5.3. Державний лад України в складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої

У період перебування українських земель в складі Польщі та Литви не було й не могло виникнути української державності, хоча деякі її елементи зароджувалися цього часу в Запорозькій Січі. З огляду на це, розглядаючи державний лад України цього періоду, слід про­аналізувати польсько-литовські структури влади, чинність яких поширювалась і на українські землі.

Велике князівство Литовське очолював Великий князь (госпо­дар), який мав широкі повноваження з питань внутрішньої та зов­нішньої політики, керував виконавчо-розпорядницькими органами, призначав і звільняв посадових осіб, командував військом, роз­поряджався державним майном і коштами, здійснював судові функції тощо. Фактично, він був монархом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господареві існував управ­лінський апарат (конюший, двірський, чашник, підкоморій, стольник, канцлер, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи та ін.). Управлінські посади обіймали, зазвичай, великі землевласники. З часом із магнатів було сформовано владний орган - раду, що називалася "пани-рада".

40

До її складу належали особи з найближчого оточення князя. Називалися вони радниками, панами чи конзіляріями. Наприкінці XV ст. пани-радники почали обмежувати владу Великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало сили. Князь повинен був узгоджувати з нею всі питання зовнішньої політики, видання та скасування законів, призначення і звільнення вищих урядовців, спільно з радою приймати важливі судові рішення. Якщо думка панів-радників і князя з якогось питання розходилася, то останній повинен був підкоритися раді. За привілеєм 1506 р. в разі відсутності Великого князя рада діставала право керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою країни, навіть оголошувати мобілізацію і розпочинати війну.

Посилення контактів Великого князівства Литовського з Польщею зумовило появу нового колегіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) - Великого вального сейму. Незаба­ром він повністю замінив пани-раду. Рада стає складовою сейму, однією з його палат - лавицею. До другої палати (кола) належали нижчі державні урядовці та лицарство (шляхта). Сейми розглядали питання обрання Великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, прийняття законів тощо.

Вищі органидержавноївлади Королівства Польського за структу­рою та сутністю діяльності майже нічим не відрізнялися від устрою Великого князівства Литовського. Це були король, королівська рада та сейм. Як і в Литві, у Польщі в королівській раді та сеймі великий уплив мала знать. У Польщі було два терміни на позначення різних груп знаті. Обидва вони стали дуже відомими, міжнарод­ними - магнати та шляхта.

Люблінська унія 1569 р. об'єднала Велике князівство Литовське та Королівство Польське в єдину державу - Річ Посполиту -зі спільними органами влади й управління.

Законодавча влада належала сеймові Речі Посполитої, що складався з короля, сенату та посольської ізби.

За Генріковими артикулями 1572 р., Річ Посполита проголошува­лася дворянською республікою на чолі з королем, якого обирали. Для цього скликалися особливі сейми:

1) конвокаційні - вирішувалося питання про час, місце й умови обрання короля;

2) елекційні - відбувалися вибори короля;

3) коронаційні - коронація та присяга короля.

Король визнавав "вільну елекцію" (вільні вибори) глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни та миру без думки сенату, не скликати посполитого рушення (ополчення) без погодження з сенатом, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Шляхта, в разі порушення королем її прав і привілеїв, отри­мала право відмовитися від покори королю.

Роль сенату в сеймі була більш вагомою, ніж роль короля, позаяк ця інстанція об'єднувала всіх вищих посадових осіб Речі Посполитої, а також воєвод, каштелянів, католицьких єпископів. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи того питання. На цій підставі король або від його імені канцлер форму­лювали загальну думку сенаторів - конклюзію.

Найвпливовішою частиною сейму була посольська ізба. Доїїскладу входило 170 депутатів-послів від земської шляхти. Скликалася посольська ізба за декілька тижнів до відкриття сейму. Депутатів у посольську ізбу обирали на повітових шляхетських сеймиках. При цьому депутатам давали накази, що відображали волю шляхти. Після закінчення роботи вального сейму посли звітували перед сеймиками.

Компетенція вального сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати податки, приймати послів, визначати основні напрямки зовнішньої політики тощо. Постанови сеймів називалися конституціями.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і вищі службові особи. Так, важливе місце в державному механізмі країни мали коронний гетьман (очолював військо), великий маршалок (відав королівським двором), канцлер (відповідав за королівську канцелярію), коронний підскарбій (завідував скарбницею) та ін.