3.9. Руська Правда

Найвідомішою пам'яткою давньоруського права є "Руська Правда", що містить давні норми звичаєвого права та князівські устави. Оскільки останні були створені на основі звичаю, то науковці справедливо вважають, що "Руська Правда" - це збірник звичаєвого права. Оригінал цього документа не зберігся. Дійшла до нас "Руська Правда" завдяки тому, що була записана в різних збірках: літописах, "кормчих", рукописах, що містили в своїх назвах імена князів, митрополитів та ін. "Руську Правду" відкриву 1778 р. відомий російський історик В. Татищев. Після цього було знайдено ще близько 300 списків "Руської Правди". Списки називали за прізвищем осіб, які їх від­найшли (Татищевський, Карамзинський), чи за місцем знаходження (Синодальний, Троїцький, Академічний ). Залежно від змісту всі списки "Руської Правди" поділяють на три редакції: коротку, розширену, скорочену.

Коротка редакція є найдавнішою (XI ст.) і складається з "Правди Ярослава", чи "Найдавнішої правди" (статті 1-17), "Правди Ярославичів", або "Уставу (статуту) Ярославичів" (статті 18—41), "Покону вірного" (ст. 42) та "Уроку мостникам " (ст. 43).

Розширена правда (середина XII - початок XIII століть) складається з двох частин - "Суд Ярослава Володимировича" (стат­ті 1-52) і "Статут Володимира Всеволодовича" (статті 53-121).

Скорочена редакція (XIV ст.) була створена на основі роз­ширеної, але є версія і про те, що вона була джерелом останньої. "Руська Правда" складається з норм різних галузей права, але насамперед-цивільного, кримінального, процесуального.

3.10. Система правових норм Київської Русі

Право Давньоруської держави захищало, насамперед, приватну власність, в основі якої була феодальна власність на землю. Внаслідок встановлення приватної власності формується й розвивається спадкове право. Існувало спадкування за законом і заповітом. Спочатку успадковувати могли лише сини, але згодом зробили винятки для дочок бояр і дружинників. Добре було розвинуте зобов'язальне право. Застосовувалися договори (ряди) купівлі-продажу, займу (позики), найму та ін. Договори позики охоп­лювали кредитні операції грішми, продуктами, речами. Укладалися вони, зазвичай, публічно, у присутності послухів. Боржник був зобов'язаний сплачувати досить високі відсотки, які називалися "резами" (для грошей), "наставом" (при позичці меду), "присопом" (за жито).

Злочини в Київській Русі називали "образою", проте право не розрізняло кримінальне та цивільно-правове правопорушення. Підхід до злочинів був класовим. Уже виділяли об'єктивний і суб'єктивний боки злочинів. Об'єктами злочину були влада, особа, майно, звичаї. Суб'єктами злочину могли бути всі, крім челяді

6

та холопів. Особливо небезпечним злочином вважалося посягання на князівську владу, що проявлялося у повстаннях. Небезпечними вважалися злочини проти особи - вбивство, побої, тілесні ушкодження. До майнових злочинів належали розбій, грабіж, крадіжка (татьба), незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

Світське право того часу не мало норм, які б охороняли сім'ю від злочинних посягань. Ці норми набули втілення в церковних уставах. До злочинів проти сім'ї та моральності належали: розпуста (самовільне розлучення з дружиною), зґвалтування (пошибання), укладення шлюбу між близькими родичами, багато­женство, співжиття з черницею та кума з кумою, народження позашлюбної дитини, сексуальні збочення та ін.

Щодо системи покарань, яка існувала в той час, то вона була досить простою та порівняно м'якою. Найдавнішою формою покарань була помста потерпілого чи його родичів. Цей вид покарань у часи "Руської Правди" спочатку обмежили, а потім і зовсім скасували. Переважним видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, що складалося з двох частин: одна йшла на користь князя, а друга-потерпілому. Видами грошового стягнення були віра (проста віра та дика), продаж, головщина, урок. Вищою мірою покарання був, так званий, "потік і пограбування" - вигнання злочинця та його сімї з общини з конфіскацією майна на користь общини. Цей вид покарання призначався, переважно, затри види злочинів: убивство в розбої, підпал і конокрадство. Смертна кара не була властивою для права того часу. Вона з'являється пізніше та спершу в практиці церковних судів.

Судовий процес мав змагальний характер. Сторони називали позивачем і відповідачем. Право передбачало процедуру розшуку злодія. Це були, так звані, "заклич", "звід", "гоніння сліду". Доказом вини були свідчення видоків, особисте зізнання, речові докази, суд божий. До останнього належали судові клятви (рота), різноманітні випробування (ордалії"), судовий поєдинок. Роз­різняли два види ордалій - випробування залізом і водою.