1578 Р. В Англії m. Tайлер у передмовах до збірок перекладів ре-

лігійних трактатів підкреслювала інтелектуальні здібності жінок

і вимагала для них права на освіту. 1589 р. в Лондоні жінка під

псевдонімом Дж. Ендже опублікувала трактат “Захист жінок“,

яким долучилася до традиційно чоловічої полеміки про природу

жінки. На думку авторки, тогочасна культурна традиція була пе-

решкодою для свободи й можливостей розвитку жінок. 1600 р.

венеціанка Л. Марінелла видала в своєму рідному місті трактат

“Про шляхетність і чесноти жінок, вади й недоліки чоловіків“.

Авторка виступила не тільки прихильницею рівності чоловіків і

жінок, а й апологеткою вищої досконалості жіночої натури по-

рівняно з чоловічою. 1622 р. французька письменниця Марія де

Жарс де Гурней у творі “Рівність чоловіків та жінок“ обстоювала

інтелектуальну та моральну рівноцінність двох статей. Прихиль-

ником зміни характеру освіти та виховання жінок, допуску їх до

навчання в університетах був французький філософ Франсуа Пу-

лен де ля Бар, який 1673 р. опублікував книжку під назвою “Про

рівність статей з огляду тілесного та морального, з чого випливає

потреба відмовитись від упереджень“. 1700 р. Mері Естел ано-

німно видала в Лондоні книжку “Міркування про подружжя“, що

була написана в стилі провокаційної феміністичної полеміки з

приводу потреби освіти для жінок і ліквідації чоловічого доміну-

вання в сім’ї та суспільстві. Варто також згадати спалах фемініс-

тичної свідомості в час громадянської війни в Англії у 40-х ро-Основи теорії ґендеру

198

ках XVII ст. Всі ці автори чи не вперше в історії апелювали до

відносно численної аудиторії жінок, закликаючи здобувати осві-

ту й уможливлювати свою самореалізацію. Вони ідейно сформу-

лювали потребу радикальної зміни становища жінок у державі,

суспільстві, родині.

Інтелектуали епохи Просвітництва Вольтер, Руссо, Дідро,

Монтеск’є пристрасно критикували сучасну їм систему вихован-

ня жінок, феодально-становий шлюб, принизливість для жінок

деяких цивільних законів і звичаєвих приписів. Просвітницька

теорія “природного права“ та її модифікована теорія “природно-

го поділу“ в соціо-статевих ролях трактували людину як суспіль-

ного суверена, незалежно від походження, суспільного станови-

ща, майна. Для Руссо, наприклад, раціональний чоловік допов-

нює емоційну жінку. Водночас прихильники цих теорій, ґрунту-

ючись на ідеї “природного поділу“, відмовляли жінкам у грома-

дянській суспільно-політичній дієздатності, обґрунтовували жі-

ночу нездатність бути суб’єктом історії. До речі, одна з перших

англійських феміністок Мері Волстонкрафт гостро розкритику-

вала погляди Руссо і переконливо доводила, що нема засадничої

різниці між чеснотами чоловіків і жінок, а “природні права“ жі-

нок такі ж, як і чоловіків.

Загальноприйнятим є виокремлення емансипаційного та фе-

міністичного етапів у теоріях і реальній зміні суспільного стано-

вища жінок. Основними засадами теорії емансипації є переко-

нання в потребі та можливостях зміни становища жінок у рамках

наявних суспільних структур (патріархальних за своїм характе-

ром). Натомість теоретичні засади феміністичного трактування

визволення жінок ґрунтуються насамперед на визнанні потреби

глибинних змін цих структур. Власне еволюційна, дуже повільна

емансипація людини, відхід від стандартів, приписів, патріар-

хальних звичаїв і традицій у Європі доволі виразно простежуєть-

ся від XVI ст. і пов’язана з процесами демократизації суспіль-

ства, індивідуалізації особистості та гуманізації культури. А зав-

дання – створити теоретичну концепцію й ідеологію фемінізму,

зокрема в його класичних моделях – ліберального, соціал-демок-Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 199

ратичного, соціалістичного, марксистського та радикального фе-

мінізму було виконано впродовж XIX та XX ст.

У сучасній історіографії утвердилась схема визначення періо-

дів ідейного розвитку світового жіночого руху. Перший охоплює

час від кінця XVIII ст. і до середини XX ст. Другий – розпочався в

60-их роках XX ст. й триває досі. Відзначимо, що цей досить умо-

вний поділ ґрунтується переважно на аналізі ідейно-теоретичних

концепцій жіночого руху Західної Європи та Північної Америки,

культурних регіонів з давньохристиянською та світською гуманіс-

тичною традицією, з виразним домінуванням цінностей лібераліз-

му й демократизму. Принципово важливим є перший етап. У цей

час сформувалися основні постулати суспільної рівноправності

двох статей. Визначальними у цьому процесі були маніфестаційна

література кінця XVIII ст., зокрема періоду Французької револю-

ції, соціальне вчення Сен-Сімона та Фур’є, ліберально-позитивіс-

тська теорія Дж.-С. Міла, численних його послідовників, соціаліс-

тична й соціал-демократична ідеології.

Найхарактернішою особливістю першого етапу ідейного

розвитку жіночого руху була чіткість в окресленні проблеми:

суспільна дискримінація жінок, насамперед у сфері освіти, праці,

права та політики. Відповідно формувалися і завдання жіночого

руху – досягнення суспільної повноправності жінок за зразком

чоловічої. Загальноприйнята модель “чоловічої“ соціалізації ста-

вала своєрідним зразком і для жінок. Ідеї-гасла “Всі чоловіки та

жінки створені рівними“, “Чоловік і жінка – рівноцінні як соці-

альні індивіди“, “Розширення прав жінок“ здобували щораз біль-

ше прихильників, а поле для інтерпретації та реалізації цих ідей

було практично в усіх сферах тогочасного суспільного та куль-

турного життя, у більшості тогочасних інституцій. Феміністська

ідеологія та конкретні вимоги жіночого руху на першому етапі

стосувалися насамперед прав і можливостей жінок здобути осві-

ту, мати рівні з чоловіками громадянські права, зокрема право на

працю, право участі в голосуванні, право на розлучення, рівні з

чоловіками майнові права тощо. На зламі XIX і XX ст. термін

“фемінім” часто сприймався як синонім суфражизму, ідеологіч-

ної й організаційної течії в жіночому русі, основною вимогою Основи теорії ґендеру

200

якого було законодавче надання активного та пасивного вибор-

чого права для жінок. Поширеною була ілюзія, що правова рів-

ноправність статей логікою своєї реалізації поступово приведе

до соціально-культурної рівності статей. Законодавче визнання

громадянських, зокрема виборчих, прав жінок актуалізувало зав-

дання навчитися користуватися наданими правами, інтегрувати-

ся нарівні в “чоловіче“ суспільство через освіту, економіку, куль-

туру, політику. Очевидно, що в історії ідейного розвитку жіночо-

го руху на першому етапі проблема соціально-правової рівноп-

равності була панівною. Це навіть дало підставу деяким дослід-

никам зробити висновок, що в цей період не було конфліктів че-

рез ідеологію, бо її майже не артикульовано. Ранній жіночий рух

був просто боротьбою за розширення тих природних прав, які

чоловіки вже мали.

Романтизм першої половини XIX ст. культивував гуманіс-

тичну традицію, ускладнив та урізноманітнив погляди на люди-

ну-індивіда порівняно з попередніми культурними епохами. Що-

правда, пояснення природи чоловічого та жіночого начал тради-

ційно подавала теорія “природного поділу“ між статями – одна з

найконсервативніших і найтриваліших за силою впливу на сус-

пільство. В основі цієї теорії – теза про те, що біологічна різниця

між статями формує психо-соціальні відмінності, а відповідно, й

соціальний статус жіночої статі. Така стереотипізація рис стате-

вих категорій (“мужність“ і “жіночність“) дуже повільно зміню-

валась. У цій еволюції варто наголосити насамперед на ролі ро-

мантизму як ідеології та світогляду. Романтичне трактування лю-

дини як повноцінного, різнобічного духовного та соціального ін-

дивіда дало підстави для висновку: чоловік і жінка створені Бо-

гом; вони різні зовнішньо, але рівні духовно, обоє мають без-

смертну та божественну душу. Однією з ключових у світогляді

Романтизму була ідея євангелізації світу, яка надзвичайно високо

підносила значення почуттєвості, доброти, моральності, тобто

тих чеснот, що їх приписували переважно жінкам. Навіть вислов-

лювали думку, що саме через жінку людство має зв’язок з Богом.

Епоха Романтизму остаточно зняла з жінок середньовічне тавро

демонічності, їхньої первородної гріховності. Натомість, може, Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 201

навіть з дещо з надмірною екзальтованістю, підкреслювали їхню

моральність, толерантність, самозречення та самопосвяту, по-

божність і доброту.

Розвиток національно-патріотичної ідеології в першій поло-

вині XIX ст. зумовив і нове трактування жінки у національному

житті, зокрема, українців. Адже в народів, які не мали власної

державності, проблема національно-державної самореалізації

стає визначальною. Суспільство поставило нові вимоги до жінок:

вони повинні формуватися як свідомі громадянки і брати дієву

участь у національно-патріотичних акціях, а також виховувати

дітей як патріотів нації. Ці вимоги перетворюються на надзви-

чайно поширений національно-культурний ідеал самозреченого,

а навіть трагічного материнства. Щоправда, межі можливої заан-

гажованості жінок, жінок-матерів до культурно-національного,

національно-патріотичного, церковно-релігійного життя ще не

були чітко визначеними. Участь жінок у національно-визвольно-

му русі трактували по-різному. Насамперед вважали, що жінка

має бути обізнаною з життям народу, знати національну мову, іс-

торію, літературу, мистецтво, займатися доброчинністю.

У XIX ст. та в першій половині XX ст. сформульовано кла-

сичні ідеології фемінізму і навіть окреслилися ескізи концепцій

радикального, психоаналітичного, екзистенціоналістського, еко-

логічного, культурного та інших фемінізмів, які поширились уже

в другій половині XX ст. Теоретичний доробок феміністичної

ідеології кількісно зростає та якісно змінюється від середини