Повнозначні слова мають реаль­ний зміст, тобто обов’язково щось на­зивають (предмет, ознаку, кількість, дію, стан), а неповнозначні виража­ють різні синтаксичні й смислові від­ношення між ними. Якщо самостій­ним словам властиве лексичне й пев­не граматичне значення (яблуня — фруктове дерево; жіночий рід, одни­на, називний відмінок, перша відмі­на, м’яка група), то службові мають лише граматичне.

Примітка. Твердження щодо лексичного значення службових слів — дискусійне. На думку деяких мовознавців, вони мають неповне лексичне значення.

Є ще група слів, які виражають ли­ше почуття людей. Не маючи ні лек­сичного, ні граматичного значення, вони виконують тільки емоційну функцію: вигуки ой, ох, ех, овва, пхе.

Отже, слово (своєрідний умовний знак) — це не безпосередня назва предмета чи явища, а назва поняття про предмет. Слова спроможні позна­чати все, що нас оточує в навко­лишньому світі, що вже пізнала лю­дина чи пізнає в майбутньому.

§32. Багатозначні слова

Пряме і переносне значення слів

Кожний народ бачить світ по-своє- му, через призму рідної мови. Систе­ма понять, усвідомлена народом і

закріплена в значеннях слів, має свої особливості.

Так, у мові є слова, що мають тіль­ки одне лексичне значення, тобто на­зивають якусь одну істоту, предмет, ознаку, дію: моряк — той, хто слу­жить на флоті, олівець — знаряддя, яким пишуть, креслять, малюють; констатувати — стверджувати, відзначати наявність або відсутність чого-небудь. Інших лексичних зна­чень ці слова не мають. Вони одно­значні. Переважну більшість одно­значних слів становлять терміни.

Термін — це слово або сполучення слів, що називає певне поняття, яке за­стосовується в науці, техніці, мистецтві.

Є певна кількість загальних тер­мінів, що вживаються в будь-якій на­уці чи технічній галузі: аналіз, син­тез, аргумент, систематизація, класифікація, свідомість, ідеологія, стиль, центр тяжіння тощо.

Проте найбільше в мові термінів спе­ціальних, які характерні для певної га­лузі науки, техніки, культури (чимало з них — іншомовного походження).

Мовознавчі терміни: фонема, звук, морфема, афікс, інфінітив, іменник, підмет, додаток, відокремлене озна­чення, односкладне речення, безспо­лучникове речення тощо.

Літературознавчі терміни: повість, новела, сюжет, метафора, рима, ямб, хорей, епітет, анафора, оксиморон, символізм, романтизм тощо.

109

Крім того, ще можна назвати терміни історичні, ботанічні, матема­тичні, технічні, медичні (у сучасній хімії нараховують понад три мільйо­ни різних термінів) і т. ін.

Терміни утворюють термінологіч­ну лексику мови.

Крім однозначних, у мові є слова багатозначні, або полісемічні (від грецьких poly — багато, sema — знак).

Властивість слова вживатися в різних значеннях називають багато­значністю, або полісемією. Словник української мови в 11-ти томах (1970-1980), у реєстрі якого більше 134 тисяч слів, подає найповніші значення лексем.

Наприклад, до прикметників добрий

• 9 значень, малий — 8, сніговий —

5. багатий — 5, старий — 12; до

іменників крило — 10 значень, смуга

• 7, голова — 9; до займенників інший — 4, той — 11; до дієслів висту­пати — 9, іти {йти) — ЗО значень.

Розглянемо явище багатозначності на прикладах слів сонце і голова. Іменник сонце означає:

1. Центральне небесне світило Соняч­ної системи, що має форму кулі.

2. Відбиття, відображення чимось або в чомусь цього небесного світила.

3. Світло й тепло, що випромінює це світило.

4. Те, що освітлює шлях, той, хто ве­де за собою.

5. Про те (того), що (хто) є джерелом життя, утіхи, радості для когось.

6. Що-небудь світле, хороше, пре­красне, людяне.

7. Гімнастична вправа на турніку тощо.

А іменник голова може означати:

1. Частину тіла людини або тварини.

2. Одиницю ліку худоби (тисяча голів).

3. Велику квітку чи плід на кінці стебла рослини (голова соняшника).

4. Мозок (роїлися думки в голові).

5. Керівника установи, об’єднання {голова правління).

6. Розум, свідомість {розумна голова).

7. Щось головне, основне (хліб — усьо­му голова).

8. Передню частину групи, загону (го­лова колони).

9. Продукт харчування у вигляді кулі (головка капусти).

Конкретне значення багатозначно­го слова виявляється в контексті.

Лінгвістична довідка. У сучасній україн­ській мові слова мають різний ступінь уза­гальнення. Порівняймо хоча б слово дерево зі словами береза, дуб, липа. Кожне з них уза­гальнює, тобто є назвою цілого класу пред­метів, але ступінь узагальнення явно різний.

У різних народів цей процес відбувається по-різному.

Так, стародавні народи не знали узагаль- нювального слова верблюд, замість нього вживали до 1 000 різних видових назв залеж­но від віку, статі, угодованості тварини тощо.

110

У деяких мовах населення островів Ти­хого океану й тепер немає слів, що означали б собака, птах, звір, дерево, камінь, але є слова, що означають їхні породи. Ненець або чукча не зрозуміє вашого запитання: «Чи багато снігу було цієї зими?». У їхній мові немає узагальнювального слова сніг, зате є близько 20 назв для певних видів снігу.

Сахалінський нівх не знає слова стріля­ти, йому треба уточнити, хто стріляв і в кого.

Ви дуже потішили б австралійця, коли б сказали, що у вашому садку 20 дерев, а тоді б перерахували, які саме. Для нього це не можливо. Треба сказати 5 яблунь, 3 сливи і т. д. [27, с. 17].

Основне значення слова називають прямим, а похідні —- переносним.

Наприклад, слова золота, гост­рий, грала, ніс у словосполученнях зо­лота монета, гострий ніж, грати на скрипці, ніс людини вжиті в прямому значенні, а в словосполученнях золо­та голова, гострий біль, вода грала, ніс літака — у переносному.

Пряме значення є для слова пер­винним, з цим значенням воно вперше з’явилося в мові. Переносні значення для слова вторинні.

Багатозначність слів можлива то­му, що між предметами, явищами є чимало спільного. Переносне значен­ня виникає внаслідок перенесення найменувань з одних явищ на інші за певними асоціативними зв’язками.

На основі багатозначності виділяють ^тРи основні типи переносних значень

• метафору, метонімію, синекдоху.

Метафора

Метафора (від грецького теіар/го- га — переміщення, віддалення) — це перенесення назви з предмета на пред­мет за певною подібною ознакою.

В основі метафори лежить подібність:

• за кольором: золотий перстень і зо­лоте сонце (волосся, серце, дитя);

• за розміром: крапля дощу і крапля надії;

• за формою: ніс людини і ніс судна;

• за функцією: око людини і око фото­апарата;

• за місцем розміщення: підошва чо­бота і підошва гори;

• за міцністю: залізні двері і залізне здоров’я;

• за цінністю: цвіт вишні і цвіт нації;

• за емоційним вираженням: чорна сукня і чорна заздрість;

• за звучанням: людина стогне і зем­ля стогне.

Інколи спільних ознак може бути кілька: крило літака схоже на крило птаха і формою, і розміщенням, і функцією.

Різновидом метафори є уособлення

• перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи: годинник б’є, сонце встає, небо плаче, Дніпро реве, хвилі грають, тополі розмовляють.

Метафори розрізняють і за стиліс­тичною роллю в реченні:

111

• загальнонародні метафори (сухі, мертві, стерті), які втратили об­разність і виконують суто номіна­тивну функцію:

минув рік, ручка дверей, вушко гол­ки, дощ іде, чашечка тюльпана, грім оплесків, зоря надії;

• образні, індивідуально-авторські, поширені в художній літературі: Вишневі пахощі думок (М.Драй- Хмара ).

Вишневий вітер на чолі (І. Драч ). Смаглява ніч в колисці гір Гойдала місяця малого.

Д. Павличко.

Очі розкрила конвалія біла І в здивуванні застигла, зомліла.

Олександр Олесь.

І сад цвіте, і горличка туркоче,

І тихий промінь на покосі спить.

Г. Чубач.

Я — добрий вітер,

Я пасу вам хмари На голубих лугах ясного неба.

І. Муратов.

Метонімія

Метонімія (від грецького теіопу- тіа — перейменування) — це перене­сення назви з одного предмета на інший за їхньою суміжністю.

Метонімія має у своїй основі:

• просторову суміжність:

назви країни, міста, вулиці вжива­ються замість назв їхніх жителів. Наприклад: Київ святкує, Хреща-

112

*

тик шумить (тобто люди, що пере­бувають у Києві і на його цент­ральній вулиці); За що бореться Україна? (тобто українці);

• суміжність матеріалу й виробу з нього:

столове срібло (вироби зі срібла), спортсмен узяв золото (медаль із золота),

старовинна бронза (вироби з бронзи), у серванті стоїть кришталь (ви­роби з кришталю);

• суміжність імені автора та його твору:

читати Довженка, слухати Ли- сенка, оглядати Рафаеля, купити Куїнджі, грати Шопена;

• часову суміжність:

це — учорашній день (щось за­старіле, характерне для минуло­го); до армії йде 74-й рік (хлопці 1974 року народження);

• суміжність дії та її результату: продається чудове видання (видан­ня книжки), обхід хворих (обхід триває);

• суміжність знаряддя і назви дії: перу належить, майстерність пензля, віртуозна віолончель;

• суміжність дії та місця дії:

вхід (входження) — вхід (місце), зупинка (зупинитися) — зупинка (місце);

• суміжність предмета і того, що в ньому міститься:

т

чайник закипів (вода в чайнику), випив цілу чашку (рідину в чашці), танк запалили пляшкою (запалю­вальною рідиною в пляшці);

. суміжність ознаки та її носія: доброта перемагає, підлота від­ступає (добрі і підлі люди); t перехід ознаки дії на пов’язаний з дією предмет:

швидка траса (траса, по якій швидко їдуть), безкінечні години (години, що тягнуться довго).

Синекдоха

Синекдоха (від грецького Synek­doche — співвідношення) — це пере­несення назви з одного предмета на інший за кількісним співвідношен­ням між ними, тобто відбувається кількісна заміна понять:

• замість назви цілого предмета мо­же вживатися назва його частини: носа не показує; ноги моєї там не буде.

Повз них все йшли і йшли підняті коміри, капелюхи, кепки і спеців­ки, окуляри і берети, цокали ту­фельки і човгали матерчаті боти. Час від часу проходили роздуті портфелі (Є. Носов);

• вживання однини замість множи­ни, рідше навпаки: зібралася вся школа, державна копійка, наш люд, хвиля в берег б’є дзвінка.

Синекдоха наявна й у таких сло­восполученнях, як сто шабель (сто бійців), мати руку (знайомого), Чер­воний Капелюшок (дівчинка в черво­ному капелюшку), заклеїти вікна (заклеїти рами вікон).

Отже, багатозначність (полісемія) слів — це властивість слів уживатися в різних значеннях. Джерело бага­тозначності — у переносних значен­нях (у метафорі, метонімії, синек­досі). Без переносного вживання слів немає мови художнього твору. У на­веденій нижче поезії цікава палітра слів, ужитих у переносному значен­ні, і це великою мірою зумовлює ори­гінальне, яскраве звучання вірша: Цей ліс живий. У нього добрі очі. Шумлять вітри у нього в голові. Старезні пні, кошлаті поторочі, Літопис тиші пишуть у траві. Дубовий Нестор дивиться крізь

пальці

На білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій

куфайці Дощу напився і за день підріс. Багряне сонце сутінню лісною У просвіт хмар показує кіно,

І десь на пні під сивою сосною Ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно. Колише хмара втомлені громи. Поїдемо поговорити з лісом,

А вже тоді я можу і з людьми.

Л. Костенко.

113