вавши Назара й Галю, він ладен уби­ти Хому, хоч і знає, що за козацьким звичаєм живого козака ховають ра­зом з убитим.

Образ Галі автор змалював з особ­ливим ліризмом. Вона щира, відда­на, життєрадісна, благородна душею й чиста серцем дівчина. Галя дуже любить батька й навіть не припускає, що він може її обдурити. Вона прагне волі в почуттях. Багатство не приваб­лює дівчину. Дівчина кохає Назара, готова на все заради нього.

П’єса «Назар Стодоля» — реалі­стичний твір. Сюжет драми роз­гортається на тлі картин народного життя й побуту. Автор майстерно зображує народні традиції й образи.

Т. Шевченко в п’єсі «Назар Стодо­ля» висміяв частину козацької стар­шини, прославив благородство та відвагу низових козаків. Ця драма розвинула новаторські традиції п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Осно- в’яненка, збагатила українську дра­матургію. Досвід Шевченка-драма- турга перейняв І. Карпенко-Карий.

Леонід Глібов 1827-1893 рр.

Байки Глібова, що найбільшої слави здобули своєму авторові, наскрізь перейняті українським колоритом. Хоча він часто бере

572

загальносвітові теми, не р_0з оброблені байкарями всього світу, але завжди вміє прибра- ти їх у оригінальне вбрання.

С. Єфремов

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827 року в с. Веселий Поділ на Полтавщині в сім'ї управителя поміщицького маєтку, у 1849-1855 рр. навчався в Ніжинському ліцеї.

Протягом 1856-1858 рр. учителював у по­вітовій школі на Поділлі.

1858 року переїздить до Чернігова, де роз­горнув широку літературну діяльність як поет- лірик, байкар, прозаїк, драматург, фейлетоністі фольклорист. Друкує свої твори в журналі «Основа». У 1861—1863 рр. видає тижневик «Чернігівський листок».

1863, 1872, 1882 Рр. — три збірки байок Глібова.

Помер Леонід Глібов 10 листопада 1893 року в Чернігові, де його й поховано.

Леонід Глібов увійшов до історії української літератури як таланови­тий поет-лірик, класик дитячої літе­ратури (дитячі твори підписував псевдонімом — дідусь Кенир). Був він драматургом, найвідоміша його п’єса «До мирового!» Проте «голов­ним титулом заслуги сего таланови­того поета» І. Франко вважав байки.

«Найкращий український бай- копис» (І. Франко) створив понад 100 байок. Жанр байки, відомий в Україні, розвинений Г. Сковородою, Глібов удосконалив до найвищого ступеня довершеності. Байки Глі* бова, сповнені українського колори^-

_ту здобули своєму авторові найбіль­шу славу.

у перші десятиліття XIX ст. байка була одним з провідних і найпопу- ЛЯрНІШИХ поетичних жанрів, ДО ЯКО­ГО зверталися майже всі українські письменники: П. Гулак-Артемовсь- кий, Л. Боровиковський, Є. Гребін­ка — саме завдяки їм цей жанр набу­ває повнокровності й повноправності.

Жанр байки обов’язково вимагає дидактичної спрямованості, мораліза­торського повчання. У невеликому за змістом алегоричному оповіданні за допомогою якогось поодинокого ви­падку зображується певне моральне правило.

Багатющим невичерпним джере­лом тем, мотивів, сюжетів для бай­карів усього світу стала Езопова бай- ка-притча. Саме до Езопа — напівле- гендарного мудреця (VI ст. до н.е.) зверталися майже всі байкарі всіх часів і народів. При цьому, зрозу­міло, Езопові байки-схеми зазнавали нової художньої інтерпретації й Докорінної трансформації.

Протягом тисячоліть байкарі ши­роко користуються традиційним фа­бульним матеріалом із спільної між­народної байкарської скарбниці.

Отак і Глібов, запозичуючи відомі фабули, художньо переосмислював і видозмінював їх відповідно до влас­них уподобань, наснажував їх злобо­денним змістом, надавав виразного

національного колориту й самобут­нього характеру.

У творчості Л. Глібова прийнято було виділяти два періоди: дорефор- мений і післяреформений.

Байки дореформеного періоду були спрямовані проти кріпосництва, а другого періоду — проти нових, капіталістичних порядків. Проте та­кий підхід є ідеологічним і примітив­ним, він значно спрощує універ­сальність широкого узагальненого змісту байок Л Глібова.

Дотепно, у широкому сміховому діапазоні — від іронії до сатири — картав Глібов людські й суспільні ва­ди, значну увагу приділяв морально- етичним проблемам, які мають за­гальнолюдський характер.

«Охрімова свита»

Фабула байки досить проста: мав Охрім гарну світу, та не вмів берегти («Таскав, коли й не слід таскать»). Починає він лагодити потерту одежи­ну, але не маючи до цього хисту, понівечив свиту так, що люди на ву­лиці з нього глузують:

Так от біда: куди він не

поткнеться — Усяк од реготу береться за живіт.

Слушно зауважує Б. Деркач, що в недотепному Охрімові автор малює «типового дрібного поміщика, не­здатного до раціонального господа­рювання», будь-яку неощадливу та

573

марнотратну людину. Навіть більше, це той «догадливий парубіка», близь­кий до «героїв* народних анекдотів про дурнів, який покалічив мальов­ничий народний одяг («Іззаду вусики

з червоного сукна, На комірі мере­жечка...*), знехтував національною традицією. Після того мусив одягати щось куце, «Неначе той німецький каптанець*, і мерзнути.

«Лисиця-жалібниця»

Ця ліризована байка (термін В. По- гребенника) теж присвячена етичній проблемі. Байкар застерігає своїх чи­тачів від лукавих людей, які прикри­вають словами свою хижацьку суть. У поетично оспіваному «тихому гаю»:

І вдень, ввечері там соловей співав, І пташки пурхали, зозуленька кувала, Скрізь зеленіло, все цвіло;

Так гарно, любо там було. Лисичка проповідує праведне

життя: От де по правді можна жить І доленьку хвалить,

В добрі кохаться, всіх любити Ніколи зла і кривди не чинити!

Проте лисиччина правдонька була «щербата*. Як тільки трапилася наго­да, «жалібниця» хутенько поїла пта­шат, що випали з гнізда.

Соціальне зло, несправедливість суспільного устрою також є об’єктом сатири Л. Глібова.

На світі вже давно ведеться Що нижчий перед вищим гне’тьс А більший меншого тусає

та ще й б’є ^

Затим що сила є.

«Щука»

Щуку притягли до суду, бо «вона такеє виробляла, що у ставу ніхто життя не мав». Іронічне ставлення до суддівства, невіра в те, що зло може бути покаране, простежується за ді­ями тварин-суддів:

На той раз суддями були Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Пікапа Та два стареньких Цапа, - Усе народ, як бачите, такий Добрячий та плохий.

І хоч Щуку вирішили повісити на вербі, Лисичка врятувала злодійку, бо та частенько присилала їй «то щу­пачка, то сотеньку карасиків жи­веньких, або линів гарненьких». Щу­ку із ставка викинули у річку, де во­на зможе й далі чинити сваволю.

«Ведмідь-пасічник»

Байка написана в пореформении період, з попередньою творчістю Л. Глібова її пов’язує подібне роз^- в’язання конфлікту. Під перо сатири байкаря потрапили запровад»^еВ1 після 1861 року земські вибори. Про те проблема чесного проведення ви борів актуальна для будь-якого часу-

574

Підлабузники, які діляться награ­бованим Із злодієм, пропонують тро­йській раді призначити пасічни- ф Ведмедя. Хоч:

Не то розумний — дурень знає І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає.

Переповівши історію про недбале, б_айдуже ставлення виборців до своїх обов’язків, письменник ніби ненаро­ком підтверджує реальність ситуації: Таких Ведмедів на приміті Ще трохи є у нашому повіті.

«Цуцик»

Дві життєві позиції з’ясовує Глібов в образах Цуцика — запанілого в панських покоях, і Бровка — сумлін­ного вартового господарського добра.

Неприйнятним для автора є підла­бузницьке прислужництво, яке при­нижує людську гідність. Цуцикові добре живеться, бо він «на задніх лапках» вміє по-вченому служити. Автор протестує й проти пасивного, безправного мовчання українського простолюду й інтелігенції:

Бровко мовчить, і я мовчу Води не сколочу...

«Мірошник»

Критика нераціонального господа­рювання. Мірошник Хома «був чо­ловік такий, що не гаразд за діло брався». Замість того, щоб полагоди­ти греблю, він «спить та спить». А

потім починає безладно господарюва­ти, що спричиняє нові збитки.

Мораль байки: треба робити все вчасно й до ладу.

«Мальований Стовп»

Як зазначає В. Погребенник, ця бай­ка є складнішою за своїм змістом, ніж зазвичай про неї писали. «В цілому ж байкар показав не процес переро­дження людини, приреченої на прези­рство, а філософськи по-сковородинів- ськи та ліро-драматургічно розкрив оте каяття (що не дає, проте, вороття

• це вираз із байки «Лев та Миша») через придушення власної сутності, відмову від свого природженого діла».

Ключ до розуміння байки дає пояс­нення поетового сина, який заува­жує: в основі тут реальна історія се­лянина, що вибився в чиновники, а потім каявся через це.

У ліричному плані передано внут­рішню драму Стовпа, котрий усвідо­мив: щаслива для нього була та годи­на, коли він іще був самим собою (зеленим деревом).

«Журба»

Елегія, ще за життя автора покла­дена на музику М. Лисенком, стала улюбленою піснею народу. Ліричний герой вірша, споглядаючи природу, проводить паралель зміни пір року з людським життям і доходить невті­шного висновку:

575