Vі 15.2. Місцеві органи влади й управління

З переходом від війни до миру на місцевому рівні теж були повністю ліквідовані органи, що діяли в надзвичайних умовах воєнного часу, та відновилася робота Рад депутатів трудящих. 21 грудня 1947 р. відбулися перші післявоєнні вибори до місцевих рад. Як і вибори до Верховної Ради, вони проходили на без-альтернативній основі, за рознарядками, спущеними згори. Подібна практика була характерна й для всіх наступних виборів.

У ці роки приймалося багато документі в, спрямованих на активі­зацію діяльності та вдосконалення форм і методів діяльності рад усіх рівнів: Постанова ЦК КПРС "Про поліпшення діяльності Рад L депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами" (22 січня 1957 p.), "Положення про обласні, районні, міські і районні в містах, селищні і сільські Ради депутатів трудящих УРСР" (31 травня 1957 р.), закони "Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих" (2 липня 1968 р.), "Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих" (15 липня 1971 р.). Та, незважаючи на це, Ради так і не здобули самостійності, не стали справжніми органами влади й управління, залишилися, як і раніше, виконавцями волі партії. Основною формою їхньої діяльності були сесії. Сільські, селищні, міські та районні Ради скликалися не менше, ніж шість разів на рік, а обласні та міські (у містах з районним поділом) -не менше від чотирьох разів. Важлива роль відводилася виконкомам.

У квітні 1978 р. була прийнята нова Конституція УРСР, у перших статтях якої проголошувалося, що УРСР є соціалістичною загальнонародною державою, в якій уся влада належить народові. Виходячи з цього, Основний Закон змінив назву "Ради депутатів трудящих" на "Ради народних депутатів". Строк повноважень місцевих Рад становив два з половиною роки, а сесії скликалися не рідше від чотирьох разів на рік. У 1979-1980 рр. знову приймається низка законів, спрямованих на підвищення ефективності Рад: "Про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, селищної, сільської Ради народних депутатів", "Про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР", "Про районну Раду народних депутатів УРСР", "Про селищну Раду народних депутатів УРСР", "Про обласну Раду народних депутатів УРСР" та ін. Та на заваді зміцнення ролі Рад знову стало панування адміністративно-командних методів управління всіма ланками суспільно-політичного життя, фактичне призначення, а не обрання народних депутатів, підміна Рад та їхніх виконкомів партійними органами. Ради, що за Конституцією були політичною основою УРСР, фактично розглядалися як помічники, підручні партії в її роботі з масами.

Із другої половини 80-х рр. XX ст. спочатку в центрі, а згодом і в союзних республіках розпочинається реформування системи державного управління. У жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Закон "Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів УРСР", який передбачав перехід до альтернативності при висуванні кандидатів у народні депутати. Вибори відбулися

в березні 1990 р. На одне місце претендували в середньому шість-сім кандидатів. Це були перші порівняно вільні вибори за всі роки існування радянської влади в Україні.

7 грудня 1990р. вУкраїні приймається Закон "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування", згідно з яким від­бувалося роздержавлення Рад і вони ставали органами місцевого самоврядування. Поряд з місцевим самоврядуванням передбачалось існування й регіонального самоврядування, основу якого становили., райони й області. З уведенням цього закону значно розширювалися права органів місцевої влади як у сфері економічного, так і в сфері соціально-культурного життя суспільства, більш реальним стає принцип народовладдя на відповідних адміністративних територіях. Колишнє законодавство про обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів втрачає чинність.