11.7. Судова система Української Народної Республіки (період Центральної Ради)

За часів Центральної Ради суд в Україні творився іменем УНР. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний суд, який скла­дався з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністра­тивного. Загалом було 15 Генеральних суддів. Замість старих судових палат були утворені апеляційні суди (ЗО грудня 1917 р.). Судді Генерального й апеляційних судів обиралися на засіданнях Центральної Ради більшістю в 3/5 голосів від осіб, які подали

28

заяви через Секретарство судових справ і які могли не мати не тільки юридичної, а навіть вищої освіти. Складні умови того часу змусили Центральну Раду вдатися й до "надзвичайного правосуддя", одним із видів якого були, наприклад, військово-революційні суди, що створювалися губернською владою у випад­ках убивств, підпалів, розбою тощо.

11.8. Законодавча діяльність Центральної Ради

Законодавчу діяльність Центральної Ради України можна умовно поділити на два періоди. Перший розпочався рішенням Всеукраїнського Національного Конгресу (квітень 1917 p.), коли Центральна Рада стає легітимним органом влади, та мав, здебіль­шого, політично-декларативний характер. Другий розпочався після жовтневих подій 1917 р. в Петрограді та проголошення УНР.

Найвагомішими досягненнями Центральної Ради в законодавчій сфері було прийняття таких законів: "Про порядок видання законів", "Про вибори до Установчих зборів УНР", "Про 8-годинний робочий день", "Про національно-персональну автономію", "Земельний закон", "Про громадянство УНР", "Про державну мову", "Про державну символіку" та ін. Взагалі ж, Центральна Рада торкнулася, хоч і поверхнево, майже всіх галузей права. Та не все в цьому законодавстві було вдалим і ефективним. Причиною цього була низка негативних чинників, які впливали на успішну законодавчу діяльність. Серед них, передусім, слід вказати на брак часу та професіоналізму, постійні політичні й ідео­логічні суперечки серед самих творців цих законів. Паралельно з прийняттям законів продовжувалася робота над проектом Конституції УНР, яка була ухвалена останнього дня існування Центральної Ради {29 квітня 1918р.). Вона складалася з 83 ста­тей, об'єднаних у 8 розділів. Конституція УНР 1918 p., не дивлячись на політичні пристрасті, що точилися в тогочасному суспільстві, була абсолютно нейтральним документом, позбавленим будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Відповідно до неї, Україна мала стати класичною парламентською республікою, в цій Конституції, як і в чинній Конституції України, багато місця відводилося правам і свободам людини, детально регламентува­лася законодавча процедура. Проте багато важливих проблем за­лишалося й поза правовим регулюванням.

11.9. Система центральних органів Української держави (період Гетьманату)

Навесні 1918р. стало зрозуміло, що Центральна Рада вияви­лася абсолютно не здатною оперативно управляти країною. Прої и її політики були налаштовані буквально всі верстви українського суспільства. Дедалі очевиднішою ставала нагальна необхідність карді і пальної реформ 11 всього державного механ ізму У H P. 29 квітня 1918 p. у Кінві був скликаний хліборобський з'їзд (конгрес), в роботі якого взяли участь селяни, поміщики, представники банків­ського капіталу та промислової буржуазії. Учасники конгресу вимагали встановлення в Україні сильної влади, за найкращу форму якої вони вважали гетьманат. Отож 29 квітня 1918 р. геть­маном нового державного утворення був проголошений нащадок давнього гетьманського роду, авторитетний воєначальник, колишнії! царський генерал П. Скоропадський. У піч з 29 на ЗО квітня 1918 р. його прибічники захопили всі державні установи та найважливіші об'єкти. Центральна Рада припинила своє існування.

У період Гетьманату (квітень-грудень 1918 р.) вища державна влада зосереджувався в руках гетьмана II. Скоропадського. Саме йому належало право приймати закони, призначати голів виконавчої влади та затверджувати її склад. Він керував усіма зносинами з іноземними державами, очолював військо, всі органи держави були підпорядковані його владі. За Україною закріплювалася офіційна назва-Українська Держава. Організація влади цієї держави була викладена в "Грамоті до всього україн­ського народу" та "Законах про тимчасовий державний устрій України" (29 квітня 1918 р.).

Нестабільність політичної ситуації в країні поставила перед гетьманом проблему забезпечення управління державою в разі непередбачених обставин. З огляду на це. 1 серпня 1918 р. було прийнято "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України". Згідно з ним, у передбачених випадках, верховне управління державою переходило до Колегії Верховних Правителів держави, що склада­лася з трьох осіб: "одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рала міністрів". Головою Колегії був Верховний Правитель, прнзначе-

112

ний гетьманом. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів. Механізм, визначений цим законом, було застосовано лише один раз - під час державного візиту гетьмана до Берліна на початку вересня 1918 р.

Урядом Української Держави була Рада міністрів, яку призна­чав гетьман. На Раду міністрів покладався обов'язок здійснюва­ти координацію та організацію діяльності центральних органів управління. Очолював Раду міністрів Отаман-міністр, якого через деякий час почали іменувати Головою Ради міністрів. У складі гетьманського уряду в травні 1918 р. було 15 міністрів.

Органами центрального галузевого управління були міністер­ства, що поділялися на департаменти й управління.