Основні показники, які характеризують конкурентоспроможність країн єс*

Назва країни	GCI** Місця в рейтингу		ВІС*** (MICI*) місця в рейтингу		ВВП на душу населення (ПКС), дол. США 2001	Реальне зростання ВВП на душу населення (%), 2000-2001	Рівень безробіття (%), 2001	Бюджетний профіцит/ дефіцит (%) від ВВП), 2001	Інфляція (%), 2001	Експортна квота, %, 2001	Очікувана тривалість життя (років)	Питома вага послуг в структурі ВВП (%), 2000-2001
	2002	2003	2002	2003
Австрія	18	17	12	17	27518	0,8	3,9	-0,2	2,3	34,2	78	69
Бельгія	25	27	13	15	27912	1	6,6	0,3	2,4	82,7	78,13	75
Велика Британія	11	15	3	6	24421	1,8	5	-0,2	2,1	18,9	77,99	73
Греція	38	35	43	39	17482	3,9	10,5	0,1	3,7	8,9	78,74	70
Данія	10	4	8	4	28342	0,7	5,2	2,1	2,1	30,8	76,91	71
Ірландія	24	30	20	21	32133	4,9	3,7	1,7	4	81,7	77,17	58
Іспанія	22	23	25	25	20374	2,7	13,1	-0,3	3,2	19,8	79,08	65
Італія	39	41	24	24	24510	1,6	9,4	-1,4	2,7	22,2	79,25	68
Нідерланди	15	12	7	9	26242	0,4	2	0,3	5,1	56,7	78,58	70
Португалія	23	25	36	36	17571	-0,2	4,1	-2,8	4,4	21,8	76,14	66
Фінляндія	2	1	2	1	25611	0,4	9,1	4,5	2,6	32,7	77,75	62
Франція	30	26	15	10	25074	1,6	9	-1,6	1,8	22,4	79,05	71
Німеччина	14	13	4	5	25715	0,3	9,5	-2,7	2,4	30,9	77,78	68
Швеція	5	3	6	3	24978	0,9	4	2,9	2,6	36	79,84	69

^*Складено за: The Global Competitiveness Report 2002—2003. Oxford University Press. 2003. www.weforum.org

^**GCI — індекс макроконкурентоспроможності;

^***MICI — індекс мікроконкурентоспроможності, а з 2003 р. індекс ВІС — бізнесконкурентоспроможності.

Прикладами розробки і реалізації комплексних програм із підвищення конкурентоспроможності національних економік на міжнаціональному рівні є ініціативи Європейського Союзу. Рекомендаційний характер носять Зелені Документи Європейської комісії, які пропонують ініціативи у вузьких сферах (фінансові послуги, інновації тощо). Значна увага приділяється макроекономічному середовищу, яке розглядається з точки зору дефіциту державного бюджету, рівня відсоткових ставок по інвестиціях, характеру грошової політики та очікуваної інфляції. Підкреслюється вплив цих показників на розв’язання проблем безробіття і недостатньо високих темпів економічного зростання. Для урядів держав-членів ЄС визначається наступна мета — сприяти росту зайнятості внаслідок структурної політики, націленої на підвищення гнучкості національних економік, ефективності ринку праці, вдосконалення державного регулювання та забезпечення вітчизняним фірмам доступу до закордонних ринків зі значним потенціалом зростання, стабільною грошовою і бюджетною політикою, які стимулюють високий рівень нагромадження коштів та якості життя населення.

Крім того, з 1996 року Європейською Комісією з конкурентоспроможності публікуються регулярні звіти щодо конкурентоспроможності ЄС і рекомендації в даній сфері. Для цього створена спеціальна Консультаційна група з конкурентоспроможності (Competitiveness Advisory Group), яка зробила висновок про необхідність значно інтегрованішого погляду на інноваційні процеси.

Значну роль у підвищенні конкурентоспроможності Євросоюзу відіграє конкурентна політика для підвищення стабільності європейської промисловості. Ефективна конкурентна політика забезпечує оптимальний розподіл ресурсів і сприяє формуванню вигідних умов для інновацій і технічного поступу в рамках спільного ринку.

Найбільші зміни у конкурентній політиці відбулися на початку 90-х років, коли вдалося завершити створення спільного європейського ринку. Перегляд політики був зумовлений, по-перше, тим, що старі нормативи, закладені ще з підписанням договору про заснування ЄЕС у 1957 p., не відповідали сучасним умовам конкуренції, а по-друге, виникла загроза, що бар’єри, які колись розділяли країни-члени і зникли з підписанням Маастрихтської угоди, можуть переміститися на приватні фірми. Незважаючи на деякі корективи, основні положення конкурентної політики залишаються практично незмінними з часу створення ЄЕС.

Велику увагу Єврокомісія приділяє проблемі злиттів і поглинань. З огляду на величезний діапазон міжнародних угод про злиття, комісія прийняла низку заходів, спрямованих на деталізацію правил. Були встановлені кількісні параметри значних злиттів; запропоновано повідомляти комісію про передбачувані злиття, що перевищує норми; затверджений конкретний перелік угод про співробітництво, котре не стосується картельних угод, що розчленовують ринки, і т. д. Однак з ростом міжнародної конкуренції і транскордонних злиттів у рамках конкурентної політики ЄС було прийнято кілька директив у цій сфері.

Хоча нерідко злиття приводять до руйнування європейських фірм, тільки на незначне число їх накладається вето. Це пояснюється тим, що великі злиття неминуче приводять до підвищення конкурентоспроможності фірм Європейського союзу на світовому ринку, а також тим, що Єврокомісія не має повноважень розбирати транскордонні злиття.

Ще одним аспектом конкурентної політики ЄС стала державна допомога. Контроль за державною допомогою є у своєму роді унікальною особливістю конкурентної політики Євросоюзу. Наприклад, у США федеральний уряд не володіє інструментом контролю і координації державних субсидій для штатів, хоча така допомога не забороняється навіть правилами СОТ. Поняття «допомога» набагато ширше, ніж урядові дотації, пільгові позики і субсидії. Воно включає такі форми підтримки, як податкові пільги, надання корпораціям державних гарантій при одержанні кредитів у банків або на ринку капіталу, надання товарів і послуг на пільгових умовах, а також, у деяких випадках, придбання державою акцій приватних фірм. Як правило, допомога спрямовані в ті регіони, де рівень життя значно нижчий середнього по країні (менш 75 % ВВП у перерахуванні на душу населення) і високий рівень безробіття.

Незважаючи на те, що комісія не зловживає своїми повноваженнями, вона має значно більшу владу, щоб відмовити національному урядові в проектах державної підтримки тим або тим підприємствам. Якщо комісія встановить, що допомога держави є незаконною, вона вживе заходів проти відповідного уряду, а не проти компанії, що її одержує. Однак до компанії можуть бути пред’явлені вимоги й щодо відшкодування незаконно одержуваної допомоги.

Предметом особливої уваги є ринок державних замовлень. Перші директиви, що мали за мету відкриття ринку державних замовлень, були прийняті в 1971 p. і 1976 p., але виявилися малоефективними. З відкриттям ринку державних замовлень на початку 90-х років було прийнято кілька директив, що визначають правила державних закупівель у різних галузях (промисловість, транспорт, телекомунікації), включаючи відкритий і рівний доступ усіх компаній до укладення й виконання контрактів по державних закупівлях.

Японія

Надзвичайно важливий досвід ефективної державної політики японського уряду, зорієнтованого на «планово-раціональний» її аспект. На відміну від «американської ринково-раціональної» політики, він продемонстрував усьому світі «японське економічне диво» — перетворив свою державу в одну із найсильніших та конкурентоспроможніших. Як зазначив у 90-х роках відомий американський економіст В. Леонтьев «із всіх капіталістичних країн, у яких зараз можна чомусь навчитись, я б вибрав не США, а Японію»

Урядова політика в Японії реалізується, здебільшого, через Міністерство міжнародної торгівлі та промисловості, а також — Міністерство фінансів. Основною метою економічної політики Японії було збільшення експорту через обмеженість ресурсної бази. Із цією метою підприємства пріоритетних галузей отримували низку експортних субсидій, а серед розмаїття заходів особливого значення надавали низьким відсоткам по кредитах та прискореній амортизації (пропорційно до зростання обсягів експорту). З часом, визначались пріоритетні галузі, які отримували допомогу від уряду. Така допомога передусім спиралась на фінансові заходи. Однак після 1980-х років субсидії та податкові пільги були обмежені.

Ще в 1972 році в Японії розробили програму переходу до інформаційного суспільства — на рівні національної мети. Електроніка вважалась основою технології. Було створено потужне організаційне забезпечення реалізації стратегії, що складалося з бюро по галузях інформаційного машинобудування і центру засобів обробки інформації, який займався дослідженнями у сфері програмного забезпечення й підготовкою персоналу, а також значної кількості важливих науково-дослідницьких проектів, які підтримувались державою. Це послугувало надійним підґрунтям до формування конкурентних переваг на інноваційній основі.

Саме із 70-х років у центрі уваги уряду та корпорацій Японії перебуває фінансування інноваційного процесу. Так, обсяги вкладень у НДДКР за останні двадцять років зросли більше, ніж у 8 разів, а з 1990 р. питома вага витрат на науку в ВВП — одна із найбільших у світі. Особливістю витрат на НДДКР в цій країні є переважне фінансування відповідних розробок корпораціями. Варто відзначити і створення приватних науково-дослідних інститутів, які, здебільшого, функціонують при великих корпораціях. Таке тісне співробітництво дає змогу досягнути низьких витрат на НДДКР та вагомих результатів у виготовленні нових конкурентоспроможних товарів.

Важливо, що Японії також найвищий у світі показник питомої ваги дослідників серед усіх працюючих, тут активно заохочуються процеси винахідництва та раціоналізаторства. Причому внутрішньофірмової системи раціоналізації складається головним чином із робітників, що свідчить про високу конкурентоспроможність японської робочої сили. Так, у 2002 р. в Японії подано 305 авторських заявок на 100 тисяч населення (для порівняння в США — 59, Німеччині — 60, Сполученому Королівстві — 44 заявок).

З метою надання національним компаніям можливості підняти свою конкурентоспроможність у порівнянні з конкурентами, мали місце як прямі заборони доступу іноземних компаній на національний ринок і практика контролю за обігом іноземної валюти, так і обмеження на інвестування та власність.

За сучасних умов якість продукції стала вирішальним показником міжнародної конкурентоспроможності, а управління якістю — мірою успіху будь-якої країни в економічній сфері. Досвід Японії в досягненні випуску високоякісної продукції став однією із складових «економічного дива» та підвищення конкурентоспроможності країни. У повоєнні роки якість японських товарів була дуже низькою, що спонукало уряд до розробки національної програми якості, консультантом якої був відомий американський економіст Е. Демінг. З кінця 50-х років починають з’являтися спеціальні групи, лабораторії, гуртки якості (якщо на початку 60-х їх налічували близько 20-ти, то на початку 70-х 20000).

Фахівці стверджують, що найбільше вплинула на зниження конкурентоспроможності компаній США недостатньо висока якість їх продукції. Так, у 1980-ті роки американський товаровиробник допускав на збиральному конвеєрі в середньому у 80 раз більше дефектів, ніж японський, і в 17 разів частіше — аварійних викликів споживачів у перший рік обслуговування продукції. Щоправда, до 1995 року виробниками США було скорочено відставання від японських конкурентів, зате до останніх, за якістю, наблизились корейські і тайванські. Спочатку американські підприємства не виявляли зацікавленості до передових концепцій вдосконалення виробництва і менеджменту. Японські компанії значно випередили американські у швидкості освоєння нової техніки, створення якісної продукції та гнучкості на виробництві. «Революція в якості» почалася в США з 80-х років, охопивши військовий сектор економіки (до початку 1990-х років в США діяло більше 2100 гуртків якості).

Однією із передумов підвищення міжнародної конкурентоспроможності Японії була виважена макроекономічна політика. Уряд протягом багатьох підтримував років бюджетний профіцит, стимулював високу норму заощаджень громадян, отримуючи, як наслідок, низьку вартість позичкового капіталу. Для сприяння розвитку окремих галузей, стимулювався попит на нову продукцію на ранньому етапі. Так, для розвитку виробництва факсових апаратів, урядом було проведено їх державні закупівлі, зменшено період амортизації цієї техніки, надано офіційного статусу документам, переданих факсимільним зв’язком.

Високі витрати на НДДКР японських товаровиробників дають їм змогу успішно конкурувати на світових ринках. Проте активна участь в науково-дослідних розробках — не єдина перевага працівників підприємств Японії. Перш за все, необхідно підкреслити високу конкурентоспроможність японської робочої сили, її творчість та продуктивність. Крім того, варто розглянути оригінальну систему організації праці на підприємствах цієї країни. Дослідники вважають, що найбільший внесок в економічне зростання Японії та підвищення її конкурентоспроможності, здійснили системи виробничого менеджменту, що полягає у спрямованості на підвищення ефективності внаслідок співробітництва, а не конкуренції. У цьому зв’язку характерні системи

• «точно в строк»,

• «тотального контролю якості».

Система «точно в строк» довела свою ефективність і тепер поширена по всьому світу. За допомогою цієї системи необхідна кількість компонентів виробництва постачається в певний час. Важливо зазначити, що не існує конкуренції між постачальниками та споживачами, бо лише їх синхронні дії дають змогу підвищити продуктивність праці та підвищити конкурентоспроможність продукції за рахунок цінових конкурентних переваг.

Досягати високих конкурентних переваг фірмами завдяки якості продукції допомагає система «тотального контролю якості». Принцип її полягає в поліпшенні якості продукції на всіх стадіях виробництва, пов’язаних із підвищенням продуктивності праці. Результатом цих систем виявились стійкі взаємини між технологічно пов’язаними підприємствами, які привели до утворення промислового об’єднання — «Кейрецу» («Тойота», «Мацусіта») інші.

Іншими факторами підвищення продуктивності праці та зростання конкурентоспроможності продукції є система трудових стосунків, які базуються на: системі кадрової ротації; системі підготовки на робочому місці; системі пожиттєвого найму; системі репутації.

Звісно, кожна із систем взаємопов’язана і є елементом єдиної системи організації трудових стосунків, яку в кінцевому підсумку посилює ефективна система оплати праці, що прямо залежить від стажу, кваліфікації тощо. Система пожиттєвого найму передбачає ефективну підготовку на робочому місці, та безперервне підвищення кваліфікації впродовж усієї кар’єри працівника, що значно підвищує його конкурентоспроможність. Відповідно і система кадрової ротації надає можливість підвищити кваліфікацію співробітників, час від часу їх переміщуючи як по вертикалі, так і по горизонталі. Такі методи потребують певних витрат власника підприємства і можливі лише за тривалого використання співробітників, але саме завдяки їм в результаті на японських підприємствах складається атмосфера співробітництва та взаємодії.

Фахівці вважають, що не тільки висока якість людських ресурсів підвищує конкурентоспроможність економіки, але і внутрішній попит на продукцію, який стимулює конкуренцію за споживача, надаючи останньому товари найвищої якості.

Нові індустріальні країни

Необхідно зазначити, що найбільших успіхів досягнули нові індустріальні країни, які за короткий історичний час пройшли шлях від бідних аграрних держав до лідерів у світовому рейтингу конкурентоспроможності. Стратегія базувалася, передусім, на:

• високих витратах на НДДКР, створення власної науково-технічної бази;

• захисту інтелектуальної власності;

• підтримці високотехнологічних галузей економіки (з допомогою пільгових кредитів);

• торговій експансії високотехнологічних товарів;

• пріоритеті освіти та підвищенні якості життя населення.

Успіхи, досягнуті Тайванем у підвищенні конкурентоспроможності, вражаючі. За ними — високі місця в рейтингах міжнародної конкурентоспроможності та розвинута промислова інфраструктура ХХІ століття. Для досягнення такого здобутку значно меншою мірою, ніж в інших нових індустріальних країнах, було залучено іноземний капітал, — усе сталося завдяки ефективній державній політиці. Урядова підтримка зокрема стосувалася: приватного сектора; агропромислового комплексу та політика імпортозаміщення, а в подальшому — зосередження зусиль на капіталомістких технологіях, високоприбуткових сферах; розвитку сучасної інфраструктури для інноваційної діяльності в країні, що призвела до зміни структури економіки цієї країни.

Подальша лібералізація торгівельної системи, підтримка двосторонніх зовнішньоекономічних ініціатив, посилення вітчизняних досліджень та розвиток міжнародної кооперації в межах СОТ уможливили підвищення якості життя населення Тайваню, вийти на високі темпи економічного зростання.

Фахівці Світового Банку дійшли до висновку, що за рахунок факторів капіталу у формі матеріальних активів та людського капіталу, а також лише завдяки використанню технологічних знань можна пояснити обсяг економічного зростання нових індустріальних країн. Особливі успіхи південно корейської економіки дають пояснити завдяки масштабним інвестиціям в людський капітал. Якщо в 1960 році близько 25 % населення мало середню освіту, то на кінець 2000 р. — практично 100 %. Відповідно зросла питома вага осіб, які мають вищу освіту (близько 60 %). Приватний сектор відіграв значну роль у швидкому зростанні кількості студентів вищої школи — майже 80 % від загальної кількості було їх наприкінці ХХ століття.

Варто відмітити і зростання міжнародної конкурентоспроможності в Китаї. Всесвітній банк, провівши дослідження реформ цієї країни, опублікував рекомендаційні матеріали у публікації «Китай та економіка знань: захоплення 21-го століття». З допомогою Всесвітнього банку уряд Китаю переводить основні об’єкти інфраструктури в сферу НДДКР на режим роботи, спрямований на досягнення конкретних результатів з урахуванням ринкової кон’юнктури, що уможливить підвищення продуктивності в майбутньому. Дослідницькі бюро переоснащуються, щоб перетворитись у високотехнологічні компанії. Цьому сприяють прямі іноземні інвестиції та ВЕЗ. Крім того, виділяються і значні урядові засоби із 1 % ВВП на НДДКР. Високотехнологічний експорт становить 20 % від промислового у 2001 р.