XIX ст., що пов’язано насамперед з характером світогляду нової

культурної епохи – епохи Позитивізму. Новий культурно-істори-

чний період культивував раціоналізм, науково-експериментальну

об’єктивність, громадсько-політичний прагматизм, соціологічну

аналітичність, реалізм.

Класичним в ідеології фемінізму є її ліберальний варіант, який

порівняно з іншими має найтривалішу історичну традицію та най-

численнішу кількість прихильників. Ідеї лібералізму закорінені в

ідеологічній спадщині епохи Просвітництва, ґрунтуються на прин-

ципі свободи вибору кожної людини, на засадах буржуазного ін-

дивідуалізму. Формування концепції ліберального фемінізму роз-Основи теорії ґендеру

202

починалось з твердження про те, що жінка – така ж людська істо-

та, як і чоловік, що вона здатна раціонально мислити та повинна

мати ті ж права й умови для розвитку, що й чоловік. Можливості

визволення жінок ліберальні феміністи та феміністки вбачали в за-

провадженні повноцінних юридичних прав, у гарантуванні можли-

вості здобути освіту, фахову працю і тим самим припинити їх пра-

вову, економічну та соціальну залежність від чоловіків.

Союз між лібералізмом та фемінізмом виявився досить вда-

лим і тривалим. І поки розгорталась боротьба за правове урівно-

правлення жінок з чоловіками, поки відбувалась розбудова жіно-

чої освіти, суперечність і напруження між фемінізмом та лібера-

лізмом артикулювалися й обговорювалися не часто. Усвідомлен-

ня цих суперечностей та їх аналіз – реалія вже ХХ ст. У чому ж

суть цих суперечностей та напружень? У XIX ст. загальнопоши-

реним було уявлення про структурну аналогію між державно-по-

літичним, тобто макросуспільним і родинно-сімейним, домашнім

(мікросуспільним) устроєм, між суспільством та сім’єю. Поділ на

публічне та приватне життя водночас був і статевим поділом, бо

індивідуалізація чоловіка могла здійснитися лише в широкому

світі публічної діяльності, натомість індивідуалізація жінки, за

незначними винятками, по суті, була її “фамілізацією“. Ідеологі-

чно-політична концепція лібералізму об’єктом свого досліджен-

ня та соціальної еволюційної зміни обрала лише сферу публічно-

го життя. Натомість приватна, сімейна сфера в концепції лібера-

лів опинилась начебто поза суспільно значущим життям. Абсо-

лютизуючи стійкість дихотомії “публічне – приватне”, лібераль-

ний фемінізм, може, й несвідомо, закріплював та стимулював ду-

алістичний спосіб трактування соціо-статевих ролей. Лібералізм,

а вслід за ним і ліберальний фемінізм, по суті, недооцінив як

“прокляття“ сім’ї для емансипації жінки, так і “благословення“ її

для суспільства.

Джон-Стюарт Міл – один з найяскравіших представників лі-

берального трактування проблеми “жінка та суспільство“. Саме

він 1865 року вніс на розгляд англійського парламенту петицію з

вимогою виборчих прав для жінок. Петицію тоді серйозно не по-

трактували, але значення цієї акції було оцінено дещо пізніше – в Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 203

час піднесення суфражизму. Значно більший суспільний резо-

нанс серед сучасників мала книжка Дж.-С. Міла “Поневолення

жінки“, що вийшла друком 1869 р. у Лондоні. Дж.-С. Міл напи-

сав свій твір у співпраці з пасербицею Гелен Тейлор, а також під

значним впливом дружини Герієт Тейлор. Цінність цієї розвідки

в об’єктивному аналізі становища жінки впродовж усієї історії, а

також у відбитті тогочасних реалій юридичного, соціально-еко-

номічного, освітнього, сімейно-шлюбного становища жінок. Во-

чевидь основним об’єктом аналізу було суспільне становище жі-

нок в англосаксонському світі, хоч логіка аргументації й ідейно--

теоретичні постулати автора були переконливими і для читачів

інших регіонів.

Центральна теза Дж.-С. Міла для свого часу лунала доволі ре-

волюційно: “Принцип, що регулює соціальні взаємини між обома

статями – юридичне підпорядкування однієї статі іншій – хибний

за своєю суттю і є тепер однією з основних перешкод на шляху со-

ціального поступу: отже, його слід замінити принципом цілковитої

рівності, що відкидає як владу та привілеї на одному боці, так і по-

вну безправність – на другому“.

На відміну від численних прихильників теорії природного

поділу, Дж.-С. Міл з’ясовує, що статеві відмінності характерів,

розумових здібностей та соціальних ролей формує, закріплює,

поширює саме культура. Він заперечив загальноприйнятий поділ

на “природне“ і “неприродне“ в соціо-статевих відносинах. З

цього приводу писав: “Істина в тому, що неприродне здебільшо-

го означає лише неузвичаєне, а все узвичаєне видається природ-

ним. Поневолення жінки чоловіком стало таким загальнопоши-

реним явищем, що будь-який відступ від нього, звичайно ж, здає-

ться неприродним“. І далі: “Те, що ми нині розуміємо під приро-

дою жінки, є річ цілковито штучна – результат зумисного при-

гнічення одних властивостей і неприродного розвитку інших.

Можна й не вагаючись стверджувати, що жоден інший залежний

клас не зазнав такого страшного викривлення природних пропо-

рцій свого характеру внаслідок впливу панівного класу“. Між-

статеві відносини Дж.-С. Міл розглядає насамперед у площині

відносин соціального панування та соціального підпорядкування Основи теорії ґендеру

204

з виразним політичним підтекстом. Він послідовно розвінчує си-

стему освіти та виховання жінок і робить висновок: “Різниця в

розумових здібностях, яка буцімто існує між чоловіком та жін-

кою, – це лише природний наслідок різної освіти та обставин ви-

ховання, вона аж ніяк не свідчить про природну неповноцінність

однієї з них“. Власне виховання й освіта, на думку автора, готу-

ють жінку до підпорядкування.

Дж.-С. Міл гостро скритикував тогочасні юридичні норми, су-

спільні стереотипи та культурні міфологеми, що стосувалися ста-

новища жінок у сімейно-родинній сфері. Переконання в святості

та незмінності усталених норм сімейно-шлюбного життя є взірцем

майже сліпої віри, поклоніння в тогочасній суспільній свідомості.

Усумнівити, мало того, по суті, нищити ці святі переконання по-

требувало не тільки громадської відваги, а й обґрунтованої аргу-

ментації. Ані першого, ані другого не бракувало Дж.-С. Мілеві.

Основою поневолення жінки, на його думку, є “хатнє рабство“, то-

му жінка в шлюбі – не більш як кріпачка. Аргументація Дж.-С. Мі-

ла базувалася на історико-правових прикладах розвитку сімейно-

шлюбних відносин, відповідно до яких жінка й діти перебували в

цілковитій власності чоловіка. Очевидно, що для дослідника най-

суттєвішим був соціологічний та політико-правовий аспекти сі-

мейно-шлюбних відносин, натомість він свідомо залишав поза

увагою величезний спектр психологічного, почуттєво-емоційного

життя подружжя.

Ідеологія соціал-демократичного фемінізму – на відміну від

ліберального – має дещо коротшу історію розвитку і, зрештою,

меншу кількість прихильників. Найбільшого розвитку та поши-

рення ця ідеологія досягла в другій половині XIX ст. та в перші

два десятиліття XX ст. Концепція соціал-демократичного феміні-

зму базувалася на визнанні того, що економічна експлуатація жі-

нок є основною причиною їх гноблення як статі. Соціо-статевий

поділ трактували як соціальну, політичну, ідеологічну й економі-

чну категорію. Основну увагу цей напрям фемінізму зосередив

на аналізі соціального буття жінок у конкретних інституціях. Ця

концепція, визнавши клас як основну категорію аналізу, зосере-

дила увагу на виявленні закономірностей соціальної й економіч-Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 205

ної організації праці в буржуазному суспільстві, на з’ясуванні

взаємозв’язків між продукуванням та репродукуванням, між при-

ватним і публічним. Але, як і кожна ідеологічна концепція, вона

мала певні обмеження, головним з яких було наголошування ли-

ше на матеріальних та ідеологічних аспектах дискримінації жіно-

чої статі.

Варто згадати ще одну роботу, а саме “Жінка і соціалізм“ А.

Бебеля, що вийшла друком 1879 року. Ця праця – один з найкра-

щих зразків тогочасної соціал-демократичної ідеологічної публі-

цистики, присвяченої феміністичній проблематиці. Автор був ду-

же добре обізнаним із сучасними йому західноєвропейськими

феміністичними й антифеміністичними публікаціями і виступив

переконаним трибуном соціального визволення жінок. А. Бебель

реферативно подав історичний огляд становища жінки в різних

культурних регіонах, критичний аналіз життя жінок у буржуаз-

ному європейському суспільстві XIX ст., а також показав можли-

ву перспективу розв’язання так званого “жіночого питання“ в со-

ціалістичному суспільстві. Найпереконливішою та найаргумен-

тованішою є частина, присвячена дослідженню буржуазного тра-

ктування жінок і експлуатації їхньої праці. Автор критикував су-

часні йому уявлення про природу жінки, буцімто вроджені вади

її характеру, подав свою ідеологічну інтерпретацію разючих да-

них про використання жіночої праці, про сімейно-шлюбні відно-

сини, поширення проституції тощо. Він вибудував доволі пере-

конливу систему, елементами якої вважав взаємопов’язані й іє-

рархічно структуровані форми економічного, соціально-класово-

го, політичного гноблення та статевої дискримінації. Август Бе-

бель артикулював ідеологічне й організаційне розмежування між

ліберальною (соціалісти називали її буржуазною) та соціал-

демократичною концепціями визволення жінки. Гостра критика

ліберального фемінізму, що зосереджувався переважно на сфері

політико-правової рівноправності двох статей і обмежувався ли-

ше окремою соціальною категорією жінок, без сумніву, була

об’єктивною. Але соціал-демократична концепція розв’язання

так званого “жіночого питання“ лише замінила одну обмеженість

іншою. Зокрема, розгляд проблеми дискримінації жіночої статі Основи теорії ґендеру

206

тільки в контексті соціально-класового аналізу є надто спроще-

ним. І це завважили вже сучасники, а досвід реального соціаліз-

му і його модель соціалізації жінок аргументовано підтвердили,

що проблема гноблення жінок має не так соціологічний, як ан-

тропосоціологічний, соціокультурний вимір.

Для ідейних засад феміністичної ідеології принципово важ-

ливою була концепція Ф. Енгельса, висловлена в роботі “Похо-

дження сім’ї, приватної власності та держави“ (1884 р.). У дослі-

дженні проаналізовано історію формування патріархального уст-

рою, радикально на той час скритиковано статеве поневолення

жінок. Модель “панування – підпорядкування“ Ф. Енгельс розг-

лядав на рівні різних щаблів поневолення – статевого, майно-

вого, класового, соціального. Він поєднав концепцію Й. Бахофе-

на про первісний матріархальний устрій суспільства, культурно-

антропологічні дослідження Л. Морґана і власну концепцію соці-

алізму, що базувалась на визнанні закономірності зміни суспіль-

ного устрою внаслідок зміни відносин власності. Аналітично--

критичний аспект його дослідження був найсильнішим, а от мір-

кування про перспективу усунення статевого поневолення знач-

но поступалося в переконливості та в можливій суспільній дієво-

сті. Дж.-С. Міл-гуманіст майбутнє бачив за реформами політич-

ної та соціально-економічної систем, за розвитком суспільних

поглядів і морально-звичаєвих норм. Соціалісти А. Бебель, Ф.

Енгельс – за радикальні зміни суспільного устрою. Безсумнівною

заслугою всіх цих авторів був аналіз суспільного становища жі-

нок як на мікрорівні – сім’я, побут, так і на макрорівні – держава,

клас, виробництво. Їхні погляди дали змогу визначити межі як-

найширшого поля тогочасної феміністичної свідомості. Водно-

час міркування цих авторів були контраргументом апологетам

патріархальних суспільних засад. Їхні ідеї стали основою ідеоло-

гії ліберально-феміністичного (буржуазного), соціал-

демократичного (робітничого) жіночого руху, підґрунтям для

створення відповідних національних ідеологічних інтерпретацій.

Соціально-християнський фемінізм – найконсервативніше

відгалуження у феміністичній ідеології. Цей різновид фемінізму

засадничо ґрунтувався на християнській філософії людини, на Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 207

теологічному трактуванні жінки. У XIX та в першій половині ХХ

ст. соціально-християнський фемінізм сформувався у своєму

класичному варіанті. Ідеологія консерватизму останніх десяти-

літь XIX ст. наполегливо обстоювала суто патріархальне тракту-

вання жінки та форми її суспільно-громадської заангажованості.

Дружина-матір-громадянка (залучена переважно до патріотично-

доброчинної діяльності) – ось та універсальна тріада, поза якою

жіноче існування й не розглядалося. Водночас у перші десятиліт-

тя XX ст. традиційний консерватизм виразно еволюціонує до лі-

беральнішого трактування емансипації жінок. Адже навіть у най-

консервативнішому середовищі відбувалися значні зміни жіно-

чих поведінкових норм і стереотипів, лібералізація трактування

проблем освіти жінок та їхньої економічної самостійності. Су-

часний традиційний консерватизм щораз більше схиляється до

використання окремих положень лібералізму. Свідченням цього

є Апостольське звернення Папи Івана Павла II “Mulieris

Dignitatem“ (1988 р.) та Послання “До жінок“ (1995 р.). Папа ви-

знав суспільне приниження та дискримінацію жінок в історич-

ному минулому. Він писав: “Жінки зробили такий самий вклад в

історію, як і чоловіки, а діяли частіше в складніших умовах…,

часто перебували у невигідному становищі, оскільки були вилу-

ченими з позицій рівних можливостей; їх недооцінювали, ігно-

рували і перешкоджали їхньому інтелектуальному внескові.

Сумно, що дуже мало жіночих надбань в історії змогла зареєст-

рувати сама історична наука“. Визначено також сучасні завдання

– домогтися правдивої рівності в кожній сфері: належна оплата

за роботу, захист матерів, які працюють, чистість і прозорість у

розвиткові кар’єри, подружня рівність у сімейних правах, захист

жінок від сексуального насильства.

Багатоваріантність інтерпретацій соціально-християнського

фемінізму постала в другій половині ХХ ст. Серед найактуаль-

ніших проблем сучасного соціально-християнського фемінізму

переважають такі: доказ андрогінності християнського вчення і

реалізація його засад у сучасному релігійно-церковному житті;

критика церковно-догматичного трактування жінки, зокрема в

християнській ортодоксальній ритуалістиці, критика церковного Основи теорії ґендеру

208

права, що блокує доступ жінок до духовно-церковних санів.

Представники революційної феміністської теології закликають

до обмеження впливу традиційних релігій і висувають ідею по-

будови “нової, жіночої спіритуальності“.

Історія становлення й розвитку ідеології фемінізму в Україні

є частиною європейської історії ідей, хоч вона ще малодослід-

жена та маловідома. Формування ідеології фемінізму в Україні

зумовлене насамперед умовами державно-політичного життя.

Наддніпрянська Україна у складі Російської імперії потерпала як

від соціально-економічних проблем, породжених російським са-

модержавством, так і від всепроникного національно-культур-

ного гніту та від нищення українського національно-визвольного

руху. Український жіночий рух і відповідні ідейні концепції бу-

ли пов’язані з загальнодемократичними процесами в Російській

імперії та з ідеологією національного визволення. Західно-

українські землі в складі Австро-Угорщини мали незрівнянно

ліпші умови для розвитку національно-культурного життя, а кон-

ституційно-парламентські засади Австро-Угорщини давали хоч і

обмежені, але реальні можливості для творення громадянського

суспільства, одним з елементів якого є ідея емансипації жінки як

самодостатньої особистості та громадянки.

Ідея емансипації жінки в Україні постає як складова частина

світогляду романтизму. Українська романтична інтерпретація

проблеми “жінка та суспільство“ початково базувалися на науко-

вих дослідженнях становища української жінки-селянки в творах

М. Максимовича, Л. Боровиковського та М. Костомарова; на літе-

ратурних творах Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, де

виразно переважали лірично-ідеалізовані та епічно-героїчні жіночі

образи. У 1860-х роках “жіноче питання“ активно обговорювали

на сторінках часопису “Основа“, зокрема питання соціо-статевої

нерівності, соціального визиску жінок-заробітчанок, розвитку жі-

ночої освіти, зокрема й вищої. У другій половині ХІХ – на початку

ХХ ст. в Україні поширилися твори ідеологів різних течій феміні-

зму (Дж.-С. Міл, А. Бебель, Л. Браун, К. Цеткін та ін.).

Феміністична ідеологія в Україні найдинамічніше розвива-

лася в двох моделях – ліберальній та соціал-демократичній. Ідеї Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 209

суспільної рівноправності двох статей, вимога надати жінкам

повноцінні громадянські, зокрема політичні, права, практичні

кроки в справі розширення сфери професійної діяльності жінок,

критика патріархальних засад сімейно-шлюбних відносин стали

складовою частиною ліберального громадського руху. Ідеологія

ліберального фемінізму визначила характер оригінальних робіт

українських авторів, зокрема К. Малицької “Про жіночий рух“

(Львів, 1904), численних статей Н. Кобринської, опублікованих в

альманасі “Перший вінок“ (Львів, 1887), у трьох випусках збір-

ника “Наша доля“ (1893, 1895, 1896 рр.). Ідеї фемінізму пронизу-

вали творчість Олени Пчілки, Ольги Кобилянської та Лесі Укра-

їнки. Важливим було й те, що біля джерел формування ідеології

українського жіночого руху були М. Драгоманов, І. Франко, М.

Грушевський, М. Павлик – громадські діячі, політики, інтелекту-

али-науковці, які не тільки радили, спрямовували, а й самі безпо-

середньо розробляли концептуальні засади цього руху.

Сприйняття й засвоєння феміністичних ідей на українських

землях пройшли певний еволюційний шлях. Спочатку фемінізм

як цілісна концепція лякав своїм нібито суспільним радикаліз-

мом. Водночас громадськість поступово, часто, може, й неусві-

домлено, сприймала його основні постулати і змінювала як саме

суспільство, так і суспільну психологію в тому напрямі, який

визначала феміністична теорія. Україна в складі СРСР потрапила

у коловерть соціалістичного експерименту, й тому про будь-який

розвиток феміністичної теорії довелось забути. Ліберальний ва-

ріант фемінізму далі став розвиватися в міжвоєнний період на

західноукраїнських землях. Зразком розвитку теорії фемінізму є

творчість Мілени Рудницької. У численних статтях вона пропа-

гувала вимоги ліберального фемінізму. Водночас наголошувала:

“Жінка, як істота, наділена іншим мозком і серцем, з іншими ви-

могами й бажаннями, ніж чоловік, внесе до культури зовсім нові,

свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна й

інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути

за собою повну перебудову державного і суспільного ладу та пе-

ретворення всієї культури “. Основи теорії ґендеру

210

Ідеологія жіночого руху, зокрема в слов’янських народів тіс-

но пов’язана з ідеологією національного визволення. Розвиток

поглядів на емансипацію жінок, передусім у контексті ідеології

національно-визвольних змагань, характерний, власне, для наро-

дів, головним прагненням яких стала національно-державна не-

залежність. Однак цей тип зв’язку є лише одним з варіантів по-

в’язаності феміністичної ідеології із суспільно-політичними тео-

ріями та концепціями. Очевидно, що маніфестаційна “Декларація

прав жінки та громадянки“ Олімпії де Гуж чи “Захист прав жі-

нок“ Мері Волстонкрафт були прямим породженням революцій-

ної ідеології передусім Французької революції. В інших історич-

них умовах у США поява феміністичної ідеології була своєрід-

ним наслідком розгортання аболіціоністського руху, бо саме бо-

ротьба за скасування рабства сприяла справі емансипації жінок.

Перша генерація американських феміністок – це віддані й невто-

мні аболіціоністки. Така ідеологічна пов’язаність була доволі

тривалою. Американські дослідники вважають, що аж за чверть

століття фемінізм у цій країні ідейно й організаційно виокремив-

ся від аболіціоністичного руху. Мало того, дослідники підкрес-

люють, що “двічі в історії Сполучених Штатів боротьба з расо-

вою дискримінацією стала акушеркою феміністичного руху... під

час руху аболіціоністичного 30-х років XIX ст. і повторно – під

час руху за громадянські права 60-х років XX ст.“. Подібні про-

цеси відбувалися і в розвиткові європейської соціал-демократич-

ної, соціалістичної та марксистської ідеологій, звідки вичленува-

лися відповідні напрямки фемінізму. Отже, формування фемініс-

тичних концепцій відбувалося на основі провідних ідеологій XIX

– початку XX ст.: консерватизму, лібералізму, радикалізму (в со-

ціалістичному та соціал-демократичному варіантах) та націона-

лізму.

Попри те, що ідеологія фемінізму дедалі успішніше розвива-

лася й заполонювала простір суспільної свідомості, не меншу

активність проявили і прихильники антифемінізму (як чоловіки,

так і жінки). Причини живучості антифемінізму дуже різні, так

само різною є мотивація антифеміністських поглядів. Це могли

бути традиціоналістські та консервативні уподобання, звичний Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 211

страх перед новим суспільним явищем – перед “емансипованою

жінкою“, егоїзм, небажання втратити звиклі поведінкові норми

та стереотипи. 1900 р. вийшла друком скандально відома книжка

П. Мобіуса “Про фізіологічну недорозвиненість жінок“, у якій

автор з позицій вульгарно-механістичного біологізму намагався

довести фізіологічну та морально-психічну неповноцінність жі-

нок. А 1903 р. опубліковано не менш скандальну роботу О. Вей-

нінґера “Стать і характер“, у якій автор заперечив у жінок будь-

які здібності та саму здатність мислити. Ці та багато інших анти-

феміністичних робіт, на жаль, не потрактовано як плід хворобли-

вої психіки, а, навпаки, їх широко рекламували й поширювали.

У середині ХХ ст. ідеологія фемінізму суттєво змінилася.

Фемінізм з феномена переважно політичного життя перетворив-

ся на загальнокультурний. Принципова новизна цього етапу по-

лягає в постмодерністичній інтерпретації статі як соціокультур-

ного конструкту.

Події 1960 – 70-х років у Західній Європі, зокрема студент-

ські бунти, так звана сексуальна революція, завершились і таким

специфічним результатом, як розвиток жіночої контркультури.

Феміністки переконливо довели взаємозв’язок війни й патріар-

хальної культури, показали механізм відтворення патріархальної

сім’ї та сексизму як ідеології. У цей час акцентували увагу і на

такому науковому парадоксі, як “відсутність“, “недобачання“

жінок в історії. Тоді ж розпочалися численні наукові досліджен-

ня тематичного напрямку “жінка в історії“. Західноєвропейські й

американські феміністки в цей час активно досліджували такий

суспільний феномен, як сексизм, що культивував найрізноманіт-

ніші форми психологічної та культурної дискримінації жінок.

Сексистські переконання та практики відстежувалися в масмеді-

ях, у мові, мистецтві тощо. У суспільстві активно формувався

негативний імідж людей з сексистськими переконаннями. Деко-

нструкція сексистських міфів стала одним із головних завдань

жіночих студій (фемінології) і безпосередньою темою численних

досліджень і навчальних курсів. Важливим елементом фемініс-

тичної свідомості стало розуміння того, що жінкам не слід праг-

нути жити за стандартами й нормами “чоловічої“ культури, а, Основи теорії ґендеру

212

навпаки, утверджувати цінності та самодостатність “жіночої“

культури. Знаходили аргументи для тези про те, що так звана

“відмінність“ жінок від чоловіків мала б стати втіленням усього

позитивного, чого дотепер бракувало в світі чоловіків. Активно

створювалися будинки для соціальної допомоги жінкам, “жіно-

ча“ періодика нового покоління, жіночі оркестри, театри,

кав’ярні, бари, ресторани, клуби, медичні центри, творчі

об’єднання жінок тощо.

У другій половині ХХ ст. досвід ідеологічного розвитку фе-

мінізму значно збагатився та модифікувався. Одним із наслідків

процесів глобалізації було те, що цілком очевидним став поліце-

нтризм боротьби жінок за свої права, багатоманітність характерів

громадських емансипаційних рухів, а відповідно, і їхніх ідеоло-

гій. До традиційного та тривалого досвіду розвитку феміністич-

них теорій у Західній Європі та США додався досвід емансипа-

ційної боротьби в країнах Центрально-Східної Європи, Латинсь-

кої Америки, Африки.

Становлення та розвиток організованого жіночого руху.

Ідея соціальної справедливості, громадянської рівності, демокра-

тії та просвіти, ідеологія фемінізму спричинили появу в ХІХ ст.

нового феномена громадсько-політичного та культурно-прос-

вітницького життя – організованого жіночого руху. Громадсько-

політична активність жінок виявлялась насамперед у руслі вже

сформованих громадсько-політичних рухів. Зокрема, в США пе-

рший досвід організаційного об’єднання жінки здобули як учас-

ниці руху за скасування рабства, а також у громадських акціях за

демократизацію освіти. У більшості західноєвропейських країн

на початках свого розвитку жіночий рух організаційно був

пов’язаним із суспільними угрупованнями, метою яких були ра-

дикальні зміни системи державно-політичного устрою, а також

проведення соціальних реформ. У Росії громадську активність

значної частини жінок спровокував революційний рух, а також

рух за ліберальні реформи. У бездержавних народів однією з

причин виникнення жіночого руху був національно-визвольний

рух. Але вже в середині ХІХ ст. сформувалося, насамперед серед

жінок, переконання в тому, що потрібні окремі жіночі організа-Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 213

ції, які зможуть найліпше репрезентувати інтереси жінок, а та-

кож повести боротьбу за подолання їхньої дискримінації. Най-

поширенішими типами жіночих організацій були доброчинні,

культурно-просвітні, професійні, профспілкові, політичні. Зага-

льновідомими стали американський Союз рівноправ’я, Амери-

канська асоціація суфражисток; англійські жіночі організації –

Національний союз феміністок, Жіноча ліберальна федерація,

Національний жіночий соціальний і політичний союз, Жіноча

ліга свободи; німецький Союз жіночих товариств.

Жіночий рух формувався та розвивався передусім на націо-

нальній основі, але вже в кінці ХІХ ст. жіночі організації прого-

лосили міжнародний рівень співробітництва. Впливовими були

такі організації, як Міжнародна жіноча рада, Міжнародний жіно-

чий союз, Міжнародна жіноча ліга миру і свободи. Періодичні

міжнародні жіночі конгреси об’єднали зусилля жінок у справі

боротьби за політичні права, за їх повноцінну професійну само-

реалізацію, за подолання найрізноманітніших форм ґендерної

дискримінації. На міжнародному рівні жінки об’єдналися в бо-

ротьбі за мир і демократію.

У ХІХ ст. виразним був поділ на буржуазний і робітничий

жіночі рухи. У рамках буржуазного руху, учасницями якого були

переважно жінки середнього класу, боротьба велась за зміну на-

самперед правового становища жінок. Найважливішою була ви-

мога політичного рівноправ’я чоловіків і жінок. Власне, бороть-

ба за політичні права жінок ввійшла в історію під назвою суфра-

жистський рух. У перебігу тривалої боротьби за юридичні права

жінок насамперед треба було “просвітити“ громадськість, пере-

конати її в доцільності й необхідності рівних для двох статей

юридичних прав, виробити відповідне бачення громадянських

прав; створити потужний тиск громадських, зокрема й жіночих

організацій на законодавчі органи; завоювати чоловічі голоси в

публічних і, що найважливіше, парламентських дебатах. Жінки

роками збирали підписи під петиціями, поширювали агітаційні

брошури та звернення, проводили численні збори й маніфестації.

Але очікуваної реакції законодавців так і не дочекалися, що зму-

сило суфражисток вдатися до радикальніших заходів. Протягом Основи теорії ґендеру

214

1905–1910 рр. суфражистки, зокрема англійські, перейшли до

“бойової тактики”. Світовий розголос мали масові демонстрації,

маніфестації, пікети, голодні страйки, а згодом і провокування пу-

блічних арештів, проведення дещо театралізованих акцій громад-

ської непокори. Здобувши виборчі права, суфражистський рух ви-

черпав себе й занепав. Власне, Англія, США, Німеччина, перебу-

ваючи в епіцентрі змагань за правову рівність чоловіків і жінок, по

суті, зламали суспільну свідомість, філософію права, створили

прецедент боротьби за юридичні права жінок.

У рамках ліберального жіночого руху були поставлені та

реалізовані ще й такі завдання: просвіта жінок через мережу

шкіл і курсів для дорослих жінок, соціальний захист жінок на

виробництві, соціальний захист материнства й дитинства, боро-

тьба з проституцією та насильством. Учасниці ліберального жі-

ночого руху чимало зробили для подолання принизливого суспі-

льного та правового статусу позашлюбних дітей і їхніх матерів, а

також засудження подвійної сексуальної моралі.

Потужну хвилю піднесення ліберального й радикального жі-

ночих рухів зумовили події 1968 р., зокрема активізація студент-

ського, пацифістського та екологічного рухів. Власне, тоді жіно-

чий рух спромігся кинути всеохопний і радикальний виклик пат-

ріархальній культурі та її інституціям. У центр політичної диску-

сії та відповідних громадських акції цей “новий” жіночий рух

поставив проблеми приватного життя, індивідуальний досвід

жінок, радикальну перебудову ґендерних засад політики, еконо-

міки і культури.

Робітничий жіночий рух сформувався в середовищі жінок,

яких найбільше експлуатували, а найвищої активності досяг на-

прикінці ХІХ та на початку ХХ ст. Основними вимогами цього

руху були такі: запровадження рівної оплати за однакову працю,

прийняття робітничого законодавства, яке б ураховувало інтереси

та потреби жінок-робітниць. У руслі цього руху висувалися також

політичні вимоги, наприклад, надання жінкам повноцінних грома-

дянських прав, але їх реалізацію учасниці цього руху вбачали ли-

ше за умови радикальної зміни суспільно-політичного устрою. Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 215

Український жіночий рух у ХІХ ст. розпочинався створенням

доброчинних жіночих організацій у Києві, Одесі, Полтаві та Хар-

кові, які засновували притулки, будинки праці тощо. Жіночі орга-

нізації були ініціаторами “руху самодопомоги”, в рамках якого

надавали матеріальну допомогу жінкам, сприяли їх освіті та пра-

цевлаштуванню. На початку ХХ ст. активно діяли Харківське то-

вариство взаємодопомоги зайнятих жінок, Одеське та Київське

товариство охорони жінок. У містах України діяли відділи Спілки

рівноправності жінок. Від 1909 р. свою діяльність розпочали Жі-

ночі клуби, при яких організовувалися бібліотеки, читальні, лекто-

рії, літературні вечори тощо. Серед найдіяльніших учасниць жіно-

чого руху – Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська, Со-

фія Русова, Любов Яновська, Валерія О’Коннор-Вілінська, Софія

Вольська, Марія Ішуніна, Віра Клячкіна, Христина Алчевська, На-

талія Дорошенко, Марія Кучерявенко, Ольга Андрієвська, Віра

Дейч-Коцюбинська, Зінаїда Мірна та інші.

Жіночі організації на західноукраїнських землях були декі-

лькох типів. Першим виникло товариство руських жінок у Стані-

славі (тепер Івано-Франківськ), створене 1884 р. за ініціативи Н.

Кобринської. Це Товариство ініціювало видання силами жінок

літературного альманаху “Перший вінок”, який вийшов у світ