30 Квітня 1921 р. Унр запропонувала державам Антанти проект “Основ державного

устрою Галицької Республіки”. В ньому Галицька республіка проголошувалася незалежною і

суверенною державою, кордони якої охоплювали, фактично, українську етнічну територію.

Всім мешканцям надавалися рівні права у громадсько-політичному житті. Устрій держави –

республіканський. Проголошувалося загальне виборче право, передбачалося дотримання

демократичних свобод. Законодавча влада в руках Державної Ради, а виконавчу очолював

президент, якому підпорядковувався уряд. Державною мовою мала бути українська, але

передбачалося вживання польської та єврейської. Для охорони держави мала бути створена

армія, незалежною бачилася судова влада тощо. Все це мало втілюватися в життя під егідою

держав Антанти. Цей проект державного устрою Галицької республіки відповідав всім нормам

міжнародного права, враховував інтереси всього населення Галичини. Діячі ЗУНР, втілюючи в

життя ідею незалежної Галицької республіки, вважали, що вона стане базою для майбутньої

консолідації всіх українських земель в єдину державу.

Дипломатичними структурами уряду ЗУНР організовувався тиск на зарубіжні

парламенти та уряди. Британців зацікавлювали прикарпатською сировиною, заохочували

доступом до галицької нафти та інших корисних копалин. Чималі надії покладалися на

дипломатичну, фінансову і морально-політичну підтримку США та Канади. У травні 1921 р. до

США виїхала урядова комісія ЗУНР у складі Р.Березовського і Л.Мишуги, метою якої було

добитися визнання Галицької держави шляхом укладання різних економічних і фінансових

договорів. Сам Є.Петрушевич надіслав відозву до української еміграції за океан з проханням

підтримати визнання державної самостійності Галицької республіки. Українська громада США

та Канади підтримала співвітчизників збором коштів, масовими маніфестаціями, надсилала

послання до Ліги Націй та держав Антанти з осудом польської окупації Галичини і т.ін.

Включилася в боротьбу і Українська Греко-Католицька Церква /УГКЦ/. Глава УГКЦ

митрополит Андрей Шептицький здійснив закордонну місію у Ватикан, Францію, Швейцарію,

Бельгію, Голландію, Англію, Канаду, Аргентину, Бразилію. У США владика мав аудієнцію в

президента Гардінга та держсекретаря Гюса. У переговорах з релігійними та політичними

діячами західного світу митрополит добивався справедливого вирішення долі свого народу.

- 184 -

Після повернення А.Шептицький був заарештований польськими властями, тільки внаслідок

втручання папи Пія ХІ вони змушені були звільнити його.

Галицьку проблему піднімали чисельні еміграційні групи, представлені в багатьох

європейських країнах, товариства військових, діячі науки і культури. Ними було організовано

низку масових заходів, щоб привернути увагу міжнародних політичних кіл та громадськості до

становища українців на західноукраїнських землях.

Галицький політичний провід вбачав своє першочергове завдання у тому, щоб сприяти

піднесенню українських суспільно-політичних інституцій, громадських, культурно-освітніх,

спортивно-патріотичних організацій. На порядку денному гостро стояло питання навчання

української молоді, яка масово емігрувала. Так, в Празі перебувало близько 5 тис. молодих

українців. У 1921 р. тут розпочав студії Український Вільний Університет /УВУ/, переведений

з Відня, на двох факультетах навчалося 700 студентів. Це були колишні воїни УГА та армії

УНР, а також втікачі з Львівського та Чернівецького університетів. Невдовзі українське

студентство було об’єднане в Центральний Союз Українського Студентства /ЦЕСУС/.

Незважаючи на заборону польських властей, у Львові до 1925 р. за ініціативою відомих

діячів української науки, освіти і культури – В.Щурата, К.Студинського, І.Свєнціцького,

М.Панчишина, І.Крип’якевича, М.Кордуби, О.Тисовського та ін. діяли таємно університет з

більш як 50 кафедрами і близько 1500 студентами /ректор – В.Щурат/, Українська Висока

Технічна Школа з 4 відділами – будівельним, машиновим, лісово-агрономічним, хімічним

/ректор – В.Лучків/. Навчання велося конспіративно, на приватних квартирах викладачів,

підвалах будинків, в лісах та інших малодоступних місцях. Студентство активно брало участь у

національно-визвольній боротьбі, нерідко ряди студентства поповнювали вчорашні воїни

українських армій.

В 1922 р. уряд ЗУНР ставив питання незалежності Галичини на декількох міжнародних

конференціях. Але цій проблемі політики західних держав не надавали належної уваги. Так, в

квітні 1922 р. у Генуї питання Галичини було знято з обговорення. Натомість саме там

відбулася неофіційна зустріч Є.Петрушевича із головою Раднаркому УСРР Х.Раковським. На

цій таємній нараді започатковано діалог ЗУНР і УСРР. Більшовикам вдалося прихилити до

себе деяких лідерів уряду ЗУНР. Вони робили все, щоб критичність галичан до політики

еміграційного уряду УНР переросла у ворожість. З того часу Є.Петрушевич все більше

схиляється до радянофільства. Комуністи інспірують поширення серед української еміграції

т.зв. “зміновіховських” настроїв. Деякі українські часописи у Відні субсидуються ЦК КП/б/У.

Діяльність більшовицької агентури серед українських політичних кіл призвела до розколу

в середовищі політичної та військової еміграції, послаблення українства на західноукраїнських

землях. Особливо негативно це позначилося на діяльності УСДП, під впливом якої перебувало

малочисельне українське робітництво. Поступово партія почала відходити від українського

національного табору. Цьому сприяли комуністи, які розгорнули велику роботу в організаціях

УСДП. В результаті в січні 1922 р. на конференції УСДП відкрито засудила “концепції

українських міщанських партій” і проголосила гасло боротьби за возз’єднання Західної

України з Радянською Україною.

Домінуючою в галицькому суспільстві була Українська Народно-Трудова Партія

/колишня УНДП/. УНТП вважала себе надкласовою національною партією. Вона

контролювала єдину щоденну українську газету “Діло”. Мала вплив на українську

інтелектуальну еліту, заможне і середнє селянство, дрібних власників у містах.

Консервативний напрям української політичної думки представляла УХСП. Її підтримувала

- 185 -

греко-католицька церква. Інтереси біднішого західноукраїнського селянства представляла

УРП. Її позиція була близькою до есерів, що діяли на Волині.

Деякі діячі цих партій, колишні військовики українських армій, бачили перспективу у

продовженні боротьби революційно-бойовими методами. Влітку 1920 р. представники

українських військовиків, студентство та радикально настроєна інтелігенція заснували таємну

Українську Військову Організацію /УВО/. З часом експозитури УВО почали діяти на всіх

українських землях і в місцях згромадження української еміграції.

В 1921 р. полковник Є.Коновалець повернувся до Галичини і взяв у свої руки

безпосереднє керівництво військовою організацією на рідних землях. Під його особистим

впливом завершується побудова організаційної структури УВО, закріплюється й поширюється

мережа бойової сітки організації по всій Галичині. Комендантом Начальної Команди /НК/ УВО

став Є. Коновалець, начальником штабу – Б.Гнатевич, бойовим референтом – М.Саєвич,

політичним референтом – Д.Паліїв, референт розвідки – О.Думін; члени НК: Я.Індишевський,

Ю.Полянський, Р.Сушко, В.Кучабський, О.Коберський, О.Навроцький, М.Матчак, П.Бакович,

Я.Чиж. Організація збройного підпілля переходить до бойових акцій.