогось координаційного центру, який був створений 17 березня 1917 р. і

дістав назву Українська Центральна Рада. Ініціатором її створення виступило ТУП –

організація, що виникла у 1908 р. і об’єднувала представників різних українських партій.

Головою Центральної Ради було обрано відомого українського історика, проф.

М.С.Грушевського.

Центральна __________Рада негайно розпочала свою роботу. 22 березня вона звернулася з відозвою

“До українського народу”, в якій закликала зберігати спокій, вибирати на відповідальні посади

достойних людей, творити нове, вільне життя. 1 квітня Центральна Рада організувала у Києві

грандіозну маніфестацію, в якій взяло участь понад 100 тис. чол. На Софіївській площі

відбулося віче, яке ухвалило резолюцію з підтримкою Тимчасового уряду, а також з вимогою

негайного скликання Установчих зборів, які б затвердили автономний статус України.

Березень – квітень І917 р. став також періодом оформлення українських політичних

партій. Серед них провідне місце мали партії соціалістичної орієнтації: УСДРП, УПСР, УПСФ.

Крім них існували партії соціалістів-самостійників, демократично-хліборобська партія. Дві

останні партії, на відміну від попередніх, виступали за повну самостійність України.

Найважливішою подією українського національно-державного Відродження весною 1917

р. став Український Національний Конгрес (19–21 квітня). Він проходив під гаслами автономії

України та перетворення Росії у федерацію рівноправних республік. Наприкінці роботи

конгресу було проведено перевибори Центральної Ради. До неї ввійшли представники різних

політичних партій, що діяли на Україні. Отже, Центральна Рада за своїм політичним складом

була багатопартійною організацією, що говорить про її демократичний характер. У той час

Центральна Рада складалась із 120–130 осіб. Для постійної роботи було обрано Виконавчий

Комітет у кількості 20 чоловік. Згодом він став називатися малою Радою і виконував функції

президії Центральної (Великої) Ради. Так фактично було оформлено центральний урядовий

орган України. На конгресі було вирішено створювати на місцях місцеві органи влади

Центральної Ради. Ними мали стати українські комітети – сільські, повітові, губернські.

На підтримку рішень Національного Конгресу в губерніях проходили з’їзди, які

ухвалювали резолюції про підтримку Центральної Ради, вимагали автономії України. Разом з

тим у великих містах (Катеринослав, Одеса, Харків та ін.), де був сконцентрований російський

пролетаріат, який вороже ставився до українського національно-визвольного руху, почали

виникати Ради робітничих і солдатських депутатів. Особливий вплив у Радах мали більшовики,

меншовики, есери та бундівці (єврейська партія). Вони перешкоджали проводити в життя

постанови Центральної Ради, чим дуже утруднювали українське державне будівництво.

- 148 -

Однак літо 1917 р. стало апогеєм успіхів Центральної Ради і перетворення її у провідний

орган всієї України. Цьому значно сприяв процес українізації армії – виділення українських

солдат із російської армії в окремі частини. У травні 1917 р. Центральна Рада скликала І

Всеукраїнський військовий з’їзд, який зажадав від Тимчасового уряду автономії для України і

створення української національної армії. Проте Центральна Рада, зокрема її лідери, особливо

В.Винниченко, допустили загальну помилку, виступивши проти формування регулярної

національної армії. Вони вважали, що Україні армії не потрібно, що її може замінити народна

міліція. У підсумку це призвело до того, що Україна залишилася без власних Збройних Сил і

беззбройною перед сусідніми державами, зокрема перед Росією. Цю помилку враховано на

сучасному етапі державного будівництва України. Одним з перших указів Президента України

був указ про створення власних Збройних Сил. І Всеукраїнський військовий з’їзд звернувся до

Центральної Ради з вимогою домагатися автономії України, а також підтримати процес

українізації армії. Він висловив їй повну підтримку. Відчуваючи свій великий авторитет у

народі, Центральна Рада розпочала активніші дії. Вона направила в Петроград свою делегацію

на чолі з В.Винниченком, яка мала вести переговори з Тимчасовим урядом про надання Україні

автономії. Як бачимо, Центральна Рада намагалася вести державне будівництво мирним,

конституційним шляхом, виключивши будь-які насильницькі дії. Проте Тимчасовий уряд мав

шовіністичну позицію щодо законних домагань України. Він і слухати не хотів про надання їй

автономії, тому було вирішено діяти самостійно. 23 червня 1917 р. на другому Всеукраїнсь-

кому військовому з’їзді Центральна Рада звернулася до народу України з І Універсалом, у

якому проголошувалася автономія України в складі Росії. Проголошення І Універсалу

викликало шок у Тимчасового уряду. Всі загальноросійські політичні партії накинулися на

Центральну Раду із звинуваченням у зраді Росії. Засліплені шовінізмом, вони не могли уявити

собі того, що український народ може сам розпоряджатися своєю долею. (Згадати розпад

СРСР). Правда, серед всіх російських партій, лише більшовики висловили підтримку

Центральній Раді. Лідер більшовиків Ленін у ряді своїх статей висловився за те, що Україна

має право на самовизначення аж до відокремлення. Але чи були справді щирими погляди

більшовиків? Виявляється, що ні. Зазнаючи переслідувань, і будучи в опозиції до Тимчасового

уряду, вони прагнули використати будь-який привід для критики його політики, заручитися б

хоч короткотривалою підтримкою в іншої політичної сили, яка зміцнювала їхні позиції у

боротьбі за владу. Справжнє ставлення до України висловив один з лідерів Київського комітету

РСДРД(б) Г.П’ятаков. Він говорив: “Піддержувати українців нам не доводиться, бо для

пролетаріату цей рух не корисний. Росія без української цукрової промисловості не може

існувати, те ж саме можна сказати щодо вугілля, хліба і т.ін.”

Величезний авторитет Центральної Ради на Україні, поява у неї реальної військової сили

в особі українізованих військових частин, зокрема полку ім.Б.Хмельницького, 40 тис. І

Українського корпусу генерала П.Скоропадського змусила Тимчасовий уряд піти на

переговори. 11 липня 1917р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду. Переговори були

складними. Тимчасовий уряд ніяк не хотів погодитися на визнання Центральної Ради як

парламенту України, не хотів визнавати проголошення І Універсалом її автономії. Переговори

закінчилися компромісом. Тимчасовий уряд визнавав Центральну Раду і Генеральний

Секретаріат вищими краєвими органами влади на Україні. Фактично це було визнання

автономії України. Проте остаточне її затвердження мало відбутися на загальноросійських Ус-

тановчих зборах. Центральна Рада тим самим зобов’язувалася не проводити самочинно

автономію України. На основі домовленостей між Центральною Радою і Тимчасовим урядом

Центральна Рада розширювала свій склад за рахунок представників національних меншин, що

- 149 -

жили в Україні. Вони становили біля 30% від загальної кількості членів Центральної Ради.

Серед членів Ради були росіяни, поляки, євреї, молдавани, німці, болгари, татари. Їх

представники ввійшли і до уряду України – Генерального Секретаріату. Загалом Центральна

Рада нараховувала в липні 822 чол., де були представники різних політичних партій, а також і

більшовики. Отже, за своїм складом Центральна Рада була інтернаціональною і

багатопартійною. Вона перетворилася у демократичний парламент України. За соціальним

складом щонайбільше у ній було інтелігенції, багато тут було представників селян і робітників.

Угода між Центральною Радою і Тимчасовим урядом була оформлена у ІІ Універсалі,

ухваленому І6 липня 1917 р. Проте незабаром з’ясувалося, що Тимчасовий уряд не збирається

виконувати за угодою взятих на себе зобов’язань. 17 серпня 1917 р. він затвердив “Тимчасову

інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка значно обмежувала його права, а територію

України вона окреслювала лише 5 губерніями (власне українських було 9). Замість того, щоб

рішуче стати на шлях утвердження автономності України, Центральна Рада продовжувала

безплідні переговори з Тимчасовим урядом. У середовищі українських політичних партій

також посилилися незгоди щодо питання подальшого політичного розвитку України. Особливо

це виявлялося у військовій політиці. Улітку 1917 р. на вірність Центральній Раді присягнуло

біля 100 тис. солдат, які сформували окремі українізовані частини. Центральна Рада не вжила

необхідних дій, щоб перетворити їх у боєздатну регулярну армію. Восени 1917 р. внаслідок

__________поразок російської армії на фронті, а також провалу заколоту генерала Л.Корнілова, що хотів

встановити в Росії військову диктатуру, почала наростати анархія. Тисячі солдат російської

армії покидали фронт і через Україну йшли додому, знищуючи і грабуючи все на своєму

шляху. Ставало зрозуміло, що Тимчасовий уряд втратив контроль над армією та й країною в

цілому. У таких умовах у Центральній Раді загострюються дискусії щодо питання подальшого

державного устрою України. Чи бути їй у складі федерації чи самостійній? Більшість

провідних діячів Центральної Ради продовжували наполягати на федерації з Росією. Остаточно

це питання мали вирішити Українські Установчі Збори, рішення про скликання яких ухвалила

Центральна Рада на одному із своїх засідань у жовтні 1917 р. Це відповідно викликало

бурхливу реакцію Тимчасового уряду. Незважаючи на те, що він практично втратив контроль

над країною, він продовжував наполягати на збереженні єдиної і неподільної Росії. Тимчасовий

уряд викликав до Петрограда генеральних секретарів на чолі з В.Винниченком для пояснень. Їх

мали намір ув’язнити у Петропавлівській фортеці. Однак, прибувши до Петрограду генеральні

секретарі застали вуличні бої. У каземати, які приготував для них Тимчасовий уряд,

більшовики посадили самих міністрів. 7 листопада в результаті військового перевороту

більшовики захопили владу у Петрограді.

Отже, закінчився мирний етап діяльності Центральної Ради на шляхах відродження

національної державності України. За цей час була вироблена структурна організація

Української парламентської республіки, сформований законодавчий орган влади (Центральна

Рада), вищий виконавчий орган України – Генеральний Секретаріат. Відтак, за період від весни

до жовтня 1917 р. Центральна Рада заклала підвалини Української державності. 7 листопада