за змістом і більший за обсягом текст. На зміну малюнковому письму приходить ідеографічне (від грецьких idea — образ і grapho — пишу). Цей вид письма передавав не лише назви предметів, а й абстрактні поняття, ідеї.

Зразком ідеографії є письмо Старо­давнього Єгипту, китайське письмо. Знаки ідеографічного письма назива­ють ієрогліфами (від грецьких hiero

• священний і grapho — пишу, тобто священнописання, буквально — ♦різьба жерців», бо перші ієрогліфи вирізали на камені або кості, а таєм­ницею письма володіли лише жерці).

Ієрогліфічним було письмо старо­давніх індіанців майя, у писемності яких були й алфавітні (фонетичні) знаки, і такі, що позначали цілі сло- І ва, і такі, що пояснювали значення слів, але не читалися, і такі, що озна­чали склади.

Китайське письмо налічує близько 49 тисяч ієрогліфів, які за компо­зицією є прості та складні. Нині практично використовується при­близно 5 тисяч ієрогліфів.

Другим поширеним видом ідео­графічного письма був клинопис — письмо у вигляді клинців, яке заро­дилося між Тигром і Євфратом у стародавніх шумерів, а потім пе­рейшло до вавилонян і ассирійців.

Ієрогліфічне письмо, яке було кро­ком уперед у розвитку писемності

світу, теж задовольняло потреби суспільства лише на певному щаблі історії. Писання ієрогліфами вияви­лося не цілком зручним: воно потре­бувало багато часу для навчання. Щоб набути вмінь писати значками, які складалися з хитромудрих гра­фічних елементів, потрібно було дов­го вчитися. Тому для більшості лю­дей це письмо було малодоступним.

Зразки ідеографічного письма по­ширені й нині. Так, цифри, матема­тичні знаки, хімічні формули, деякі дорожні знаки — це ідеограми.

Ідеографічне письмо змінилося складовим (силабічним), яке поляга­ло в тому, що одним і тим самим значком став позначатись один склад. Знак, який раніше міг означати ціле слово, у складовому письмі стає зна­ком, що позначає тільки певний склад і може бути використаний для написання слів, до яких цей склад входить.

Батьківщиною складового письма вчені вважають Південну Месопо­тамію, адже там, у стародавнього на­роду шумерів, десь у ІУ-ІІ тис. до н. е. з ідеографічного письма народилося складове. Кілька систем складового письма мала Стародавня Індія. Най­кращим зразком складового письма було староіндійське письмо деванага- рі, яке мало 48 основних знаків, ко­жен з яких означав склад, що мав бу-

1. Дову «приголосний плюс голосний а» •

У цьому письмі вживалися надряд­кові і підрядкові знаки. Алфавіт де- ванагарі мав осмислений порядок розміщення букв: вони групувалися відповідно до класифікації приголос­них звуків.

Нині складове письмо використо­вується в Японії.

Складове письмо — це фоно­графічне (від грецьких phone — зву­чання і graphe — пишу) письмо, тоб­то таке, яке передає мову в її звуково­му оформленні.

Якісно вищим щаблем у розвитку фонографічного письма стало букве- но-звукове, або алфавітне, письмо, де графічний знак передає звук.

Буквене письмо веде свій початок від староєврейського та фінікійського письма, у якому буквами позначали­ся приголосні звуки, а голосні — діакритичними знаками. Найдавні­ше алфавітне письмо фінікійців ви­користали греки, але вони на письмі стали позначати вже й голосні звуки, використовуючи для цього деякі фі­нікійські літери, а деякі для по­значення голосних ввели свої. На ос­нові грецької системи письма утвори­лися латинський та слов’янський алфавіти. ■ > ■ '

Фонографічне письмо на сучасному етапі розвитку людства є найзручні­шим для використання. Воно має не­велику кількість графічних знаків, написання яких не викликає особли- |

вих труднощів у зв’язку з тим, що їхні елементи нескладні. Завдяки цьому воно швидко засвоюється й поширю­ється серед мовців. Водночас фоно­графічне письмо забезпечує точну пе­редачу повідомлення [37, с. 16-19].

Орфоепія

Орфоепія (від грецьких orthos — правильний, epos — мова, мовлен­ня) — це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови.

Основним поняттям орфоепії є ор­фоепічна норма. Вона охоплює на­самперед вимову звуків та звукоспо­лучень у різних позиціях, наголошу­вання слів та інтонацію.

Порушення нормативної вимови спричиняють:

• діалектне оточення;

• змішування норм близькоспорід- нених мов (найчастіше української з російською та польською);

• іноді письмо: слова вимовляють так, як вони написані, без ураху­вання розбіжності між вимовою й написанням.

Кодексом орфоепічних норм слу­жить «Орфоепічний словник».

Дотримання мовцями правил літе­ратурної вимови — це показник за­гальної культури людини й суспіль­ства в цілому.

61

§13. Основні норми літературної вимови

Вимова голосних звуків

Для української літературної ви­мови характерне чітке й виразне зву­чання голосних звуків у наголошеній позиції:

[учйте^ил], [наука], [ранок], [прауда], [в’іра], [жито], [книга], [краса], [мудріст], [пахошч’і].

Так само чітко й виразно вимовля­ються голосні [а], [і/], [і] в ненаголо- шених складах:

[писанка], [багатті:а], [веч’ір], [сп’івец], [сніжинка], [струмок], Цаблуко], ЦавЧр], [п’іуроку], [прадід], [култура].

Ненаголошений голосний [о], як і наголошений, теж вимовляється ви­разно й повнозвучно, ніколи не на­ближаючись до голосного [а], як у російській мові:

[подана], [горобина], [папорот], [оке^иан], [осока], [осика], [огон], [доброта], [соловеї], [паросток]. Проте перед складом з наголоше­ними [у], [і] ненаголошений [о] у вимові наближається до [у]: [зо^узула], [ко^зула], [го*лубка], [по*груд':а], [то^уб’і], [со^уб’і]. Ненаголошений [е] наближається до [и], так само ненаголошений [а] у

вимові більшою чи меншою мірою наближається до [е]:

[ве^иселка], [зе^ирнд], [зе^имл'а], [ле^итіти], [де^ире^ив’ії], [сте^иблд], [сме“ріка], [зи^емдвиі ],

[ки'рпатиі ], [ди^евовйжниі ]. Примітка. Голосні [е], [и] максимально зберігають свою якість в абсолютному кінці слова й у складі з побічним наголосом: [море], [далекосх’ідниі].

Для голосного [ц] це й позиція перед [І] (орфографічно — й) у закінченнях прик­метників:

[не^ибесниі], [моли^етоуниі],

[ве^или^ечезниі ]', [мате^ирйнскиі ], [ви^есокопое^атйчниі ].

Вимова приголосних звуків Відповідно до законів української орфоепії дзвінкі приголосні [б], [г], И, [д], [д ], [з], И<Г©1, ЇЙ! [ж], [дж] у мовленнєвому потоці, як пра­вило, зберігають свою дзвінкість:

• У кінці слова:

[народ], [друг], [хл'іб], [ніж], [молод'], [зи'ґзаґ], [пе^иізаж], [наказ], [ґедз'], [памороз].

• У середині слова перед наступним глухим приголосним (здебільшого на межі кореня й суфікса): [стежка], [шибка], [рйбка],

[бе^ир ізка], [нйз'ко], [складка], [борідка], [редка], [ме^ирежка],

[різба], [ложка].

Лише дзвінкий приголосний [г] У кількох словах перед глухими [т],

[к] оглушується й вимовляється, як парний йому глухий [х]:

[,лёхко], [вдхко], [ніхт'і], [к’іхті], [дохггіу], [ми^ехтйт'].

• Кінцеві дзвінкі приголосні префік­сів роз-, без-, через- перед глухим приголосним кореня:

[розкв’ітати], [бе^изсмерта], [розпис], [бе^изкоштдуно],

[розету пйтис а], [чере^изс'іделни^ек]. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова піддаються впливові дзвінких, тобто вимовляються дзвінко: [молод’ба], [воґзал], [фудбдл].

Різну артикуляцію мають гортан­ний [г] і проривний задньоязиковий [ґ] звуки. Приголосний звук [ґ] влас­тивий деяким власне українським та іншомовним словам (їхній перелік подано в «Українському правописі» 1993 року):

• ^ ' , О/

[бджола], [еїжм’іл], [дже^ире^ило], [досліоже^ин:а], [дзв’ін],

[дзеркало], [дзв’інйц'а], але:

[п’ідживйти], [в’іджартувати],

[в’ід зи^е му вати], [в’ід значити]. Шиплячі приголосні [ж], [ч], [їй], [дж\ вимовляються твердо, вони пом’якшуються тільки перед [і] та коли подовжуються:

[плашч], [плач], [хрушч], [чаша], [круча], [че^ибрец’], [шеп’іт], [шчедрил], [л'ішчйна], [чемниї], [брошура], [журі], [шчо], [чого], [оч’і], [нож’і], [ш’іс'т¹], [клуч’і], [п’ідніж’:а], [узб’іч’:а], [п’ід:аш’:а], [подорож’:у], [вели^еч!:у], [рдзк’іш’:у].

Твердо вимовляються губні приго­лосні [б], [ті], [в], [лі], [ф] у всіх по­зиціях; напівпом’якшено лише перед

[і], а також у словах іншомовного по­ходження перед йотованими.

Звук [ф] вимовляється чітко в за­позичених словах; його слід відрізня­ти від буквосполучення [хе], яке вживається у власне українських словах:

[факт], [фауна], [фазан], [де^илф’ін], [ф’ілоедф’ца], [фотограф], [фе}ері}а], [федїр], [фе^иодосі}а]; [хвЧртка], [хвороба], [хвйла], [хво]а], [хвалебній], [хвастливій], [хви'лйн:ш].

63

1