XX ст. Щоправда, його юридичне тлумачення дещо різнилося.

Зокрема, законодавчі акти Російської імперії, навіть після час-

ткового реформування, й далі базувалися на ідеї “необмеженого

панування чоловіка як голови сім’ї” (закон від 12.03.1914 р.). Од-

руження визначало статус жінки, власне, за суспільним статусом

чоловіка. У сімейному праві послідовно фіксувалася дія глобаль-

ного принципу патріархального суспільства: жінка визначається

через чоловіка, у зв’язку з його місцем у суспільно-ціннісній іє-

рархії, власне соціальне народження жінки відбувалося під час

одруження. Законодавчо встановлювалося право батька як голо-

ви сім’ї, так звана батьківська влада, яка давала змогу саме бать-

кові впливати на вибір роду діяльності дитини. Батько мав пер-

шість при визначенні опікуна над дітьми. Батьківська влада втра-

чала силу тільки після досягнення дітьми повноліття, тобто після

виповнення 24 років. Особливо відчутною була різниця між пра-

вами батька та матері в разі розлучення подружжя і непогодже-

ності між ними щодо долі дітей. Суд зазвичай виносив рішення,

за яким дівчатка до виповнення семи, а хлопці – до чотирьох ро-

ків віддаються на виховання матері, а відтак – батькові. Правда,

цю законодавчу норму на початку XX ст. скасовано.

Традиційною і загальноприйнятою була суттєва матеріальна

залежність дружини від чоловіка. На основі цього законодавчі

норми доволі детально регламентували майнові відносини в

сім’ї. Чоловік мав обов’язок матеріально утримувати дружину,

навіть у разі розлучення. У сфері сімейно-матеріальних відносин Основи теорії ґендеру

188

законодавство низки країн було доволі суперечливим. Найдис-

кримінаційнішими щодо жінок були параграфи, які встановлю-

вали, що на майно, нажите за шлюбу однією стороною, друга не

має права. Але в разі сумніву стосовно власника вважалося, що

його надбав чоловік. Це положення правознавці вважали одним з

найнесправедливіших щодо жінок. Щоправда, були й окремі ви-

нятки. Зокрема, російське законодавство XIX ст. передбачало

право окремої власності в подружжя. Жінка мала особисту влас-

ність, якою могла вільно й самостійно розпоряджатися.

Характерною рисою правових систем багатьох західноєвро-

пейських країн була різниця між правами неодруженої жінки,

вдови, розлученої й одруженої жінки. Зокрема, правова дієздат-

ність останньої обмежувалася чи не найбільше.

Проблема правового унормування процедури розлучень була

однією із складових частин загальної реформи цивільного права.

Законодавства європейських країн визнавали пріоритет духовного

(церковного) суду, який мав повноваження розривати шлюби. А

церква, як відомо, завжди була прихильницею нерозривності

шлюбних відносин. Дискусії про право на розлучення на сторінках

преси, в публічному обговоренні чи не найбільше привертали ува-

гу громадськості. На пересічному рівні суспільної свідомості при-

хильники реформи цивільного кодексу, зокрема параграфів сімей-

ного права, найчастіше асоціювалися з прихильниками розлучень,

з руйнуванням сім’ї. Варто зазначити, що в рамках розвитку еман-

сипаційного руху одним із завдань стало звільнення жінки від сі-

мейного деспотизму. З позиції феміністичної свідомості право на

розлучення стало одним із символів свободи жінки, її розриву з

лицемірством і фальшю сімейного життя.

Обмежений доступ до освіти був однією з “найефективні-

ших” форм дискримінації жінок. Розширення освіти жінок у XIX

ст., з одного боку, було зумовлене потребами виробництва і тими

новими вимогами, що їх висувало суспільство. Зокрема, жінки

мали бути зразковими дружинами-помічницями своїх чоловіків,

матерями, що виховують дітей як гідних громадян і патріотів. А

це вимагало хоча б найзагальніших знань і відповідної освіти. З

іншого боку, розширення доступу жінок до освіти відбувалося Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 189

під тиском вимог жіночого руху та процесів самоемансипації,

насамперед інтелектуальної, жінок. У XIX і на початку XX ст. в

системі жіночої освіти реалізовано панівні в суспільстві уявлен-

ня про природу жінок, зокрема про їх нижчі порівняно з чолові-

ками інтелектуальні здібності. Тривалий час зміст освіти жінок

суттєво відрізнявся від загальноприйнятих стандартів “чолові-

чої”. Освіта дівчат із селянського та робітничого середовищ вза-

галі вважалася непотрібною розкішшю. А дівчата з аристократи-

чного та буржуазного середовищ вивчали переважно мови, літе-

ратуру, історію, вчилися танцювати, співати й грати на музичних

інструментах.

Жінки, що здобули повноцінну вищу освіту у XIX ст., були

радше юридичним і культурним прецедентом. Бо більшість ви-

щих навчальних закладів взагалі забороняли жінкам претендува-

ти на вступ до них. Але, попри заборони, декому все ж вдавалося

стати “вільними слухачками” і навіть здобути диплом про вищу

освіту. 1850 р. у Гамбурзі було відкрито першу в Німеччині ви-

щу школу для жінок. Від 1867 р. університет у Цюриху дозволив

жінкам навчатися, хоч поодинокі “вільні слухачки” з’явилися в

його аудиторіях ще в 1843 – 44 роках. Особливо наполегливими

в здобутті вищої освіти були жінки США та Російської імперії.

Жінки з Російської імперії цю освіту здобували за кордоном, зо-

крема в Цюріху. Першою росіянкою, яка 1867 р. здобула диплом

доктора медицини в цюріхському університеті, стала Надія Сус-

лова. У 1860 – 70-их роках дівчата та молоді жінки заполонили

аудиторії Петербурзького, Київського, Харківського університе-

тів. 1878 р. у Петербурзі створено Вищі жіночі (Бестужевські)

курси та Вищі жіночі курси в Києві, де діяли два факультети –

історично-філологічний та фізико-математичний. М. Костомаров

був серед перших відомих науковців, які долучилися до органі-

зації вищої освіти жінок. Серед перших жінок з України, що

отримали дипломи про вищу освіту, – Софія Ковалевська (зго-

дом стала першою жінкою, удостоєною звання почесного члена

Паризької академії), Олександра Єфименко, Софія Окуневська,

Софія Русова, Софія Щербина та інші. Основи теорії ґендеру

190

Система правової дискримінації жінок мала логічне завер-

шення у сфері їхніх громадянських, зокрема політичних, прав.

Відповідно, вони не мали змоги брати участь у державному

управлінні та самоуправлінні, обирати й бути обраними до зако-

нодавчих органів. Жінкам було заборонено брати участь у діяль-

ності політичних товариств та організацій. Трактуючи жінок на

рівні неповнолітніх, право приписувало їм пожиттєву громадян-

ську незрілість. Повноправне членство жінки могли мати лише в

організаціях з харитативно-філантропічним та культурно-освіт-

нім характером діяльності.

Публічне обговорення законодавчого надання виборчих прав

жінкам тривало довго й на різних суспільних рівнях, найактив-

ніше в середовищі політичних партій, громадських організацій

та в законодавчих органах. Противники виборчих прав жінок

використовували традиційні, інтернаціональні за поширенням,

аргументи. Вони твердили, що, використовуючи виборчі права,

жінки внесуть “жіночі” риси в публічне життя. Виборчі права

жінок, на думку консерваторів, є загрозою сімейному життю,

нищать його, а отже, загрожують й існуванню самої держави.

Прихильники загального рівного виборчого права вважали, що

жінки, навпаки, позитивно вплинуть на політику, зроблять її

менш агресивною. Виборчі права, надані жінкам, мали стати за-

собом подальшої емансипації, поліпшити систему освіти, соціа-

льний захист, сприяти реформі сімейного та трудового права.

Уявлення про природу жінки в XIX ст. втілились і в моді.

Кринолінові спідниці та корсети стали тогочасними символами

жіночості, яка передбачала статичність, малорухливість, “деко-

ративність”. Саме корсет став “втіленням” суспільного утиску

жінок. Але вже в кінці XIX ст., насамперед у США й Англії,

сформувався справжній громадський рух проти корсетів, прихи-

льники якого говорили про них як про символ дискримінації.

Надзвичайно сильним чинником зміни становища жінок у