19. Радянсько-польська війна і Україна (1920 – 1921 рр.). Варшавська угода, Ризький мирний договір. Їх значення та наслідки для України.

У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія. Після розгрому Білої армії Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою.

Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв'язання проблеми на свою користь. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на територію, контрольовану Червоною армією.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою. Документи містили такі основні положення:

1. Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами з суміжними країнами.

2. Кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами.

3. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по р. Збруч і Горинь, уся Галичина.

4. Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій.

5. Польща зобов'язувалася озброювати війська УНР.

6. Уряд УНР заявив що відсутність претензій на західноукраїнські землі.

7. Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню.

8. Українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню.

9. УНР погоджувалася на спільну валюту.

10. Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України.

Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил в черговий раз відновити УНР.

Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного Отамана. Особливо гнітюче враження справив цей договір у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.

Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Пілсудський 25 квітня 1920 р. розпочав війну. Разом з польськими військами наступали і петлюрівці.

Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже 6 травня здобути Київ. Інтервенція викликала опір українського населення. Спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, населення не пішло за Петлюрою, й очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.

Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. Поступово співвідношення сил змінювалося на користь військ Червоної армії, які 5 червня 1920 р. прорвали фронт противника розгорнули успішний наступ. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир, Бердичів, бої точилися і на київському напрямку.

У цей час, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії задіяні проти Польщі, кримське угруповання білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем за підтримки Антанти почало наступ в районі Перекопа, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Нікополь—Бердянськ.

12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, подальші бої точилися вже на території Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти по допомогу. Англія і Франція обіцяли підтримку за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.

Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся до Росії з нотою, у якій вимагав зупинити російські війська на лінії, що була визначена декларацією від 8 грудня 1919 р. (лінія Керзона). РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом. Наприкінці липня знову розпочався наступ Червоної армії, яка підступилася до Львова і Варшави.

На території польських земель було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським і проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.

Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою.

Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі широкі верстви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою радянські війська не змогли подолати опір польських військ. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира і Бердичева.

У серпні 1920 р. складною була обстановка і на півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі Каховського плацдарму, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвардійців. Врангель відступив у Крим.

На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між радянським і польським урядом, які згодом було перенесено до Риги. Обидві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації радянської Росії і України змушені були дати згоду на встановлення кордону по лінії розмежування військ. На цих умовах було підписане перемир'я, а в березні 1921 р.— Ризький мирний договір. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Посяння, Лемківщина) увійшли до складу Польщі.

Висновок. Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і Радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір (Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ зазнав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західноукраїнські землі відійшли до Польщі, що зумовило болючий територіальний розкол українських земель; на решті території України установилась радянська влада, а національно-патріотичні сили потерпіли поразку.

■ Дати: 21—24 квітня 1920 р., 25 квітня 1920 р., березень 1921 р.

■ Поняття, терміни, назви: «трикутник смерті», Варшавська угода, Ризький мирний договір.

■ Особистості в історії: С. Петлюра, Ю. Пілсудський.

Відповідність програмі: Новітня історія України. Українське національно-державне відродження 1917-1920 років. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918 – 1920 рр.).

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 104-212.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 143-166.