2. Діяльність національних сил в боротьбі за суверенітет Української республіки.

Наприкінці 1920 р. українська армія, відступаючи перед переважаючими силами російської

червоної армії, не капітулювала, а разом з урядом перейшла р.Збруч на територію окуповану

поляками. Військовики були інтерновані в таборах Польщі: Петриків, Ланцут, Вадовиця,

Олександер, Стрілків, Каліш та ін. Урядові установи УНР осіли в Тарнові та Ченстохові.

Директорія УНР 12 листопада 1920 р. затвердила ухвалений Радою народних міністрів закон

про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР. Був створений

Державний Центр /ДЦ/ УНР на чолі з президентом С.Петлюрою. В еміграції керівництво УНР

проводило активну політичну діяльність. Йде пошук шляхів зближення з Заходом. Українське

питання ставиться на всіх рівнях: в Лізі Націй, на наукових конференціях, з`їздах комбатантів,

інженерів, жіночих громад тощо. З ініціативи С.Петлюри була споряджена капела О.Кошиця,

яка з пропагандивною метою здійснила тріумфальну подорож по країнах Європи та Америки.

Разом з тим не втрачалася надія на продовження збройної боротьби. Так у Львові був

створений Партизансько-Повстанський Штаб /ППШ/. Він мав очолити діяльність підпільних

організацій та партизанських загонів, які діяли на території Східної України. ППШ підготував

Другий зимовий похід військ УНР, що мало стимулювати антибільшовицьке повстання в

Україні. 4 листопада 1921 р. 1500 вояків __________під командою генерала Ю.Тютюнника розбитих на

три групи вийшли на Волинь, Поділля і Київщину. Похід був погано підготовлений, у

керівництва не було достатньої інформації про чисельність і дислокацію більшовицьких військ.

Наступ військ не був узгоджений з повстанцями в Україні. Чекістам вдалося успішно

дезінформувати ППШ. До того ж вояки були погано озброєні, не споряджені необхідною

амуніцією, одягом, взуттям, а вже випав сніг і наспіли зимові морози. Незважаючи на це,

українське військо здійснило 700 км марш. Група полковника Палія прорвалася з боями аж під

Київ. Було захоплено м.Коростень, випущено людей з більшовицьких тюрем, хліб із

збіжжевого збірного пункту повертали селянам. Населення радо вітало визволителів і всіляко

сприяло їм. Але переважаючі сили червоної армії розбили українські війська. Полонених було

жорстоко знищено. Так 22 листопада під м.Базар розстріляно 359 воїнів армії УНР. Герої

вмирали, співаючи національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Вони поповнили пантеон слави

полеглих за волю України.

Налякана збройним походом більшовицька влада наполегливо вимагала від Польщі

видати найбільшого ворога комуністичної Росії С.Петлюру. Він жив нелегально у Варшаві, а в

1923 Р. Змушений виїхати через Відень, Будапешт, Женеву до Парижа, в якому остаточно

оселився восени 1924 р. На початку 1925 р. Петлюра організував видання тижневика “Тризуб”,

який став офіціозом УНР. У той час уряд УНР був поділений і його члени перебували в місцях

найбільшого скупчення української еміграції: Варшаві, Празі, Парижі. Декілька разів на рік

міністри нелегально з`їжджалися й накреслювали план подальшої діяльності. На кожній

міжнародній конференції /Генуї, Каннах Женеві/ і засіданнях Ліги Націй були представники

українського уряду, подаючи від УНР відповідні меморандуми і заяви. Але західні політики

принесли в жертву Україну заради загальноєвропейського спокою.

- 171 -

Під безпосереднім керівництвом С.Петлюри був створений інформативно-

пропагандистський центр українців в Європі. Петлюра __________висунув ідею створення організації, що

об`єднує всі поневолені росіянами народи. Так постала організація “Прометей”, центр якої

перенісся пізніше до Варшави. 20 років згодом цю ідею взяла на озброєння ОУН, створивши

Антибільшовицький блок народів /АБН/.

Вся діяльність ДЦ УНР в еміграції відбувалася під гаслом: “Хоче того Європа чи ні, але

вільна і незалежна Україна таки буде!” Сам С.Петлюра в 1926 р. писав: “Я вірю і певний, що

Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілося би, але буде”.

Воістину пророчі слова.

Діяльність української еміграції в Європі непокоїла Москву, що вирішила розправитися з

її керівництвом. Більшовицький агент Самуїл (Шелом) Шварцбарт застрілив С.Петлюру 25

травня 1926 р. в Парижі. Симон Петлюра назавжди залишився в нашій пам’яті як творець

епохи, будівничий і символ української державності.

Після цієї трагічної втрати ДЦ УНР очолив А.Лівицький, на чолі Ради Міністрів був

В.Прокопович, міністром військових справ – В.Сальський. Як бачимо ДЦ УНР надалі

залишався речником української державності. Але з ходом історичних подій еміграційний уряд

поступово втратив зв`язки з Україною, які були відновлені тільки з початком Другої світової

війни. Тому в Україні всіх самостійників, патріотів, націоналістів називали петлюрівцями, як за

часів царизму – мазепинцями. У цьому вбачається наступність поколінь у боротьбі за державу.

Тим часом на Східній Україні національно-визвольна боротьба українського народу

проти російсько-більшовицької окупаційної влади продовжувалася. Очолювали діяльність

чисельних повстанчих загонів підпільні організації: Національна Козача Рада, Центральний

Революційний Комітет, Військова Організація Січових Стрільців та ін. По багатьох містах

існували таємні революційні гуртки. Найбільше повстань проти більшовицького режиму

відбулося на Київщині, Херсонщині, Харківщині, Поділлі. Тільки влітку 1921 р. ДПУ

ліквідувало по Україні 6 тис. повстанських груп. Українськими партизанами була створена

Холодноярівська республіка, яка довгий час повністю контролювала ситуацію на

Чигиринщині. Успішно діяли загони під керівництвом отаманів Хмари, Крука, Заболотного,

Іви, Чуприни, Лиха, Гризла, Чорного Ворона, Чучупаки, Дерещука, Кравченка та ін. Але

відсутність єдиного керівного центру, розгул т. зв. “отаманщини”, втрата надії на допомогу

ззовні, переважаючі сили червоної армії, жорстокі каральні заходи чекістів не дали

розгорнутися всенародному повстанню. Партизанська боротьба в Україні продовжувалася

майже до кінця 20-х рр.

У цих умовах, щоб не допустити єдності руху опору, більшовицька влада змушена була

піти на співпрацю з українськими комуністами, які відстоювали суверенітет України. Серед

них т. зв. боротьбисти (від назви центрального органу “Боротьба”). Її визначними діячами

були: О.Шумський, В.Блакитний (Елланський), М.Полоз, Л.Ковалів, Г.Гринько, П.Любченко,

А.Хвиля, М.Яловий та ін. У своїй діяльності тяжіли до самостійності України, вимагали

визнання в Комінтерні себе як незалежної і єдиної Української секції. Весною 1920 р. їх

змусили самоліквідуватися і злитися з КП/б/У.

Інша партія – УКП (укапісти) до 1921 р. видавала свою друковану газету “Червоний

прапор”. Партія проіснувала до 1925 р. Під загрозою репресій уся партія скорилася постанові

Комінтерну про недопущення двох компартій в Україні і влилася в КП/б/У. Найвидатніші діячі

УКП: А.Річицький-Пясецький, А.Драгомирецький, М.Авдієнко, Ю.Мазуренко, Б.Антоненко-

Давидович, І.Дніпровський, М.Грицай, О.Ярощенко та ін.

- 172 -

Централізаторська політика Москви породила опозицію і в самій КП/б/У. Нею стала т.зв.

“фракція федералістів”, яка тяжіла до УКП. В її складі були: Ю.Лапчинський, С.Кириченко,

П.Слинько, Є.Касименко та ін. У 1920 р. фракція ліквідована. У 30-х рр. українським

комуністам пригадали їх опозиційну діяльність і піддали репресіям.

Таким чином, російська більшовицька партія на Україні постійно перебувала під тиском

національної стихії. Для того, щоб збити напругу національно-визвольної боротьби, ослабити

незалежницькі тенденції, влада намагається притягнути до себе національний елемент.

Вирішено провести національну реформу. Так в 1923 р. ХІІ з`їзд РКП/б/ розробив концепцію

коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державного і господарського

будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного і державного

апарату, громадських організацій, запровадження в усіх установах рідної мови, організацію

мережі шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, вивчення національних обрядів і

звичаїв населення республік. На Україні цей процес називався українізацією, як було

відзначено в декретах ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р. В них наголошувалося про

рівність мов і в зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови.

Адже 95% органів радянської влади обслуговували російські або зрусифіковані працівники, у