2. Українська Держава за гетьмана п.Скоропадського. Уже йшлося, що 29 квітня

1918 Р. За допомогою німців в Україні був вчинений державний переворот. На зміну режиму

УНР Центральної Ради прийшов авторитарний режим генерала П.Скоропадського, який 30

квітня 1918 р., на “з’їзді хліборобів”, ініціаторами якого виступили українські партії

хліборобів-демократів і Союзу земельних власників, був обраний гетьманом України. Цього ж

дня він видав грамоту до українського народу, повідомляючи усім про свій прихід до влади.

Він засудив Центральну Раду та її установи як нездатні до державної творчої праці і заявив, що

для забезпечення ладу і спокою він переймає необмежену владу на Україні, оголошує

розпущеною Центральну Раду, усі її місцеві органи і установи. Вслід за грамотою з’явився

гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій України, який встановлював замість

демократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьману належала

вся повнота законодавчої і виконавчої влади, він був також “верховним воєводою” армії і

флоту. Ставши верховним правителем України, П.Скоропадський почав відновлювати старі

дореволюційні порядки. Уряд, сформований гетьманом, складався переважно з російських

кадетів та монархістів, яким була байдужою ідея української державності. У губерніях і

повітах призначалися старости – теж з колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників.

Під виглядом так званої державної варти відроджувалась стара охранка і поліція. Весь штаб та

командування військових частин складалося з царських офіцерів. Почалося масове повернення

поміщиків та великих промисловців в Україну. Особливо багато їх втікало з більшовицької

Росії. Їм поверталися землі, маєтки, заводи, фабрики, палаци, виплачувалася компенсація за

понесені збитки. Народні маси були позбавлені політичних прав і свобод, ліквідовано 8-

годинний робочий день, відбиралися у селян захоплені раніше ними поміщицькі землі та

інвентар.

Гетьманський уряд не був цілком суверенний у своїх діях. Уся його діяльність проходила

під суворим наглядом австро-німецьких окупаційних властей. Вони не дозволяли гетьманові

створити регулярної української армії, ешелонами відправляли в Німеччину та Австро-

Угорщину продукти з України.

Разом з тим гетьманський режим мав вагомі позитивні здобутки. За менш, ніж 8-ми

місячний період свого існування уряд гетьмана встановив дипломатичні стосунки з

Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією,

скандинавськими країнами, пізніше – з Англією, Францією та Румунією. Аналогічні взаємини

- 157 -

були з Доном і Кубанню. 12 червня 1918 р. в Києві був підписаний прелімінарний (попередній)

мир між делегаціями України і РРФСР. Цей акт визнавав Українську Державу, обидві сторони

нав’язували консулярні взаємини. Але з підписанням остаточного миру радянська делегація

зволікала, передбачаючи швидку поразку Німеччини.

Уряд гетьмана не погодився на відокремлення Криму і економічними санкціями

примушував його до тісної співпраці з Україною. Великі досягнення були і в галузі фінансів –

встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, яку принесла війна і

більшовицька окупація, було відбудовано залізничні шляхи, пожвавився економічний розвиток

України. Як писав очевидець, “після радянського голодування вражала казкова дешевизна цін

на продовольчі запаси і величезний їх вибір на ринках”.

Велике значення мали і судові реформи: відрегульовано судову справу, створено Сенат,

ухвалено ряд нових законів. Позитивними були заходи щодо започаткування автокефалії

Української Православної церкви. Значних успіхів досягнув гетьманський уряд в галузі освіти.

У Києві та Кам’янець-Подільському в жовтні 1918 р. були відкриті два нових державних

університети. Почало діяти близько 150 українських гімназій, для початкових шкіл було

надруковано кілька мільйонів підручників українською мовою. Величезне значення мало

заснування Української Академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву. За

лічені місяці у сфері культури гетьман зробив те, про що мріяла українська інтелігенція віками.

Проте вказані успіхи гетьманського уряду та його відносна стабільність, припинення

анархії в Україні базувалися виключно на авторитарній владі гетьмана, підтримуваної австро-

німецькими військами. Саме в цьому крилася серйозна небезпека для неї. Свавілля австро-

німецьких властей та соціальна політика гетьманського режиму викликала в Україні все більше

обурення та опір. Починається активна боротьба широких народних мас, росте число збройних

загонів, що ведуть партизанські дії. Найбільшим з них був загін під проводом Н.Махна, що

орудував в районі Гуляй-поля на Катеринославщині. Опозиція проти гетьмана зростала. 15

травня опозиційні партії оформилися в Український Національно-державний союз. До нього

ввійшли: українські соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова партія, а пізніше

й хлібороби-демократи, українські соціал-демократи і есери. З самого початку Союз почав

боротьбу проти гетьмана і його уряду як “буржуазного і неукраїнського”. Інша впливова

організація – Всеукраїнська земська спілка, яку очолював С.Петлюра, також засвідчила

антигетьманські позиції. Опозиція щодо гетьманату особливо посилилася після того, як

Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз

(УНС), а його головою з 18 вересня став В.Винниченко, який відзначався своїми утопічними

лівими лозунгами.

Восени 1918 р. різко змінюється міжнародна обстановка. Країни австро-німецького блоку

одна за іншою капітулюють перед Антантою. У самій Німеччині вибухнула революція. Усе це

поставило гетьманський режим в небезпечне становище. Уряд майже не мав власної армії і

цілком покладався на австро-німецькі війська. Під тиском зовнішніх подій та усвідомлюючи

неминучість поразки у війні Німеччини, частина міністрів висловилася за переорієнтацію на

Антанту. Країни ж Антанти підтримували тільки російські антибільшовицькі сили і негативно

ставилися до “сепаратизму” народів колишньої Російської імперії, а також і України. Щоб

отримати допомогу від Антанти, позбавлений внутрішньої підтримки гетьман зважився на

рішучий крок: 14 листопада 1918 р. він проголосив своєю грамотою про федерацію України з

майбутньою небільшовицькою Росією. Тим самим він скасовував самостійність Української

Держави. Проголошення федерації з Росією не зміцнило позицій гетьмана не тільки серед

українців, а й росіян, які прагнули не федерації, а реставрації єдиної і неподільної Росії. Це ще

- 158 -

більше посилило ворожі настрої до гетьмана в Україні і прискорило вибух повстання проти

нього. 13 листопада на таємній нараді УНС було обрано керівний орган повстання –

Директорію, до якої ввійшли діячі УНР – вже відомі вам В.Винниченко, як її голова, і

С.Петлюра, проректор Державного Українського Університету Ф.Швець, київський адвокат

П.Андрієвський, директор департаменту залізниць А.Макаренко. 15 листопада Директорія

оголосила про відновлення УНР і закликала населення до повстання проти гетьмана.