3) Носії змішаних геніталій – гермафродити (герми); 4) носії пере-

важно жіночих, але з чоловічими елементами, геніталій – фемінін-

ні псевдогермафродити (ферми) і 5) носії переважно чоловічих,

але з жіночими елементами, геніталій – маскулінні псевдогермаф-

родити (мерми). Виявляється, що стать – це не антонімічна пара

чи дихотомія, а, за визначенням Дж.Лорбера, – континуум, скла-

дений із хромосомної статі, гонадальної статі та гормональної

статі, які всі працюють в умовах і під впливом різноманітних

середовищ [15].

Сучасні межі і обмеження статі багато в чому зумовлюються

розвитком наук про людину. Вже цілий ряд проблем людської

природи вирішуються генною інженерією. Генна інженерія як

елемент генних технологій дозволяє коригувати спадковість, ви-

користовувати генний матеріал зовсім різних видів. Академік

В.Кор.дюм, як і його колеги в галузі генної інженерії та біотех-

нології, переконаний у великих можливостях цього напрямку.

Технічно цілковито можливою тему “чоловічої вагітності” біолог

Ж.Тестар розглядає, що, зрештою, робить минулим той час, коли

можна було виводити суть жіночого і чоловічого зі статевих

ознак.

Можливості контрацепції і визнання репродуктивних прав

жінок, більша відкритість суспільства до різних сексуальних орі-

єнтацій, можливості хірургічної зміни статі, зрештою, виникнен-

ня техніки штучного дітонародження – майже повністю знімають

біологічні бар’єри, що тяжіють над людиною, роблячи її стать

вироком.

Підсумовуючи аналіз біологічного чинника ґендеру, слід за-

значити перш за все необхідність культурного осмислення і по-

стійної рефлексії людиною тіла у його статевій конкретиці на

індивідуальному та соціальному рівнях. А також, – продуктив-

ність залучення антропологічних, біологічних, генетичних знань

та досягнень інших природничих дисциплін у науковому дослі-

дженні та обговоренні ґендерної проблематики.

Але, з іншого боку, захоплення медиків і психологів експе-

риментом у прагненні встановити відмінності між чоловіком і Основи теорії ґендеру

116

жінкою, апелюючи до їх статі, привело до того, що віднайдені

таким чином “неспростовні докази” проявляють свою артефак-

туальну суть (тобто таку, що є скоріше результатом впливу ін-

струментарію і дослідника, а не випливає з природи самого яви-

ща). З одного боку це зумовлюється фетишизацією математико-

статистичних процедур обробки даних, а іншого, – ідеологізаці-

єю результатів дослідження, в якому ідея полярної різності (чи,

як висловлюється М.Кіммел, різнопланетності) статей заклада-

ється ще у меті.

Переосмислення статі сучасною біологічною наукою позба-

вляє прибічників біологічного детермінізму їх основних аргуме-

нтів, а це сприятиме розвитку дискурсу ґендерного партнерства і

зменшенню сексизму. Хоча важко сьогодні говорити, чи стане

стать вибором, технології її створення не відмінять соціально-

психологічного “переживання” статті.

Очевидно, що психологічна складова ґендеру більш ніж ва-

жлива, оскільки виводить на ґендерну ідентичність, риси та ха-

рактеристики, інші невід’ємні від конструювання ґендеру понят-

тя. Актуалізація її вивчення сьогодні пов’язана зі зміною устале-

них форм соціалізації, рольових очікувань та установок. Так, у

наш час майже класичний внутрішньоособистісний рольовий

конфлікт “мати-працівниця” поглиблюється під впливом двох

протилежних факторів: зростання можливостей самореалізації

жінок та державної політики, спрямованої на збільшення наро-

джуваності та зміцнення сім’ї. А вихід у публічну сферу осіб із

“нетрадиційною” сексуальною орієнтацією – породжує вже від-

критий конфлікт типу індивід-суспільство. Тож психологічна

інтерпретація цих та інших проблемних питань вкрай необхідна і

для утвердження ґендерної теорії, і для вироблення ґендерної

політики.

Ґендерні дослідження у психології розвивалися не так інтен-

сивно, як в інших гуманітарних дисциплінах. Пошук статевих

відмінностей, який здійснювався в рамках диференціальної пси-

хології, знову ж традиційно переважно опирався на досвід і до-

слідження чоловіків, породжуючи подвійний зсув і нормування,

виходячи з маскулінного. Хоча, як зазначає Т.Булавіна, безумов-Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 117

ною заслугою того ж таки психоаналізу З.Фройда стало зняття

жорсткої межі між нормою та патологією і акценту на аномаль-

ності при вивченні психологічної динаміки, що особливо було

характерне для опису жіночої психіки. Поза тим психоаналітич-

на теорія, як і більшість інших, при поясненні виявлених відмін-

ностей зверталися перш за все до біології, яка, як ми вже побачи-

ли, не є надійним для цього ґрунтом. Інтерпретація цієї ситуації

психогенетиком Р.Левонтіним вкладена у парадоксальну тезу:

“Всі вони [статеві, расові і т.п. відмінності] – навіть суто біологі-

чні – мають історичне походження та всі оголошуються біологі-

чними – навіть суто історичні…” [14].

Цілеспрямованими зусиллями жінок-психологів ґендерну

тенденційність вдалося змінити чи хоча б пом’якшити. Здійсню-

валася критика біологічного детермінізму, а також статеворольо-

вого підходу у вивченні статі як психічного феномену, яка в дру-

гій половині ХХ століття була визнана і набула організаційного

оформлення як особливий дослідницький напрямок. Для вітчиз-

няної ж психології досі характерний безстатевий суб’єкт як носій

психічних рис і властивостей, проте останні явно нормуються за

чоловічим стандартом: через конфліктність, а не контактність,

через лідерство і конкуренцію, а не взаємодопомогу тощо. На

жаль, попри левову частку жінок серед спеціалістів психологів

жіноча стать практично невидима в нашій психологічній науці.

Виділення жінок як самостійної частини дослідження дозво-

ляє проявити цілий ряд методологічних і методичних зміщень

минулих експериментів, які, як наслідок, приводять до спотво-

рення отриманих знань щодо психології чоловіків та жінок. У

цьому зв’язку критиці піддаються процедури психологічного

дослідження, де сексистські тенденції часто спровоковані фено-

меном соціальної бажаності. Прагнення психологів до об’єк-

тивності отримання знань ускладнюється тим, що упередження

щодо тієї чи іншої статі можуть міститися вже у формулюванні

проблеми, висуненні гіпотези чи підборі тестових завдань. Стать

дослідника також суттєво впливає на результуючі показники вже

на етапі збору та обробки первинної інформації, а інтерпретація

отриманих даних з використанням ґендерно нечутливої або й Основи теорії ґендеру

118

відверто сексистської теорії породжує замкнене коло самосправ-

джуваних припущень.

Продемонструємо цю методологічну неоднозначність, до

певної міри умовність визначення ґендерних рис на прикладі

психологічних вимірів маскулінності та фемінності, що його

пропонує І.Кон. По-перше, чоловіки і жінки володіють різними

ступенями маскулінності і фемінінності – вони можуть бути

більш або менш маскулінними, фемінінними або ж андрогінни-

ми. По-друге, маскулінність і фемінінність багатогранні і бага-

томірні поняття: “чоловіча” статура може поєднуватися з “жіно-

чими” інтересами і почуттями, і навпаки, причому багато що за-

лежить від ситуації і сфери діяльності (наприклад, ділова жінка

може бути ніжною вдома і агресивною в бізнесі, а ліричний ак-

тор поборником жорсткого патріархату). По-третє, наші поняття

маскулінності і фемінінності і відповідні психологічні тести

ґрунтуються не на суворих аналітичних теоріях, а на життєвому

здоровому глузді і повсякденному досвіді: ми називаємо певні

властивості жіночими (фемінінними), тому що в доступному нам

емпіричному матеріалі їх частіше чи сильніше виявляли жінки,

але це може залежати не від біології, а від середовища і вихо-

вання.

Серед психологів популярне пояснення різної поведінки чо-

ловіків та жінок ступенем вираженості таких психічних рис, як

агресивність та домінантність, які своєю чергою виводяться із

особливостей гормональної природи кожної статі. Цікава з цього

приводу думка І.Кона, що чоловіча агресивність дійсно має при-

родні передумови, але вона не є суто біологічним феноменом і не

завжди буває антисоціальною, пов’язаною із застосуванням на-

сильства. Механічно вивести її з рівня тестостерону неможливо

– тут слід розрізняти базовий, більш або менш постійний рівень

тестостерону і його тимчасові, ситуативні флуктуації, а також

розрізняти змагально-домінантну і агресивно-насильну поведін-

ку. Між рівнем тестостерону і поведінкою існує обернений вза-

ємозв’язок. Вимірювання рівнів тестостерону в ситуації змаган-

ня показали, що у переможців рівень тестостерону різко підви-

щується, а у тих, хто програв, залишається таким же або знижу-Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 119

ється. При цьому ключовим чинником був не сам по собі тесто-

стерон, а досягнення успіху: внаслідок переживання успіху здо-

бутого в боротьбі секреція тестостерону підвищується, але пе-

редбачити за рівнем тестостерону, хто переможе, неможливо. До

речі, це вірно і для жінок.

Як показують психологічні дослідження, далеко не всі чоло-

віки і хлопчики напористі і агресивні. Агресивність хлопчачих

груп і чоловічих компаній – не стільки індивідуально-пси-

хологічний, скільки груповий феномен: сильним і агресивним

хлопчикам легше завоювати престижне становище в ієрархічній

структурі хлопчачої групи. Це сприяє закріпленню відповідного

стилю взаємовідносин і системи цінностей, які пред’являються

іншим як норма, незалежно від їх індивідуальних якостей. Ото-

тожнення маскулінності з насильством психологічно типове не

стільки для сильних, скільки для слабких чоловіків, які не впев-

нені у своїй маскулінності.

Загалом, аналіз численних експериментів з диференціальної

психології, націлених на пошук статевих відмінностей, демон-

струє, що однозначно доведених фактичних відмінностей між

різностатевими групами небагато. Наприклад, була виявлена у

чоловіків помітна латералізованість півкуль головного мозку і їх

рівноактивність у жінок. Вчені, долучивши інші результати щодо

відповідності півкуль різним пізнавальним процесам, почали ро-

бити далекосяжні висновки, але, в залежності від уявлення про

“кращість” тих чи інших функцій, їх зміст змінювався на прямо

протилежний. Тож виводити з цього факту ті чи інші психологі-

чні наслідки, навіть вирахувані зі статистично значущою різни-

цею між груповими середніми, слід дуже обережно, пам’ятаючи

про математичну, а не сутнісну природу самих показників і не-

можливість в експерименті забезпечити рівність соціалізаційних

чинників.

Тож не дивно, що навіть коректно отримані відмінності між

жінками і чоловіками виявляються не настільки значущими і часто

не перевищують 5%. Більш того, як доводить Г.Крайг, протягом

останніх десятиріч фіксовані відмінності стають менш виразними, Основи теорії ґендеру

120

що відбувається на фоні зменшення ґендерної сегрегації процесів

соціалізації [13].

Оперування категорією ґендеру як недихотомічною та ідео-

логічно незаангажованою спростовує результати “поляризації

характерів статі”, що призвела до сприйняття різні статеві ролі

як вияву “природних” якостей чоловіків і жінок і тим самим ле-

гітимізувалася.

На цьому ґрунті виникає “нова психологія статі”, котра пра-

гне подолати вказані обмеження традиційних психологічних до-

сліджень. Ця теорія пояснює становлення статі у дітей на основі

існуючих в культурі соціальних стереотипів і говорить про те,

що діти використовують стать як принцип пізнання світу, тому

що культура всіма засобами наполягає на тому, що стать є най-

важливішою категорією в соціальному житті. Змін зазнає понят-

тя статі, яке постає як складне поєднання психологічних рис, со-

ціальних ролей та поведінкових стратегій, сформованих за впли-

ву ситуаційних вимог. Сама ж поведінка, як зауважує І.Клєцина,

не має ознаки статі, вона обумовлена психосоціальним досвідом

індивіда, його здатністю до научіння і мінливими умовами конк-

ретних соціальних обставин [10].

Таким чином ми вийшли на останню, найбільшу складову

ґендеру – соціальну, якою, виходячи із визначення власного

предмету, має опікуватися соціологія.

Серед соціологічнних теорій найбільшу увагу соціальним

чинникам статі приділяє соціорольова теорія. Вона набула вели-

кої популярності на наших теренах ще з часів радянського сою-

зу. Соціорольова теорія розроблялася Р.Лінтоном, а згодом на-

була розвитку у роботах Т.Парсонса, Дж.Мердок та М.Кома-

ровські. Виникнувши у соціології в середині минулого століття,

ця теорія прагне пояснити соціальні ефекти розділення людей за

статтю (розподіл праці, нерівність у доступі до суспільних ре-

сурсів, відмінності у стратегіях поведінки та способах мотивації

та оцінок) через аналіз особливостей ролей, які виконують

чоловіки та жінки у суспільстві. Основним предметом її

вивчення стали “статеві (а віднедавна “ґендерні”) ролі” у їх ста-Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 121

стали “статеві (а віднедавна “ґендерні”) ролі” у їх статичному та

динамічному аспектах.

У такому статеворольовому підході аналізу підлягає соціа-

льна компонента ґендеру, але вона подається як дана (пасивно

засвоєна), що за методологією нагадує традиції біодетермінізму.

Останній загалом досить часто проглядає з багатьох, зокрема

структурно-функціоналістських соціологічних та психологічних

концепцій. Але досліджуючи феномен ґендеру через опис наяв-

ного розділення на чоловічі та жіночі ролі, навряд чи можна вий-

ти за межі існуючих відносин, більш того, стає неможливим ви-

користовувати ґендерний концепт при обговоренні проблем вла-

ди та нерівності. Саме за ці недоліки, які відсилають нас до есен-

ціалістської традиції, критикували соціостатеву теорію Б.Торн та

Г.Рубін.

Розглядаючи статеворольовий підхід, І.Клєцина виділяє йо-

го основні постулати. Один з них стверджує, що освоєння стате-

вої ролі передбачає наявність не тільки певного типу поведінки,

але і конкретних особистісних особливостей, способу життя, а

також можливості суб’єкта інтеріоризувати пропоновані культу-

рні стандарти. Статеворольова концепція була орієнтована на

підтвердження і обґрунтування природності відмінностей в соці-

альній поведінці чоловіків і жінок, але в той же час вона інтен-

сифікувала розвиток феміністської думки в напрямі аналізу со-

ціокультурних чинників, які постають у ролі детермінант стате-

вих відмінностей.

Загалом спроби пояснення системи стать-ґендер біологічни-

ми, психічними чи соціальними чинниками утворюють своєрід-

ний континуум пояснення ґендерної диференціації, полюсами

якого стали есенціалізм та конструктивізм.

Есенціалізм у своєму прагненні визначити сутність чоловічої

та жіночої статі опирається перш за все на біологічні та психоло-

гічні її прояви, апелюючи при цьому до біодетермінізації. Соціаль-

ний конструктивізм не визнає жодної вродженої риси, споконві-

чного покликання чи еволюційно закріплених схильностей, від-Основи теорії ґендеру

122

шукуючи у кожному випадку соціально-культурні та політико-

економічні умови його виникнення.

Прихильники соціального конструктивізму стверджують, що

ґендер не є ні сукупністю особистісних психологічних рис, ні

роллю, а постає як специфічний спосіб соціального творення.

Ненав’язливо, мовби мимовілі, проявляючись у щоденній взає-

модії, ґендерні конструкти сприймаються учасниками як щось

природне, дане. Конструктивістський аналіз ґендеру залучає но-

вітні інтерпретативні дослідницькі стратегії, що дає змогу про-

явити процес конструювання статі, у якому наука відіграє далеко

не останню роль.

Їх аналіз порушує самі основи наукового знання, через кри-

тику вони заявляють про зміну методологічних основ соціально-

го пояснення статі. Перша відмінність стосується розуміння суті

категорій “стать” і “статеві відмінності”. На думку Р.Харе-

Мустин та Д.Маречек, роботи феміністськи орієнтованих психо-

логів в області статеворольової соціалізації залишаються в по-

лоні ортодоксальних уявлень про феномен статі як детермінанту

соціальної ролі і психологічної поведінки, адже за таких умов

фактично було поставлено знак рівності між поняттями “стать” і

“статеві відмінності”. Наступна відмінність концепції соціально-

го конструювання ґендеру від теорії статеворольової соціаліза-

ції пов’язана з підкресленням діяльнісного, а не пасивного хара-

ктеру засвоєння суб’єктом ґендерного досвіду. Окрім того соціа-

льним конструктивізмом ґендерні відносини розуміються не

просто як відмінність-доповнення, а як відносини нерівності, де

домінуючі позиції займають чоловіки.

Подальшою темою для досліджень і дискусій стає власне

ґендерна соціалізація як механізм передачі ґендерних відміннос-

тей новому поколінню. У рамках сучасних ґендерних досліджень

функціонують різні тлумачення їх центрального поняття. Так,

О.Вороніна виділяє три напрямки розуміння ґендеру:

• Ґендер як соціальна конструкція через механізми соціалі-

зації, розподілу праці, ґендерних ролей, мас-медіа, сте-

реотипізування. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 123

• Ґендер як мережа, структура або процес, тобто розуміння

ґендеру як стратифікаційної категорії разом з іншими

стратифікаційними категоріями.

• Ґендер як культурна метафора у філософських і постмо-

дерністських концепціях.

При трактуванні ґендеру як соціальної конструкції дослідни-

цький аналіз спрямовується на відтворення моделі соціальних від-

носин (інтерактивної чи соціоінституційної). Відповідно ґендер

може конструюватися самим індивідом або ж базовими соціаль-

ними інститутами. Ґендер як соціальний інститут вивчає Дж.Лор-

бер. Тут центральне поняття – ґендерна ідеологія – надбудова, що

повсяк час відсилає до статі, виправдовуючи її статус-кво.

Ґендер як систему міжособистісної взаємодії досліджують

Г.Гарфінкель, К.Вест та Д.Зіммерман. В рамках цих теоретичних

схем основна увага зосереджена на процесі творення ґендеру че-

рез створення та відтворення відмінностей. Ґендер як стратифі-

кація розглядається так само, як і решта відомих стратифікацій-

них поділів (таких як належність до соціального класу, раси, ві-

ку). Тож конструювання у даному разі набуває характеру соціос-

труктурного процесу чи технології. Філософське і культурологі-

чне бачення ґендеру пропонує нам його як культурну метафору,

коли жінка і все асоційоване з нею стає стигмою, несучи певне

символічне навантаження, стаючи таким чином основою для ви-

відних ціннісних суджень. Мається на увазі використання даного

терміну як синоніму поняття стать – це своєрідне квазі-

розуміння ґендеру, яке зустрічається у демографії, економіці,

деяких інших суспільних дисциплінах.

Але, на відміну від історії звернення різних дисциплін до про-

блематики статі, сучасні теоретичні конструкції ґендеру демон-

струють несподівані есенціалістсько-конструктивістські тяжіння:

популярнішають соціобіологічні аналогії у суспільних науках; від-

силання до архетипового у психології; активно розробляється ін-

женерне конструювання у природничих науках.

Для суспільних наук особливо важливо, але й водночас важ-

ко елімінувати біодетерміністські конструкції з теорії, оскільки Основи теорії ґендеру

124

вони лексикою і, часто, логікою заглиблені у повсякденне знання

суспільства. Саме ж повсякденне знання пояснює ґендерні відно-

сини суто есенціалістськи, ґрунтуючись на здоровому глузді та

тих архетипових глибинах культури, відрефлексувати котрі над-

звичайно складно. Класик нової ґендерно чутливої парадигми

соціології Г.Гарфінкель зауважує, що прийняте в західних суспі-

льствах уявлення розглядає чоловіка і жінку як визначені приро-

дно і недвозначно категорії буття з очевидно відмінними психо-

логічними і поведінковими перевагами, які можливо передбачи-

ти, виходячи з репродуктивних функцій. Компетентні дорослі

члени цих суспільств сприймають відмінності між чоловіком і

жінкою як фундаментальні і стійкі. Ці відмінності підтримують-

ся розподілом праці на чоловічу та жіночу роботи і часто – роз-

виненою диференціацією жіночних і чоловічих атитюдів і моде-

лей поведінки, котрі стають важливими характеристиками соціа-

льної організації.

Суспільні дисципліни, у свою чергу, “вертають” нам ці по-

всякденні уявлення через систему понять і умовиводів. Цілий

ряд логічних зв’язків вибудовує для доведення біологічної зу-

мовленості соціального в статі вже згадувана нами культурологія

І.Когана [11]. На його переконання, біостатева диференціація

містить у собі різні для чоловіків і жінок біологічні потреби, за-

доволення яких можливе лише в соціальному середовищі. Цей

процес призводить до соціостатевої диференціації, яка наділяє

стать конкретними соціальними значеннями, статусами і ролями.

Останні ж передбачають як свій зміст різні інтереси і прагнення,

різні якість і кількість участі чоловіків і жінок у соціальних взає-

модіях, а також у збереженні, трансляції і перетворенні соціаль-

ного досвіду. Культурно-статева диференціація може бути пред-

ставлена як завершення біостатевої та соціостатевої диференціа-

ції. Можна навести численні приклади несподіваної редукції до

біології та організму, які з’являються як аналогії, типології чи

пояснення, у соціології та інших суспільних дисциплінах, що

загалом вирізняються високою складністю і багатофакторністю

власних теоретичних побудов. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 125

Науки про культуру і сама культура суспільства криє в собі

символічну ієрархію чоловічого і жіночого, останнє поміщаю-

чи у вишукане гето. Як зазначає Л.Ірігарей, традиційна дихото-

мія культура/природа пронизує першу – культуру – культом ро-

зуму, духа, Бога (батька і сина). Природі ж (а разом з нею і жін-

кам, які, як показав Фройд, присутні в символічному, культурно-

му і соціальному передусім через природу пологів при наро-

дженні боголюдини) відводиться роль загадкової сили, котра

виявляє себе потужністю землі, стихій, пасивною незмінністю і

жіночною загадковістю.

І хоча ще століття тому Симона де Бовуар з позиції “другої

статі” спростувала міфи і легенди про “таємницю статі”, “призна-

чення жінки”, “загадку жіночої душі”, філософія статі, твори мис-

тецтва, художня література сповнені намагань відкриття чи то ви-

криття її (жінки) одвічної загадки. Ініціатори подібних пошуків,

часом не помічаючи того, тим самим долучалися до ствердження і

творення останньої.

Як зауважає І. Арістахова, посилаючись на Т.Чантер, прихи-

льниці та прихильники ґендеру, прагнучи взагалі позбутися “статі”

і ввести у вжиток ґендер, щоб забути стать, ставляться з явним

упередженням і побоюванням до проблематизації будь-якої стате-

вої відмінності [2]. Безсумнівно, зміщення акценту зі статі на ґен-

дер допомогло і допомагає феміністському руху домогтися пев-

ної мети. Однак головна проблема полягає в тому, що, розгляда-

ючи стать як щось дане-природжене, а ґендер як продукт культу-

рного і соціального конструювання, теорія фемінізму продовжує

відтворювати дихотомії. Але вже не стільки в ієрархії чоловік-

жінка, скільки – через ієрархії вродженого-набутого, культури-

натури, біологічного-соціального. Саме ці дихотомії лежать в

основі стереотипізування жіночого. Тому співвідношення статі

та ґендеру має активно переосмислюватися.

Починаючи з розгляду тези про стать як твірну основу ґенде-

ру, ми тепер звертаємося до протилежної: як ґендер визначає стать

та як можливі тілесність і сексуальність як функція ґендерних від-

носин. Ознайомившись із сучасними науковими досягненнями і

поглядами на проблематику жіночого і чоловічого у суспільстві та Основи теорії ґендеру

126

природі, ще раз спробуємо звернутися до статі та категорії статі,

уже використовуючи можливості поняття ґендеру.

Почнемо з тези С.Кесслер і В.Маккенни що, хоча геніталії

конвенціонально приховані від публічного огляду у повсякден-

ному життя, поза тим щоденно ми продовжуємо “спостерігати”

світ двох природних варіантів нормальної статевої належності.

Тут стать визначається через ґендер. Точніше, через наяв-

ність однозначно трактованих рис того чи іншого ґендеру, су-

б’єкт з одного боку заявляє про свою приналежність до статі

(наявність генетичної, анатомофізіологічної та психотемпораль-

ної відповідності нормі певної статі), а інший учасник інтер-

суб’єктивної взаємодії здогадується про існування всіх цих ком-

понентів статі. За прикладами далеко ходити не треба, адже що-

разу, коли нам трапляється спілкуватися із незнайомим малям чи

його батьками, ми відчуваємо недостатність ґендерних ознак для

правильної ідентифікації статі, щоб зорієнтуватися у власних

ґендерно забарвлених висловах, вчинках чи хоча б задля дотри-

мання мовних правил. У цьому випадку на допомогу нам може

прийти колір: у нашій культурі весь спектр червоного зарезерво-

ваний для дівчаток, а синього – для хлопчиків.

Дійсно, оскільки дихотомія статі не може бути зведена до

біології чоловіка та жінки, оскільки розвиток культури і цивілі-

зації нівелюють одні та виявляють інші параметри людського

існування в межах статі, то чи не єдиним способом означити

стать для конкретної культури – це звернутися до заангажованих

нею ґендерних образів, через символи яких ми реконструюємо

належне статі, та й саму статеву належність членів суспільства.

Прихильники ідеї соціального конструктивізму, звертаючись

до суспільних механізмів, аналізують соціальний символізм ста-

тевої дихотомії, який підтримується завдяки існуючим соціаль-

ним інститутам і прийнятим способам регуляції соціальних від-

носин. Серед них одним із найефективніших засобів збереження

принципу диференціації статей є лінгвістичні і понятійні струк-

тури, які формують і підтримують соціальні уявлення про чоло-

віче і жіноче і визначають значення самого поняття “стать” для

суспільства. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 127

Тож можна зробити висновок, що у той час як хід наукових

дискусій рухався від розуміння статі до категорії статі і нарешті

поняття ґендеру, більшість соціальних відносин керується зворо-

тною логікою: від сприйняття певного ґендерного образу, до йо-

го однозначної ідентифікації з певною статтю як категорією з

припущенням про відповідність їм анатомо-фізіологічних тілес-

них ознак.

Йдучи далі за цією логікою, слід піддати аналізу через при-

зму поняття ґендеру як соціокультурно конструйованого і конс-

труюючого механізму і саму сексуальність як основу статі. На

думку Л.Аусландер першими, хто серйозно зайнявся сексуальні-

стю з метою зрозуміти динаміку ґендера були саме послідовники

психоаналітичної традиції [3]. Вони доводили, що особлива при-

рода ґендерної диференціації означає, що її конструкція і репро-

дукція відбуваються в найбільш інтимних сферах життя і з само-

го народження. Саме ними було показано, що на відміну від ка-

тегорій раси та класу, ґендерні ідентифікації вкорінені у сімей-

них відносинах і системах раннього розвитку. Таким чином, іс-

торичне підпорядкування жінок чоловіками не могло бути пояс-

нене лише за допомогою аналізу економічної, політичної і куль-

турної систем, необхідне було дослідження психічного розвитку,

включаючи процес оформлення сексуального бажання.

На цьому новому витку дослідження ґендеру ми маємо

пов’язати вивчення ґендеру і сексуальності, заново переінтерп-

ретовуючи біопсихічні його чинники, усвідомити важливість на-

укової роботи, фокусованої на розумінні бажання, суб’єктності,

гомосексуальності та гетеросексуальності.

Зрештою, проблематизується, здається, вже останнє із можли-

вих розділень: на стать і ґендер – оскільки з ним пов’язаний ряд

допущень, які поступово виявилися доволі суперечливими. Споча-

тку це розділення повинне було усунути безпосередній причинний

зв’язок між “біологічною” і “соціальною” статтю. Однак виявля-

ється, що таке, на перший погляд, багатообіцяюче і евристичне

уявлення про ґендер як “соціокультурну конструкцію” виходить з

того, що існує “тіло” або “сексуальність” як щось, що передує

конструкції – тіло як tabula rasa, на якому потім будуть задані Основи теорії ґендеру

128

культурні преференції. На цю суперечність вказує Р.Хоф і

Дж.Батлер. Їх аргументація опирається передусім на роботу

М.Фуко з історії сексуальності, в якій він показав, яку “історію”

має тіло, що розглядається досі як “природне”, тобто в якій формі

наше розуміння жіночого чи чоловічого тіла спочатку опосередко-

вано соціокультурно [4]. Дж. Батлер пропонує вирішити проблему,

що виникла з поділом на стать і ґендер – а, фактично, природу і

культуру – шляхом заперечення цього поділу. Якщо між статями

не існує ніякої “природної” межі, то і тілесні ознаки повинні роз-

глядатися як особливі ознаки-мітки в рамках культури. Якщо по-

діл на “чоловіче” і “жіноче” може бути зрозумілий як культурна

конструкція, то він не є необхідним, у крайньому разі він може

розглядатися як конструкція, яка штучно відображає природне.

Р.Хоф підтримує думку, що для дискурсивної конструкції статті є

характерним, що вона здається цілком природною. Відповідно до

цього концепція статевої ідентичності, як однозначної, несупереч-

ливої і безсумнівної, стає іррелевантною [20].

Тож підводячи підсумки даного розділу, слід зауважити, що

є певна невизначеність та проблемність категорій, на яких ґрун-

туються ґендерні дослідження – статі і ґендеру. Це, а також па-

ралельний і не завжди односпрямований розвиток поняття “ґен-

дер” у різних сферах (філософії, літературознавстві, соціології та

психології); постійне обговорення його у термінах постструкту-

ралізму і постмодернізму породило досить широкий спектр різ-

них тлумачень. Що змусило вчених зосередити увагу перш за все

на тому, яким чином і з яких компонентів конституювалося і

конституюється сучасне уявлення про систему стать-ґендер.

Науковий пошук та численні дискусії даної теми здійсню-

ються в рамках трьох теоретичних напрямків, які ми розглянули

вище: біологічного детермінізму, соціорольової теорії (до якої

близькі соціалізаційні та деякі інші соціально-психологічні кон-

цепції як теорії статус-кво) і соціального конструктивізму. Кож-

на з цих наукових та світоглядних систем знань про стать і ґен-

дер, про ґендерний порядок має свої аргументи, свої прогалини і

прийняті на віру положення. Їх критичний аналіз у цьому розділі

був спрямований на пошук і плідне використання пізнавального Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 129

потенціалу кожної. Поява та популярність всіх запропонованих

за два останні століття активної уваги до ґендерних питань пояс-

нень його природи зумовлювалася науковим та суспільним кон-

текстом свого часу.

Використана література:

1. Айвазова С. Русские женщины в лабиринте равноправия

(Очерки политической теории и истории. Документальные

материалы). – М.: РИК Русанова, 1998.

2. Аристахова И. “Этика полового различия” в концепции Люси

Иригари // Available from: http://www.nir.ru/Socio/scipubl/sj/34–

arist.htm

3. Аусландер Л. Женские + феминистские + лесбийские–гей +

квирисследования = гендерные исследования? // Гендерные

исследования. – 2000/2. – №5.

4. Батлер Дж. Гендерное беспокойство // Антология гендерной

теории. – Минск: Пропилеи, 2000.

5. Воронина О. Женщина и социализм // Феминизм: Восток.

Запад. Россия. – М.: Наука, 1993.

6. Гендерные аспекты социальной трансформации / Отв. ред.

М.Малышева. – М.: ИСЭПН РАН, 1996.

7. Грабовська І. Україна – простір гендерних утопій чи реаль-

них проблем? // Сучасність. – 2002. – № 6.

8. Журженко Т. Социальное воспроизводство и гендерная по-

литика в Украине. – Х.: Фолио, 2001.

9. Кіммел М. Гендероване суспільство. – К.: Сфера, 2003.

10. Клецина И. Развитие гендерных исследований в психологии

на Западе // Иной взгляд. – №3.

11. Коган И. Основания гендерной культурологии // Available

from http://www.kulturolog.h10.ru/articles/gendkult.htm

12. Кон И. Пол, гендер и сексуальность // Кон И. Лунный свет

на заре. 2 изд. – М., 2002.

13. Крайг Г. Психология развития. – СПб., 2000. Основи теорії ґендеру

130

14. Левонтин Р. Человеческая индивидуальность: наследствен-

ность и среда / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1993.

15. Лорбер Д. Пол как социальная категория // Thesis. – 1996. –

№6.

16. Малышева М. Современный патриархат: Социально–

экономическое эссе. – М., 2001.

17. Мельникова Н. Эволюция женской олимпийской программы

// Теория и практика физической культуры. – 1999. – №6.

18. Реброва Н. Гендерный аспект взаимосвязи биологических и

психологическик характеристик личности // Практикум по

гендерной психологии / Под ред. И.Клециной. – СПб.: Пи-

тер, 2003.

19. Хоф Р. Возникновение и развитие гендерных исследований //

Пол, гендер, культура. Под ред. Э.Шоре и К.Хайдер. – М.:

РГГУ, 1999.

Розділ 5.

ҐЕНДЕРНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА

СТАНОВЛЕННЯ ҐЕНДЕРНОЇ

ІДЕНТИЧНОСТІ

Поняття ґендеру як соціально-психологічної статі людини

визначається принаймні двома сферами детермінант: соціальни-

ми (сукупністю соціальних очікувань щодо ґендерних ролей,

норм і стереотипів) та особистісними (уявленням людини про те,

ким вона є). Друга дуже тісно пов’язана з поняттям ідентичнос-

ті. Ці дві сфери є нероздільними, адже в процесі самоусвідом-

лення, говорячи про себе “я є тим-то” або “я є такий-то”, тобто

використовуючи для самоопису певні поняття, людина відносить

себе до тієї чи іншої спільноти, групи, категорії. Кожне поняття є

узагальненням якоїсь групи речей. Це властивість людської мо-

ви, яка лежить в основі свідомості та самосвідомості. Наприклад,

слова “жінка”, “чоловік”, “батько”, “робітник”, “подруга”, “гар-

ний”, розумний” тощо характеризують не одну людину в світі, а

стосуються всіх людей, що відповідають змістові цього поняття.

Отже, ідентичність обов’язково має соціальну природу і водно-

час визначає уявлення людини про себе як про неповторну інди-

відуальність, в якій певні якості й атрибути унікально поєднані.

Розвиток ідентичності, зокрема ґендерної, – це історія станов-

лення психологічних основ тих суперечностей, конфліктів і де-

формацій, які пронизують наше суспільство протягом всієї істо-

рії людства.

Ідентичність – одна з найсуттєвіших характеристик людини,

без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість.

За визначенням Е. Еріксона ідентичність базується на відчутті

тотожності самому собі і неперервності свого існування в часі й

просторі, а також на усвідомленні факту, що цю тотожність і не-

перервність визнає оточення [21, с. 59]. Ідентичність пов’язана з

образом “Я”, з усвідомленням власної індивідуальності та непо-

вторності індивідуальних фізичних і психологічних рис. Водно-

час ідентичність – досить складна й різноманітна. Залежно від Основи теорії ґендеру

132

обставин вона виступає в різних якостях. Можна говорити про

цілу множину, або про систему ідентичностей, які актуалізують-

ся в різних ситуаціях, що відповідають різним соціальним ролям.

Як соціальна істота, людина характеризується не лише інди-

відуальною, а й груповою ідентичністю, яка, на думку Е. Ерік-

сона, пов’язана з груповими, насамперед географічними й істо-

ричними уявленнями (колективний “его”-простір-час), а також з

економічними завданнями (колективні життєві цілі) [21, с. 57].

Групова ідентичність пов’язана з ототожненням себе з певною

групою чи спільнотою. В соціології та соціальній психології ви-

користовують поняття “соціальна ідентичність” та “рольова

ідентичність”. Згідно з теорією соціальної ідентичності Г. Тадж-

фела і Дж. Тернера [див. 24; 25; 29; 30], в основі соціальної іден-

тичності лежать процеси соціальної категоризації, тобто розді-

лення соціальних об’єктів на такі, з якими особистість себе ото-

тожнює (in-group), і такі, що складають групи інших (out-group),

а також процеси само-категоризації, тобто віднесення особистіс-

тю самої себе до певної соціальної категорії чи групи. Соціальна

ідентичність лежить в основі більшості групових процесів, таких

як групова поляризація чи стереотипізація.

Рольова ідентичність, яку можна розглядати як окрему форму

соціальної ідентичності, – це ідентичність, зумовлена соціальними

ролями, тобто культурно прийнятними соціальними очікуваннями

до відповідних видів поведінки, характерних для певних соціаль-

них позицій. Рольова ідентичність, в основі якої лежить усвідом-

лення себе суб’єктом психологічних ролей, тісніше пов’язана з

поняттям самості, ніж соціальна ідентичність. Американський со-

ціолог Ч. Гордон, який розглядає рольову ідентичність як важли-

вий складник Я-концепції особистості, виділяє п’ять її видів: 1)

статеву ідентичність, ґрунтованій на ґендерній ідентифікації лю-

дини як чоловіка або жінки; 2) етнічну ідентичність, тобто іденти-

фікацію людини як члена расової, релігійної, національної спіль-

нот або мовної групи, субкультури чи іншої соціальної структури;